Чисті води помутніли

— Поки що причин для гострої тривоги немає, — заспокоює начальник обласного управління водних ресурсів Юрій Димінський. — Навіть попри те, що очисні споруди обласного центру вже ненові і міськводоканалу утримувати їх в належному стані доволі непросто, вони все-таки справляються зі своїм основним завданням. А тому аналізи води Південного Бугу і на виході з міста, і вже на кордоні з Вінницькою областю відповідають нормам. Але це зовсім не означає, що проблему з очищенням повністю розв’язано. Найменший техногенний збій може порушити цю, здавалося б, зовні спокійну систему і призвести до справді катастрофічних наслідків.

А причина всьому — аварійний стан Меджибізького водосховища. Саме воно тривалий час було важливим елементом у системі очищення вод верхнього Побужжя, щоденно зменшуючи їх забрудненість в середньому на третину. Десятиліттями спрацьовувала активна самоочисна функція водойми.

Щоправда, коли водосховище будували в перший повоєнний рік, основний акцент робили на спорудження малої ГЕС. Однак із часом потреба в її енергії відпала, зате очисні функції сховища ставали дедалі помітніші. Значна частина піску, бруду, намулу, що стікали з вулиць обласного центру, осідала саме на його дні. У наступних Щедрівському, а далі в Новокостянтинівському водосховищах цей процес повторюється ще двічі, і в результаті до вінничан потрапляє цілком пристойна вода.

Але вся біда в тім, що протягом останніх літ фахівці фіксують практично повну замуленість Меджибізького водосховища, його гідротехнічні споруди в аварійному стані, тож ось уже четвертий рік воно не заповнюється водою.

На думку фахівців, якщо такі тенденції спостерігатимуться, вже через кілька років самоочисна здатність водойми буде повністю втрачена, і тоді використання води Бугу як питної для Вінниці, Хмільника, Калинівки стане вкрай проблематичним. За ними проблеми відчують населені пункти Кіровоградської та Черкаської областей.

Вихід із цієї ситуації не такий уже й складний: почистити русло Південного Бугу, відремонтувати гідротехнічні споруди і забрати мул із дна водо-сховища. Та коли врахувати, що тільки останнього треба підняти близько двох мільйонів кубометрів, стають зрозумілі і масштабність, і вартість цього проекту. Після виготовлення проектно-кошторисної документації була озвучена цифра — майже 30 мільйонів гривень.

Зрозуміло, що самій Хмельниччині її не здолати. Тому басейнова рада прийняла компромісне рішення: третину витрат готові взяти на себе бюджети шести областей. А решту вирішили попросити у стабілізаційному фонді Кабміну.

Перший лист із таким проханням було відправлено майже чотири роки тому. Однак дочекатися відповіді на нього не довелося. Потім прохання було озвучене і для наступного уряду. Але знову — мовчанка.

Заради об’єктивності варто сказати, що область не може поскаржитись на байдужість з боку урядовців до розв’язання своїх водних проблем. Торік із бюджету було виділено близько 30 мільйонів гривень. Але кошти пішли на спорудження другої нитки чернелівського водогону, що постачає питну воду для обласного центру. Вже не один рік в області з тривогою говорили про те, що часті розриви зношеного водогону можуть призвести до того, що багатотисячне місто взагалі залишиться без води. І ось проблему зрушено з місця.

Якщо відверто, то стан Меджибізького водосховища не впливає на якість водопостачання для хмельничан, а тому про нього могли б і помовчати. Однак у складних екологічних системах важко відокремитись від інших, а тому рано чи пізно проблеми повертаються бумерангом до тих, хто їх запустив. В області це добре розуміють. Тому спочатку в місцевому бюджеті знайшли чималі суми для виготовлення проектно-кошторисної документації. А торік обласний бюджет виділив ще триста тисяч гривень для початку робіт.

Однак цього виявилося надто мало, щоб розпочинати роботи. Технологічно початкові витрати мають бути вдесятеро більші. Оскільки для місцевого бюджету така сума непідйомна, а державний на такі видатки так і не розщедрився, довелося навіть виділені обласною радою кошти знову повернути до казни. Унаслідок Меджибізьке водо-

сховище заповнене не чистими водами, а мулом.

Так уже повелося, що природа щедро наділила область водними ресурсами. А коли так, то й будь-які проблеми, що виникають, відкладаються на майбутнє. Але, розмовляючи з водниками, довелося почути про цікавий досвід використання річкових вод у Франції. Так, для українських населених пунктів є звичною практикою, коли водозабір для міста встановлюється вище за течією. Справді, де ж вода може бути чистіша? Зате коли місто вже використає воду, всі скиди віддає назад у річку вже нижче за течією.

У французів все навпаки. Водозабір здійснюється після того, як вода вже пройшла через місто. А коли її використають, обвідним каналом знову подають у верхів’я. Така складна система пояснюється дуже просто: очищену воду віддають не сусідам вниз за течією, а п’ють самі. Складається враження, що так вода тече наче навиворіт. Але в цьому якраз і є глибинний зміст: за всі гіпотетичні помилки і прорахунки місто має саме й розплатитися, а не перекладати розв’язання екологічних проблем на когось іншого.

Такий досвід був би надзвичайно корисний і для нас. Але як усю відповідальність за чистоту води може взяти на себе один населений пункт, коли навіть всією басейновою радою, куди підключено шість обласних бюджетів, не можуть дати раду одній проблемі?

Усе відкладається до тих часів, коли раптом з’являться вільні кошти в бюджеті. Але там вони збираються значно повільніше, ніж мул у руслах річок і водосховищах. І подейкують, що найближчим часом важко сподіватися на зміни.

А тим часом, з’ясовується, і сама вода може «намити» чималі мільйони. Так, лише в області річний податок за спеціальне водокористування, який сплачують усі водокористувачі, становить приблизно 18 мільйонів гривень. Щоправда, допоки не почали діяти нові податкові правила, ці кошти просто спливали з області до столиці. Тепер начебто ситуація істотно поліпшилась, бо половина від цього збору може залишитися в місцевому бюджеті. Уже цього було б достатньо, щоб за кілька років таки назбирати необхідну суму. Та вся біда в тім, що навіть ці «водні» кошти неможливо використати саме у водному господарстві. Як правило, знаходяться інші, нагальніші витрати, на які їх і перерозподіляють.

Ще одним фінансовим потоком, котрий міг би влитись у розв’язання проблем Південного Бугу, могли б стати кошти від екологічного збору. Скажімо, торік водники області змогли отримати саме звідти понад мільйон гривень. Та біда в тім, що різних екологічних проблем назбиралось стільки, що й цих коштів катастрофічно не вистачає. Тому цьогорічні вирішили сконцентрувати на тому, щоб вивезти з території області склади із застарілими добривами, котрі пере-

творились на справжню хімічну зброю для довкілля.

Одне слово, усе зводиться до того, що фінанси спрямовують туди, де не просто тонко, а вже прорвалося. Тож хоч які гострі видавалися проблеми Південного Бугу та очисних водосховищ, вони не стали критичними. Поки що. Треба почекати. От тільки б не дочекатися біди.

 

Хмельницький.