Тюльпан, уран, молочний кран і...

У дитинстві Льова Троцький побував в Єлисаветграді й писав згодом: «Жодна зі столиць світу — ні Париж, ні Нью-Йорк — не справила на мене опісля такого враження, як Єлисаветград з його тротуарами, зеленими дахами, балконами, магазинами... Протягом кількох годин я широко розплющеними очима дивився в лице цивілізації».

Це було приблизно тоді, коли Марко Кропивницький (земляк Троцького, обоє з-під Бобринця) заснував в Єлисаветграді перший український професійний театр, що тепер відомий як Театр корифеїв. У тогочасній Російській імперії цей театр за художнім рівнем не було з чим порівняти. Хіба що з МХТ Станіславського. Але МХТ з’явився на 15 років пізніше. Неймовірно — але факт.

Але де поезія — там і проза. Буває і в найкращому театрі мертвий сезон. Свого часу Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), один із найвидатніших діячів Театру корифеїв, пересиджував мертвий сезон у себе на хуторі Надія під Єлисаветградом. І всіх колег разом із сім’ями забирав на хутір — там жити дешевше.

Добре, що в Тобілевичів було 200 гектарів землі! А в нинішніх артистів Кіровоградського театру імені Кропивницького таких гектарів немає, і мертвий сезон пересидіти ніде. Від старого Єлисаветграда їм у спадщину дісталася не тільки славна споруда, де починали корифеї, а й колектор, який регулює рівні ґрунтових вод. Понад сотню літ його капітально не ремонтували. Урешті, 2009 року фундамент Театру корифеїв «поплив», будинок почав просідати...

І ось бізнесмен і почесний кіровоградець Микола Москаленко, не дочекавшись державної підтримки, кинув на реконструкцію театру кошти корпорації «Інтерресурс». Можна сказати, що це також тутешня традиція: адже цей театр колись будувався не за казенну копійку, а за гроші інженер-полковника Трамбицького.

— Найстрашніше вже позаду, — каже Микола Іванович. Колись він був міським головою, керуючим будтресту, а нині — успішний підприємець. — Тепер театр стоятиме тисячу років. Як не забариться належне фінансування, то вже у вересні здамо місту цей легендарний об’єкт (восени Україна відзначатиме 130-річчя Театру корифеїв. — Авт.).

Ми побували на його реконструкції. Робота там справді кипить. Микола Іванович продовжує: «Практично, такого фронту і темпів робіт область ще не знала. Але неритмічне фінансування може зірвати плани. З виграного минулої осені тендера на 99 мільйонів гривень ми отримали і вже освоїли половину. З дня на день чекаємо другого траншу. Поки що рятуємося власними коштами корпорації, але вони не безмежні».

Цікаво, чи знає Москаленко, як Іван Карпенко-Карий спасав свій театр?..

Надвечір нас запрошують у своєрідний штаб-квартиру «Інтерресурсу». Обганяючи ваговози з добірним лісоматеріалом, ми пригадуємо слова Миколи Івановича про новий, як кажуть, найбільший у Східній Європі, завод з виготовлення дерев’яних меблевих конструкцій. Це 500 робочих місць під орудою Кирила Москаленка, сина Миколи Івановича. Штаб-квартира має вивіску «Орлине гніздо». На порозі, справді, кортить зняти черевики і йти далі навшпиньки, щоб не забруднити підлогу, в яку вмонтовано світлові конвектори. Інтер’єр — у стилі швейцарських шале або австрійських гірських курортів. Кіровоградська родзинка — стіни, двері, підлога, меблі з дубового бруса. Нам роблять екскурсію лабіринтами «гнізда» — дух перехоплює. Стіни саун із кедру, просякнутого бджолиним воском. Кажуть, сприяє оздоровленню організму. Ми згадуємо, що для виготовлення кубометра меблевого щита потрібно щонайменше 5 кубометрів добірного кругляку. Місцевої сировини навряд чи вистачить для того, щоб поставити на потік таке, без перебільшення, високохудожнє меблеве оздоблення. Наш гід Микола Іванович лагідно називає цей інтер’єр теплим, запрошуючи поглянути на котли індивідуального опалення «Орлиного гнізда». Тут з’ясовується, що вони житомирського виробництва і на всі сто забезпечують тепловий режим. А головне — опалюються дубовими брикетами, які виготовлять з відходів меблевого заводу. Одразу напрошуємося на завод — ну на той, що не має аналогів у Східній Європі...

