Міністерство регіонального розвитку, будівництва і житлово-комунального господарства підготовило проект закону про заборону використання поліетиленових пакетів об’ємом менш як 10 літрів і товщиною — менше 0,025 мм, які в останні роки стали у мережі роздрібної торгівлі фактично універсальним пакувальним матеріалом. Обґрунтовується це тим, що поліетиленові пакети забруднюють довкілля і важко піддаються утилізації. Автори законопроекту пропонують перейти замість них на використання паперових пакетів. Справді, Україна завалена сміттям з пластикової тари, тож такий крок на часі. Перевагою паперової тари є те, що виготовляється вона з відновлювальної сировини — деревини або однорічних рослин, зокрема, з соломи зернових культур. І як наголошують експерти, останньої у нас вдосталь. Тривалість її розкладу у природних умовах — 1—2 роки, а токсичні речовини при біологічному розкладі не виділяються. Чи здатна наша країна перейти на такий пакувальний матеріал і чи є для його виготовлення ресурси та потужності, «Голос України» поцікавився у Петра Короля, кандидата технічних наук, який багато років пропрацював у паперовій галузі і знає ситуацію зсередини.
Сировина в дефіциті
— Основною продукцією української паперової галузі є таропакувальні та санітарно-гігієнічні види паперу, які на понад 95 відсотків складаються з макулатури. Щороку її заготовляють 780 тисяч тонн і ще понад 150 тисяч імпортують. Саме відсутність сировинної бази найбільше стримує розвиток паперової галузі, не дозволяючи залучати інвестиції на її розвиток. Хоча місткість паперового ринку України набагато перевищує обсяги власного виробництва. Так, потреба українського ринку в газетному папері задовольняється за рахунок власного виробництва лише на 25%, у друкарському папері (всі види) на 10%. Зовсім не виготовляється мішковий і жиронепроникний папір, картон для пакування рідких харчових продуктів, папір для облицювання меблів тощо. Загалом за останні двадцять років асортимент продукції галузі скоротився у 2,3 разу. Основними причинами такого звуження є скорочення сировинної бази і практично ліквідація галузевої науки.
Тим часом, за словами Петра Васильовича, щорічно в Україні утворюється приблизно 20 млн. тонн пшеничної соломи. З них понад п’ять мільйонів тонн не використовується. На виробництво тонни целюлози потрібно 2,5 тонни соломи. Отже, якщо підрахувати, з цих п’яти мільйонів тонн можна отримати два мільйони тонн целюлози і приблизно стільки само паперу чи картону.
Одне слово, для України, як відносно малолісної держави, найперспективнішим є використання соломи, передусім пшеничної, як сировини для виготовлення целюлози з подальшою її переробкою на пакувальний, мішковий, офісний, офсетний, писальний, жиронепроникний та інші масові і спеціальні види паперу, каже Петро Васильович.
До 1991 року в Україні діяли три підприємства, які виготовляли понад 100 тис. тонн целюлози, а саме: Жидачівський, Ізмаїльський і Херсонський комбінати. Оскільки останні два комбінати розташовані на великій відстані від лісосировинної бази, то в умовах ринку виготовляти на них целюлозу стало нерентабельно, і вони були закриті. Що ж стосується Жидачівського комбінату (Львівська область), який розташований у регіоні, багатому на лісосировину, то він працював доволі успішно, проте згодом там настали тяжкі часи, і підприємство взагалі зупинилось. І це при тому, що комбінат єдиний у країні виробник газетного паперу, який у значній мірі забезпечує її інформаційну безпеку у сфері друкованих видань.
Роботу комбінату було відновлено лише завдяки безпосередньому втручанню Президента. Зараз він сяк-так працює. Але целюлозний завод, який був родзинкою комбінату, і досі не відновив потужність. Річ у тім, що під час закриття витрачати кошти на консервацію содорегенераційного агрегату, одного з основних вузлів у целюлозному виробництві, не стали. А тепер для відновлення роботи потрібно в десятки разів більше. Звісно, целюлозний завод потребує модернізації. Він працював з 1964 року і жодного разу серйозно не модернізувався.
До закриття на целюлозному заводі варили сульфатну хвойну невибілену целюлозу, яка традиційно використовується при виробництві гофрованої тари, мішкового паперу, а також паперу для виготовлення пакетів.
Зараз на комбінаті обговорюється ідея виготовлення мішкового і пакувального паперу із суміші привізної целюлози і макулатури. В той час як власний целюлозний завод руйнується.
