Однією з найгостріших проблем, які залишились у спадок від тривалої трансформаційної кризи, є глибока диспропорція між вартістю життя і фактичною ціною праці.
Заробітна плата менша в десятки разів
Річ у тім, що реформування системи оплати праці не завершене й досі. Що, у свою чергу, перешкоджає не лише встановленню чіткого взаємозв’язку між заробітною платою і продуктивністю праці, а й реформуванню систем соціального страхування, соціального захисту тощо.
Серед накопичених проблем у сфері оплати праці особливе місце займає питання низької питомої ваги, як витрат на робочу силу в собівартості виробництва.
Сьогодні частка заробітної плати в операційних витратах становить 6%, тоді як у країнах Західної Європи сягає аж 45%. При цьому, якщо розмір ВВП України менший від внутрішнього валового продукту середньої європейської країни у чотири рази, то заробітна плата менша в десятки разів. А це як з економічної, так і з соціальної точки зору означає надмірну експлуатацію робочої сили.
В умовах, коли людина недоотримує зароблене, держава змушена компенсувати її втрати соціальними виплатами, створюючи тим самим надзвичайно небезпечну для майбутнього України тенденцію. При гранично критично допустимих 60—65 відсотків зарплати в структурі грошових доходів населення маємо частку зарплати 40% і постійне, з 2005 року, зростання частки соціальних виплат.
Із 21 мільйона громадян працездатного віку 15 мільйонів отримують різні соціальні виплати. Тобто їх добробут дедалі більше залежить не від їхніх знань, вміння, віддачі в роботі, а від «настрою» чи спроможності держави. Тому й маємо слабкий середній клас та сильну державу, що його гнобить.
Тривогу та стурбованість усіх політичних сил і гілок влади має викликати тенденція зростання частини матеріальних витрат і зниження частки зарплати в собівартості української продукції.
Однією з причин існування такої загрозливої тенденції є висока зношеність та застарілість устаткування вітчизняних підприємств.
На одиницю продукції тратимо дедалі більше ресурсів, отримуючи дедалі меншу частину на оплату праці.
Так, на виробництво однієї тонни металу в Україні витрачається енергії втричі, піску — в 3,4 разу, води — у 160 разів, а людської праці — у 3,5 разу більше, ніж металурги в Європі.
А саме металургія є тією галуззю, що до останнього часу давала стабільність економічному життю країни, була основним постачальником збільшення показників ВВП та валютних надходжень.
На жаль, конкурентоспроможність металургії вимушено тримається на антисоціальному економічному демпінгу — низькій вартості робочої сили. Якщо в 1990 році частка оплати праці в собівартості тонни виробленого в Україні металу становила 18—24 відсотки, то нині — не більше 10.
Одна година праці західноєвропейського сталевара коштує 43 долари США, американського — 41, японського — 40. Водночас, український сталевар отримує 2,5 долара США, російський — 3. У чому річ? Адже йдеться про галузь, котра глибоко інтегрована у світові ринки, тому зазначений розрив у погодинній оплаті праці важко аргументувати чимось іншим, ніж позицією роботодавців, які розглядають заробітну плату як елемент своїх витрат і найпростіший засіб для їх зменшення.
Ще однією з причин малої частки зарплати в собівартості продукції є низький рівень доданої вартості, створюваної на українських підприємствах. Якби Україна експортувала не переважно сировину, а товари з глибшим ступенем переробки, то більшою була б і частка заробітної плати у собівартості.
Отже, проблему підвищення питомої ваги на оплату праці треба вирішувати на всіх рівнях управління: державному, регіональному, галузевому та безпосередньо на рівні підприємства, коли власник буде зацікавлений у пошуку оптимальної структури витрат, де темпи зростання зарплати найманих працівників були б збалансовані з динамікою продуктивності праці.
Гострим питанням, яке деформує стандарти ведення господарської діяльності в Україні, є значна диференціація рівня оплати праці серед працівників різних видів економічної діяльності та регіонів.
Ще однією з проблем забезпечення належного рівня оплати праці є інститут мінімальної заробітної плати, який на сьогодні в Україні не виконує покладеної на нього функції. Так, якщо на початку перехідного періоду законодавча захищеність мінімального розміру заробітної плати відіграла позитивну роль у проведенні політики регулювання доходів, нині країна вже перебуває на тому етапі соціально-економічного розвитку, коли необхідно відтворювати ринковий принцип формування мінімальної заробітної плати.
У розрізі мінімальної заробітної плати, згідно з даними Євростату та МВФ за станом на липень 2011 року, у рейтингу європейських країн Україна посідає лише 25-те місце із 29-ти (відношення річної української мінімальної заробітної плати становить 21,5% до обсягу ВВП на душу населення). Для прикладу, відповідні показники: у Бельгії мінімальна зарплата — 2064,2 дол. (68,6% до ВВП на душу населення), у Франції — 1951,9 дол. (68,7%), у Польщі — 496,7 дол. (31,5%), у Латвії — 403,2 дол. (33,5%).
Таким чином, мінімальна заробітна плата не виступає у ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету.
Треба шукати шляхи підвищення вартості робочої сили
Отже, пошук шляхів істотного підвищення вартості національної робочої сили — найбільшої цінності України, має бути основою практичної діяльності всіх політичних сил.
Не можна далі миритися з тим, що сьогодні зарплата, з одного боку, все ще не забезпечує нормального відтворення робочої сили, а з другого — зростає часто незалежно від ефективності виробництва. Виникають неприпустимі диспропорції в оплаті праці не тільки між галузями, а й усередині них, між регіонами країни.
Партія регіонів пропонує суспільству замислитися над тим, чому наш українець, який працює за кордоном в умовах реальної ринкової економіки, в плані матеріального забезпечення почувається комфортніше, ніж на батьківщині? Чому трудова міграція набуває масового, загрозливого для всіх галузей економіки України характеру, знецінює затрати держави на навчання та професійну підготовку, руйнує сім’ї, калічить долі людей?
Мабуть, тому, що впродовж років відсутність політичної волі та тверезого розрахунку численних урядів незалежної України, їх безсистемне шарахання по «латанню дірок» соціальної сфери так і не дозволили приступити до пошуку головної ланки в ланцюгу завдань соціальної політики.
Треба зосередити основні акценти соціальної політики на працездатному населенні. Тобто, не забуваючи про державну допомогу малозабезпеченим категоріям населення, соціальна політика має бути спрямована на створення умов, які дають можливість працівникам піднімати добробут за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва і ділової активності.
Не можна далі миритися з тим, що низька зарплата в промисловості загрожує деградацією найбільш кваліфікованих структур національної робочої сили, гальмує розвиток багатосегментного купівельного попиту, розробку та впровадження досягнень науково-технічного прогресу в життя. Для лопати і лому не потрібні ні наука, ні новітні технології.
Натомість — високу вартість національної робочої сили треба розглядати як дієвий ресурс нагромадження коштів, у тому числі інвестиційних, це стабільні бюджетні надходження. Наприклад, підвищення номінальної зарплати в 1,5 разу дає зростання надходжень до бюджету щонайменше на 30 відсотків.
(У статті використано матеріали засідання круглого столу Комітету з питань соціальної політики та праці на тему: «Оплата праці — українські реалії, новітні цілі, солідарні завдання».)
Ярослав СУХИЙ, народний депутат України.
