На шляху до європейських цінностей мусимо розглядати свою історію об’єктивно та неупереджено. Це особливо актуально тепер, коли більшість тих, хто веде нас із «Азії» до «Європи», переконані, що вони одразу народилися «елітою». Водночас принижуються здобутки попередників в історії України й особливо часів радянської доби. Хоча тоді також вдавалося формувати самодостатніх громадян своєї країни.
Прикладом може слугувати доля надзвичайної особистості, мого земляка, що був і палким комуністом, і, як з’ясувалося, не менш завзятим українським націоналістом (коли йшлося про духовні цінності), — Василя Семеновича Костенка (1912—2001), сто літ від дня народження якого виповнилося нещодавно. Колись він перший розповів про підпільників-молодо-гвардійців. А згодом створив практично за власні кошти в Баришівці Київської області унікальний музей Шевченка. Творча спадщина Костенка — це понад 400 публіцистичних, довідкових і наукових статей, а ще серія оригінальних, певною мірою біографічних, книжок: «Наші весни» (1966), «Юність полум’яних літ» (1969), «Зірки мого життя» (1998) та інших, що розповідають про його епоху в житті країни. Ці книжки про те, як залишитися людиною за будь-яких обставин.
Життя В. Костенка заслуговує на захоплюючий роман або фільм.
Василь Семенович Костенко народився 27 квітня 1912 року в селі Дернівка Переяславського повіту Полтавської губернії (нині — Баришівський район Київської області) в родині бідного селянина. Батько був кучером в економії, а мати — сторожихою у школі, і «...ні землі, ні хати не мали». Василь закінчив на відмінно Дернівську чотирикласну та Баришівську міську семирічну школи, де у
1929-му вступив до комсомолу. Невдовзі високого кмітливого та енергійного юнака, що свої чесноти генетично отримав, як казали, від кремезного діда Ілька, призначають завідувачем оргвідділу Баришівського райкому ЛКСМ(У). Того ж року приймають кандидатом у члени ВКП(б). Із 1934 року В. Костенко служив в авіабригаді, а наприкінці 1935-го демобілізувався «у зв’язку зі вступом до Київської вищої комуністичної сільськогосподарської школи». Після її закінчення, в січні 1937-го його відряджають до Новоград-Волинського і затверджують завідувачем відділу пропаганди міськкому, а пізніше завідувачем відділу політнавчання окружного комітету ЛКСМ(У). У листопаді 1937 року В. Костенка приймають у партію. На Житомирщині влітку 1937-го він познайомився й потоваришував на все життя з Андрієм Малишком, видатним українським поетом. Там-таки подружився і з майбутнім маршалом А. Єременком. Восени 1937 року Василя Семеновича висунуто в апарат ЦК ЛКСМ(У), де він дуже скоро став заступником завідувача відділу кадрів. Ця робота давала багато цікавих знайомств. Як от із знаменитою трактористкою Пашею Ангеліною. Вони разом на тракторі навіть провели нічну оранку. У 1939 році Костенко познайомиться з В. Сосюрою. Ця зустріч вивела поета з депресії і зблизила їх на довгі роки.
У червні 1940-го Костенка висувають інструктором відділу кадрів у ЦК КП(б)У. Йшлося про підбір кадрів після широкомасштабних «чисток» 1937—1938 років. Як згадував Василь Семенович, на прохання Хрущова влітку 1943-го він склав список репресованих до війни перших і других секретарів ЦК ЛКСМ(У), а це 12 осіб, що загинули в таборах.
Попри молодість, він швидко стає «своїм» для вищого партійного керівництва республіки та української інтелігенції. У березні 1941 року в ЦК КП(б)У йому доручили «вести кадри працівників культури». За чотири довоєнні місяці двадцятивосьмирічному Костенку вдалося багато зробити, щоб кращі представники мистецької еліти очолили окремі важливі культурні інституції. Так, за «протекції» Василя Семеновича директором Інституту мистецтвознавства, етнографії та фольклору АН УРСР став відомий учений М. Грінченко, Спілку композиторів України очолив знаний митець Л. Ревуцький. А найбільшою удачею духовного життя, як вважав Василь Семенович, стало знайомство весною 1941-го з видатним режисером О. Довженком, першою «зіркою його неба» на багато років.
На посаді виконуючого обов’язки завідувача відділу кадрів ЦК КП(б)У В. Костенко зустрічає Другу світову війну. Бере участь в організації оборони Києва.
А далі сталося те, про що Василь Семенович потім згадував як про «найважче ви-пробування для людини, коли існувала постійна загроза безглуздої смерті». Це вихід з частинами 37-ї армії з Київського оточення протягом 18 вересня — 16 жовтня 1941 року, коли з боями відступали близько 100 кілометрів до Супою, а потім ще 300 — до міста Суджа Курської області, де наздогнали ар’єргард 40-ї армії, і, нарешті, перехід до Воронежа і Валуйок, «де стояли поїзди з республіканськими організаціями...». Їхні керівники — секретарі ЦК КП(б)У Д. Коротченко та М. Співак з такою прохолодою зустріли свого підлеглого, що в нього була «безсонна ніч» і «не слухалися ноги»... Якби не втручання Хрущова, невідомо, чим би закінчився весь цей жах, що ускладнювався ще й двома пораненнями. Однак усе владналося, і його перекидають до оперативної групи Військової ради Південно-Західного фронту «зі створення партизанського підпілля на Україні». Згодом на основі цієї групи було створено Український штаб партизанського руху. У липні 1943 року Костенко став першим секретарем ЦК ЛКСМ(У).
