Токмаччина — яскравий приклад того, що може влада, а що можуть люди
 
Ця історія почалася років зо два тому. Якось у Запорізькій облдержадміністрації місцевий священик, коментуючи «турботу про ветеранів» та інші гарно сказані слова до чергової воєнної річниці, зауважив: «Та в будь-якому селі Західної України ставлення до поховань радянських воїнів набагато краще, ніж на Запоріжжі». Колишній голова облдержадміністрації Борис Петров аж розсердився за це. Але батюшка твердо стояв на своєму і навіть запропонував послати когось на міське кладовище Токмака, міста обласного підпорядкування, та переконатися у правдивості його слів.
Мабуть, голова тоді дав комусь прочухана, бо наші відвідини токмацького меморіалу засвідчують: чортополох на могилах воїнів вирубали, все що змогли — скопали, посадили тюльпани і побілили бордюр. Тобто догляд на рівні школярів — є. А на рівні міської влади? Так, вона «для начальства» і під вибори зробила в центрі Токмака красивий меморіальний комплекс визволителям і городянам, що полягли в боях. Але могили визволителів — наче на кладовищі римських легіонерів під Херсонесом. Усе металеве, разом із портретами загиблих, розкрадене, а решти десятиліттями не торкалася рука бодай маляра. А йдеться ж про перших бійців, які увірвалися до міста 18 вересня 1943 року. Німці тоді оточили тут чотири радянські бригади, майже цілий мехкорпус, що лиш офіційно втратив у Токмаку 650 бійців. Тільки новим ударом 20 вересня Токмак було визволено.
Місто тоді мало стратегічне значення. Це сьогодні воно депресивне, а підприємство, навколо якого воно жило — «Південьдизельмаш», лягло назавжди. Тоді ж дизельний завод імені Кірова почали відновлювати вже до кінця вересня — коли навкруги йшли страшні бої. Південь Запорізької області ще чекає того часу, коли історики доведуть, що тут, в основному бездарно, покладено НАШОГО народу, в тім числі «сіропіджачників» — непереодягнутих і ненавчених місцевих жителів з однією гвинтівкою на п’ятьох, більше, ніж німців під Сталінградом.
В одне з таких страшних місць, на ділянку так званих Пришибських висот (німецької оборонної лінії «Вотан», а саме до села Чапаєвка, що на південний захід від міста Молочанська Токмацького району), я навідався. Тут — на дуже вузькій ділянці фронту — фактично загинули 4 стрілецькі, дві гвардійські дивізії, а потім підійшла ще одна гвардійська дивізія. Загинули, бо в полках залишилося по 40—60 душ. Також тут було аж 9 штрафних батальйонів. Як з’ясувалося — документи радянської пори про це мовчать, зокрема під Чапаєвкою (до 1945 року — поселення німців-менонітів Вайнау), діяли і жіночі штрафбати. Місцеві жителі пригадують понад 300 тіл жінок (чоловічих — приблизно 400), знайдених у місцях багатоденних штурмів мінних полів, п’яти рядів колючого дроту і високої, як для цих місць, гори з 300-метровим схилом у добрі 30 градусів.
І ось від 2005 року тутешній сільськогосподарський виробничий кооператив «Мирний» (директор Микола Савченко), трохи піднявшись на ноги, вирішив привести до ладу військове поховання. А далі щороку 29 жовтня — у річницю, коли тут закінчилися бої (гітлерівці самі відступили, після прориву радянських військ у районі Мелітополя), відбувається подальше розширення меморіалу. Найчастіше — з урочистим перепохованням останків загиблих радянських солдатів, знайдених протягом польового сезону пошуковиками Токмака, Бердянська, Мелітополя. Так і з’явився окремий меморіал із похованими останками 32 жінок, так з’явився пам’ятник закінченню війни — зі страшних знахідок, на які досі багаті тутешні поля, — зброї, касок, снарядів, спорядження тощо. І над усім цим, звареним у піраміду, розпростер крила лелека (на знімку). Зворушливо.
Є тут і величний, наче прозорий, православний хрест із нержавійки, є капличка, є й Алея слави з аркою, і навіть спеціальна водонапірна башта — для поливу дерев і квітів. Усе це могло б прикрасити і меморіал будь-якого знаного центру туризму в Україні — а зроблено зусиллями маленького кооперативу. Який на 3000 га угідь утримує 144 працівники і платить при цьому всі податки (цю принципову позицію знавці оцінять).
А ось у райцентрі, як і в сусідньому Молочанську, не тільки не можуть до ладу привести дороги (найганебніші в області), а й поховання воїнів-визволителів. Про Молочанськ ми зі слів випадкового попутника Геннадія Казакова в автобусі розповідаємо. Бо на тих же Пришибських висотах є ще одне захоронення майже 500 бійців, у тім числі й Героя Радянського Союзу Михайла Рогачова — там нині міське кладовище Молочанська. Захоронення із бронзовим пам’ятником, установленим у 1950-х роках. Але воно доглянуте лише на рівні шкільного прибирання, бо в міста немає коштів, щоб рятувати меморіал.
Що тут додати? Що давно пора змінювати формат відзначення Дня Перемоги — з оркестрово-прапорного до того, що робить Європа і весь світ: до віддання синівської шани загиблим солдатам. Вони свій обов’язок перед нами виконали, а тепер уже ми маємо щось виконати — без політики і «ура-ураївщини». Спокійно і тихо, як має бути в місцях, рясно политих людською кров’ю.
Токмак — Чапаєвка — Запоріжжя.
Могили воїнів-десантників у Токмаку.
 
Пам’ятник закінченню Великої Вітчизняної війни на меморіалі, зварений із знайденого в навколишній землі воєнного металу.
Фото автора.