Є ще один бік проблеми. Не весь папір може слугувати упаковкою для харчових продуктів. У 80-ті роки минулого століття у нас і за рубежем було проведено ґрунтовні дослідження. Їх результати показали, що пакувальні матеріали, які містять макулатуру, є потенційно небезпечними для здоров’я людини і можуть використовуватися лише для пакування товарів нехарчового призначення і тільки сухих бакалійних товарів. Тодішнє Міністерство охорони здоров’я України погодило використання пакувальних матеріалів, виготовлених із використанням макулатури саме у такій редакції. У наш час про це чомусь забули. Крім того, є звичайна практика макулатуропереробних підприємств. Їхні працівники можуть підтвердити, що у макулатурі можна побачити все: використані шприци, закривавлені медичні матеріали і т. д. При проході паперового полотна через сушильну частину папероробної машини переважна більшість мікроорганізмів гине. Але за час, упродовж якого відбувається сушіння паперу, досягнути його повної стерилізації неможливо. Висновок може бути один: паперові пакети одноразового використання повинні бути повністю безпечними для людини, і виготовляти їх із паперу, який містить макулатуру, неприпустимо. Такі пакети повинні бути лише з первинного волокна: целюлози чи хіміко-механічної маси.
За даними авторів законопроекту, річна потреба в пакетах одноразового використання становить 5 млрд. штук на рік. Для їх виготовлення необхідно понад 80 тис. тонн паперу. А з врахуванням уже існуючої потреби в мішковому і пакувальному папері, необхідно створити потужності з їх виробництва обсягом до 120 тис. т на рік. І тут, звісно, постає питання створення сировинної бази для такого виробництва. Потужність целюлозного заводу Жидачівського комбінату — 50 тис. т на рік. Цього недостатньо для виготовлення необхідної кількості паперу, а подальше збільшення потужності буде стримуватись існуючою лісосировинною базою.
Рятувальна соломинка
Але, як було сказано вище, Україна має величезний не задіяний ресурс для виробництва паперу — солому хлібних культур, у першу чергу, пшеничну. За фізико-механічними і санітарно-епідеміологічними характеристиками солом’яна целюлоза, отримана за методом «Кемполіс», найбільш придатна для виготовлення паперу для одноразових пакетів, офісного, друкарського і жиронепроникного. Додатково при виробництві целюлози за методом «Кемполіс» отримують фуран і оцтову кислоту. Зола, яка утворюється при спалювані лугів, багата калієм і повертається на поля у вигляді добрива. Отже, таке виробництво буде вигідне всім: і паперовикам, і хімікам, і аграріям, а найголовніше — практично не буде завдавати шкоди довкіллю.
Оскільки такий завод споживає мінімальну кількість води, його дуже просто розмістити у будь-якому регіоні степової чи лісостепової зони України. Якраз у цих регіонах і зосереджено найбільші ресурси соломи, переконує Петро Король. Фахівцям паперової галузі добре відомо, що найбільш рентабельними є підприємства, що мають замкнений цикл виробництва. У даному випадку технологічний ланцюжок такий. Солома у тюках поступає на склад підприємства. Зі складу тюки соломи подаються на целюлозний завод. Отриману на заводі целюлозу по трубопроводу перекачують на папероробну машину, де з неї виготовляють папір. Далі рулони паперу на переробних лініях переробляють, приміром, на паперові пакети чи мішки. Додатково споживачам відвантажують супутні продукти целюлозного виробництва: фуран, оцтову кислоту, золу, як калійне добриво.
— Комбінат повністю забезпечується власною тепловою і електричною енергією, спалюючи відпрацьовані луги. Луги целюлозного виробництва є різновидом твердого біопалива. Таке біопаливо відрізняється тим, що воно за своєю сутністю практично нейтральне щодо зростання парникового ефекту. Отже, виробництво целюлозно-паперової продукції з соломи буде повністю базуватись на енергії біомаси, яка вже зараз є четвертим за значенням паливом у світі. Україна може розпочати широкомасштабне впровадження біоенергетики якраз через використання соломи у виробництві паперової продукції. Виготовлення з соломи волокнистих напівфабрикатів дозволить нашій державі за короткий проміжок часу досягти середньосвітового рівня споживання картонно-паперової продукції за рахунок власного виробництва. Інакше доведеться нарощувати її імпорт приблизно, на 8 млрд. гривень щорічно.
Щоб створити необхідні для цього потужності, потрібно збудувати декілька підприємств, які будуть спеціалізуватись на випуску різних видів паперової продукції, — каже Петро Король.
А ще законом про заборону використання поліетиленових пакетів було б добре надати значні пільги виробникам паперу, які будуть використовувати солому при його виробництві, а також агрогосподарствам, які її заготовлятимуть і поставлятимуть. Це стане стимулом для розвитку вітчизняної паперової галузі і впровадження у промислове виробництво біоенергетики.