Величезного резонансу в країні мали статті В. Костенка «Молода гвардія України» в газетах «Известия», «Комсомольская правда» від 14 вересня 1943 року — задовго до виходу роману Фадє-
єва та фільму Герасимова про діяльність підпільної організації «Молода гвардія». У тих статтях він уперше розповів про подвиг молодогвардійців. Спершу доповів про все Хрущову, той звернувся до Сталіна, після чого і статті Костенка, і укази про нагородження молодогвардійців вийшли в один день, і весь світ дізнався про героїзм юнаків і дівчат із Краснодона. Для свого часу це мало колосальне значення.
Активна громадянська позиція Василя Семеновича отримує міжнародне визнання після його блискучого виступу на Першій міжнародній конференції юнацтва, що відбулась у листопаді 1945 року в Лондоні за участю 600 делегатів із 63 країн, де його обирають членом Ради Всесвітньої федерації демократичної молоді. У своєму виступі він наполягав: для повноцінного відновлення будь-якої країни, що відчула на собі травми війни, треба обов’язково підтримати молоду жінку (дівчину), що є берегинею майбутнього.
Коли першим секретарем ЦК ВКП(б)У став у 1947 році Каганович, він отримав від Сталіна доручення розібратися з «проявами націоналізму» й почав складати «списки ворогів». Костенко по-
трапляє в число перших. Завдяки Хрущову Костенко «зник» — на навчання до Вищої партійної школи при ЦК ВКП(б).
У 1950-му Василю Семеновичу запропонували роботу в ЦК ВКП(б). Але він іде на посаду першого секретаря Львівського міському КП(б) України.
А в країні почалась нова хвиля пошуку ворогів. Костенкові закидають ідеологічні помилки, мовляв, «розшаркувався, загравав з деякими представниками інтелігенції (акад. Возняк, проф. Крип’якевич та ін.)», які, на думку партчиновників, були «українськими буржуазними націоналістами». Костенко обіцяв «усунути недоліки», казав, що згадані представники львівської інтелігенції є освіченими і талановитими радянськими людьми. Не допомогло. Особливо не злюбили сорокарічного перспективного партійця секретарі Львівського обкому партії Чучукало, Литвин і Грушецький, що бомбардували ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б) доносами. Як наслідок, 20 лютого 1952 року Костенка звільнили і визначили «неможливість використання його в партійній роботі». Сім’ї дали 24 години, щоб залишити місто й товарним вагоном виїхати до Полтави. Аж через рік ЦК КП(б)У визнав несправедливість звинувачень проти Костенка. Чого це коштувало Василю Семеновичу, можна лише здогадуватися.
А тим часом В. Костенко служив начальником Полтавського облуправління кінофікації. Ще довго довелося ходити з тавром «український націоналіст»...
Згодом він захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук на тему: «Розробка Леніним національного питання в роки революційного піднесення». Зрозуміло, що ця робота — своєрідна відповідь на нещодавні звинувачення в «націоналізмі»...
У 1958 році було вирішено видати Українську радянську енциклопедію. З цією метою при АН УРСР створено Головну редакцію на чолі з академіком М. Бажаном. На посаду завідувача редакції історії партії, філософії та права потрапляє і В. Костенко. В УРЕ — 50 тисяч статей, із них Костенкові належать понад 200, серед яких — «нація», «національне питання», «Вітчизна»...
У 1972-му він став персональним пенсіонером союзного значення.
Але на пенсії сидів недовго. Мабуть, пригадав вірша свого улюбленого М. Рильського: «За безрозумну юності жагу жбурнув би геть я свій старечий розум...». До 1978 року працює науковим співробітником Інституту історії партії. Потім допомагав рідному селу Дернівка: завдяки його зусиллям село отримало асфальтовану дорогу і телефонізувалося. У 1987 році відкрив музей Шевченка. Проводив там екскурсії, поки мав здоров’я.
22 квітня 2001 року В. Костенка не стало. Його поховали на Байковому цвинтарі. Через сім літ пішла з життя дружина Василя Семеновича — Марія Феофанівна Костенко (1914—2008) — берегиня сім’ї, якою він так пишався. В Україні та зарубіжжі добре знають дочку Костенка — відомого літературознавця, доктора філологічних наук Наталю Костенко. Ще більше знають сина — Юрія Костенка, авторитетного вітчизняного дипломата, нині Надзвичайного і Повноважного Посла України в КНР. Продовжували справу батька ще одна дочка — Олександра та онуки. За їхньої ініціативи вдячні нащадки, підтримані Баришівською міськрадою та адміністрацією, 27 квітня 2012 року до вікового ювілею свого славного земляка на будівлі створеного ним музею Шевченка відкрили іменну меморіальну дошку.
Віктор ВЕРГУНОВ, член-кореспондент НААН, іноземний член РАСГН, директор Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН.
