Приватний капітал іде під землю

Хорст Біттнер, власник компанії з Німеччини, в Україні не вперше. У бізнесмена запланована неформальна зустріч із чиновником Міністерства енергетики та вугільної промисловості. Підприємець хоче придбати українську шахту. Два роки тому він уже мав один проект і був готовий інвестувати близько 60 мільйонів євро. Йшлося про відновлення роботи закритої шахти «Путилівська» в Донецьку. Однак наміри залишилися намірами.

«Мали створити консорціум за участі німецьких інвесторів, який би розробляв родовище. Я дуже багато спілкувався з українськими представниками, але не отримав необхідних відомостей про шахту: продуктивність, чисельність персоналу, запаси вугілля тощо. Тобто шахта хотіла залучити інвестиції, але не давала інформації. Тому консорціум не відбувся».

Із німецьким підприємцем ми спілкуємося під час бізнес-форуму, в якому беруть участь співвітчизники Біттнера. Співрозмовник перераховує, чого очікує від шахти, куди він збирається вкласти гроші. «Це має бути підприємство, яке може видобувати близько мільйона тонн вугілля на рік, мати запаси щонайменше на 30 років. Це повинно бути енергетичне вугілля, яке можна продати за кордоном. Ідея така: половину палива відправляти на експорт, щоб повертати інвестиції, а половину — продавати тут, в Україні».

На моє уточнююче запитання підприємець додає, що, можливо, волів би відправляти за кордон усе видобуте паливо. Але в такому разі українська сторона не погодилася б на співробітництво.

Цей рік стане ключовим для приватизації вугільних підприємств. Уже сьогодні дві із трьох тонн вугілля видобувають на шахтах недержавної форми власності. Після оприлюднення переліку із 88 шахт, які буде передано до концесії, та прийняття закону про особливості приватизації вугільних підприємств, частка приватного бізнесу в цій галузі може істотно збільшитися.

Передаючи шахти до приватних рук, уряд переслідує дві мети. Перша — знизити бюджетні витрати на галузь, які часто малоефективні. Друга — залучити на підприємства капітал та ефективний менеджмент. За підсумками роботи в 2011 році, приватні шахти продемонстрували кращі результати порівняно з шахтами державними. Наприклад, продуктивність видобутку на одного гірника в середньому в галузі становить 31,4 тонни на місяць. Тоді як у шахтоуправлінні «Покровське», яким володіє приватне акціонерне товариство «Донецьксталь — металургійний завод», — 91 тонну на місяць, тобто майже втричі вища.

Керівники вугільних підприємств і місцева влада вітають прихід на шахти приватного капіталу. «Більш ефективне управління — у приватників. Тому що на державних підприємствах дотація на зарплату як була два, п’ять, десять років тому, так і залишилася. А якщо шахта працює без дотації, це свідчить про те, що ефективніший менеджмент дасть змогу отримувати прибуток», — переконаний начальник управління вугільної промисловості Донецької обласної державної адміністрації Ігор Низов.

Директор шахти ТОВ «Інтер-інвест вугілля» (Луганська область), депутат Донецької обласної ради Михайло Бугара не приховує оптимізму: на підприємстві з’явився новий власник — канадська компанія EastCoal Іnc. Шахта видобуває коксівне вугілля для потреб металургії. «Протягом шести років іноземний інвестор вкладе стільки коштів, щоб підприємство видобувало мільйон тонн вугілля на рік. Це вдесятеро більше, ніж видобуває шахта сьогодні. Буде створено дві тисячі робочих місць».

За оцінками директора, щоб вийти на такий рівень видобутку палива, знадобиться вкласти близько 700 мільйонів гривень. «Такі проекти держава має підтримувати. Термін окупності інвестицій — 10—12 років. Для капіталу потрібні якісь пільги, наприклад, із плати за землю. Я б такі шахти безкоштовно віддавав».

Приклад німецьких та канадських підприємців, які ризикують вкладати гроші в українську вугільну галузь, — швидше, виняток, ніж правило. Найбільшу зацікавленість у приватизації шахт виявляє вітчизняний бізнес. До того ж контроль над провідними об’єднаннями — «Краснодонвугілля», «Павлоградвугілля», «Добропіллявугілля», «Свердловантрацит», «Ровенькиантрацит», шахтоуправлінням «Покровське» та ін. — приватний капітал отримав ще до прийняття відповідних законів про приватизацію в галузі. Головними гравцями на цьому ринку є компанії «ДТЕК», «Метінвест» та «Донецьксталь», а також шахта імені Засядька.

Виступаючи в Донецьку перед адміністративним та бізнесовим активом області, Президент України Віктор Янукович окреслив мету — до кінця року видобути 85 мільйонів тонн «чорного золота». Для порівняння: торік Україна видобула 82 мільйони тонн вугілля. Голова держави нагадав, що за останні два роки країна перейшла на жорсткий режим економії енергоресурсів у зв’язку з високою ціною на газ. Вартість газу, на жаль, позбавляє нашу продукцію конкурентних переваг. «Ми перейшли на зовсім нові технології виробництва електроенергії в цілій низці металургійних підприємств, газ почали замінювати вугіллям. Вугілля — наш національний енергоносій, і ми повинні думати, як його використовувати повною мірою», — зазначив Президент.

Попри таку увагу до галузі з боку перших осіб держави, про механізми приватизації чи передачі підприємств до концесії відомо мало. Аналіз переліку вугільних підприємств, які передаються до концесії, свідчить про цікаву закономірність: передбачається віддати у приватні руки найуспішніші державні шахти, які сьогодні потребують мінімальної підтримки. На письмові запитання, надіслані на ім’я першого заступника міністра енергетики та вугільної промисловості України Ігоря Поповича ще в лютому цього року, відповідей автор статті так і не отримала. У свою чергу потенційні власники шахт не поспішають «світити» свої прізвища та оприлюднювати плани. А іноземці здебільшого вичікують, оцінюючи перспективи та серйозність намірів української сторони.

«Знаю, що не лише німецькі, а й іноземні підприємства взагалі фактично не беруть участі в аукціонах із приватизації в Україні. Тому що не бачать шансів виграти. Надто багато складових, які компанії не можуть контролювати, на які не можуть впливати. Не вірять, що тут якесь справедливе змагання і виграє кращий», — зізнався Олександр Маркус, представник «Делегації німецької економіки в Україні».

Незвична для галузі форма концесії передбачає поки що дві виразні умови. Договір укладається на підставі конкурсу, на термін не менш як 10 і не більш як 50 років; держава може передбачати для концесіонера пільговий період сплати податків та обов’язкових платежів. Директор Донецької філії Національного інституту стратегічних досліджень, доктор економічних наук Юрій Макогон каже, що закон не має широкої практики застосування, тому чимало питань ще не врегульовано.

«Є небезпека, що передача до концесії прикриватиме банальну приватизацію вугільних підприємств, — вважає експерт. — Сумніваюся, що буде включено механізм конкурсності, прозорості й ефективності. Свого часу в 1999 році Україна прийняла закон про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестування в Донецькій області — на 50 та 30 років відповідно. Пільги анулювали через шість років. Де гарантія для іноземного концесіонера, що ми знову не переглянемо закон? Тут ображатися на нерішучість бізнесменів не доводиться. Винні в цьому самі. Така ситуація призведе до того, що в конкурсі на право концесії братимуть участь лише ті, хто заздалегідь упевнений у перемозі, — тобто близькі до влади компанії».

Як розповів «Голосу України» директор Донецького вугільного інституту, доктор технічних наук Борис Грядущий, до вчених сьогодні звертаються потенційні інвестори із проханням оцінити ефективність вкладення коштів. Назви шахт, до яких придивляється капітал, співрозмовник не оприлюднив. «Звертаються компанії всім відомі — «Метінвест», «Донецьксталь», «ІСД», енергогенеруючі компанії. Насамперед виявляють увагу до підприємств, де є гарні запаси, достатній рівень розвитку, сучасна технологія і вже працює сучасна техніка. Тоді термін окупності капіталовкладень становитиме від 5 до 7 років», — пояснив директор інституту.

Старт приватизації підприємств вугільної галузі збігся із тривожною тенденцією — падінням попиту на вітчизняне вугілля. В середині березня в позачергову оплачувану відпустку відправили кожного третього робітника державного підприємства «Дзержинськвугілля». Майже три місяці об’єднання не могло продати ані тонни палива, а гірники працювали на склад. Гори видобутого «чорного золота» зайняли майже всі вільні майданчики шахт. Як пояснював генеральний директор держпідприємства Дмитро Житльонок, джерело проблеми — в істотних змінах у кон’юнктурі ринку металопродукції. А паливо марки «Ж», яке видобувається у Дзержинську, використовується для виробництва коксу для металургів.

— У середині квітня проблему зі збутом вдалося владнати за допомогою «адмінресурсу», — втрутився голова обласної державної адміністрації Андрій Шишацький. Він запевнив, що ситуація вирішується. Проте не виключено, що може повторитися. «Все залежатиме від ринкової кон’юнктури, яка складатиметься в галузі гірничо-металургійного комплексу. Наприклад, попит на коксівне вугілля збільшиться, якщо стануть рентабельними ціни на метал», — зазначив керівник області.

Затримки із виплатою зарплати цієї весни було зафіксовано і в державному підприємстві «Донецька вугільна енергетична компанія». В обласному центрі — інші причини: через брак фінансування чотири шахти залишилися без діючих лав. Тому інші підприємства — наприклад, шахта імені Скочинського — видобувають «за себе і за того хлопця».

Падіння попиту на енергетичне вугілля пояснюється настанням теплої пори року: опалювальний сезон завершено, електроенергії нині також потрібно менше. Закуповувати великі обсяги палива до резерву уряд цього разу не став, тому запроваджуються штучні обмеження для шахт: наприклад, створюється дефіцит залізничних вагонів. Що стосується коксівного вугілля, то підсумки роботи металургів не вселяють оптимізму. За даними Української асоціації сталеплавильників, у першому кварталі виробництво сталі знизилося на 5 відсотків порівняно з таким само періодом минулого року, виробництво прокату — на 12 відсотків. Тоді як чавуну металурги виробили стільки ж, як і торік. Зростає й імпорт коксу — майже втричі проти минулого року. Тоді як надходження вітчизняного вугілля на коксохімзаводи в першому кварталі нинішнього року знизилося майже на чверть порівняно з рівнем 2011-го.

До того ж собівартість тонни палива, приміром, у «Дзержинськвугіллі», — 2200 гривень, а закупівельна ціна коксівного вугілля — 800 гривень. Нині різницю доплачує державний бюджет. Чи захоче це робити приватний інвестор? Навряд. Тому найпривабливішими залишаються шахти, які можна зробити рентабельними за два-три роки. Приватизація підприємств галузі призведе до того, що шахт стане менше, але працюватимуть вони ефективніше.

 

Донецька область.