Запровадити безвідходне виробництво на заводі з виготовлення меблевих конструкцій у момент занепаду буровугільного бізнесу — справа доречна і, головне, вигідна. Раніше як було. Продукція з деревини — окремо, а тирса — окремо. І постійний головний біль — куди її приткнути. Бувало, що йшла й на смітник. Тепер тут навчилися виготовляти опалювальні брикети на кшталт тих, що колись виробляли з бурого вугілля. Бізнес заповнив порожню нішу. Тепер брикети Кирила Москаленка опалюють і «Орлине гніздо», і онко- та психоневрологічний диспансери в Кіровограді. Заощаджений торік на цьому мільйон гривень свідчить, що справа того варта. Ще б пак! За калорійністю дубовий брикет не суперник газу, але бурому вугіллю мало чим поступається. Крім того, зольність нижча, газоносності немає, а в практичному використанні і транспортуванні такий брикет взагалі миле діло.

Виробництво основної продукції — меблевих конструкцій — заворожує. Процеси відбракування, сортування, пресування, пакування готової продукції справляють враження годинникового механізму. За їх роботою з верхнього ярусу цехів наглядають інженери-конструктори. Деякі преси куплено в Німеччині за мільйони, але справа того варта.

Як бачимо, в Кіровограді меблевики вже про це подбали. Поза тим є заковика. Попит на паливні брикети може перевищувати попит на дорогі меблеві конструкції. Сьогодні про це ще не думають або не говорять. Обсяг замовлень із Німеччини на дубові щити — більш як дві тисячі квадратних метрів. Паралельно виконується великий контракт для замовника з Великої Британії. Але кількість замовлень на паливні брикети зростає набагато інтенсивніше. За словами гендиректора Кирила Москаленка, той, хто раніше мав справу з вугіллям, тепер ставить на брикети. За три останні роки покупці розкусили, що й до чого, і тепер, як кажуть, з руками беруть саме цю продукцію. Невдовзі можна буде відмовитися від їхнього експорту. Думаємо, що навряд. Швидше за все, «Інтерресурс» розширюватиме потужності заводської бази в Олександрівці, де менш цінну сировину готують для виробництва брикетів у міжсезоння (весна-літо).

На підприємстві багато молоді. В одному з цехів ми потрапили якраз на перезмінку. І коли раптом звідкілясь випурхнуло одразу душ сорок, ми, не змовляючись, подумали: «Ти, диви, екскурсія, мабуть, учні профтехучилища». Коли ні. Микола Москаленко запевнив: «Це все наші кадри, заводські».

А чому молоді тут до душі? Відповідь проста — умови праці, побуту відповідають технологічному рівню. Проте й відповідальність за справу, вочевидь, на порядок вища, ніж деінде. «Інтерресурс» не пошкодував грошей для навчання в Європі ключових спеціалістів. А після того, кажуть, іспити приймав сам Москаленко. Ті, хто не склав їх на успішно, тут не працюють.

Технологія виживання ніколи не була легкою справою. Це вміння цінувалося за всіх часів. Знову згадаймо славного земляка Карпенка-Карого. У нього бували періоди, коли чиновницьку посаду він втратив, театр зборів не давав, а до господарювання на хуторі руки не доходили. І що ж? Великий артист і драматург відкрив палітурну майстерню! Не те щоб він дуже це діло любив, але жити якось треба! Нині музейники дорого дали б за вивіску «Переплетная мастерская г-на Тобилевича»!

Отак воно на цій землі й тепер: хтось живе собі у П’ятихатках, і завдяки йому ці П’ятихатки ще тримаються на світі. Хтось купив у Єлисаветградці Будинок піонерів... за двадцять тисяч гривень. Радів, либонь, що дешево, тепер це руїна-руїною. Хтось виготовляє паливні брикети, схожі на тістечка. Хтось інший, кому не до тістечок, — торгує пиріжками (див. колонку), і це заняття, зрештою, нічим не гірше, головне — чесний бізнес.

...Єлисаветградка — велике й колись перспективне село, стоїть на старій київській трасі. Про пригаслі амбіції нагадують широкі вулиці, пішохідні доріжки... Раніше всі будівлі тут ніби вказували кожному заїжджому, що перед ним, нехай і не місто чи містечко, але й не якась богом забута глибинка. Сьогодні, приміром, узяти більшість із них та вишикувати в ряд, окремою вулицею, склалося б враження, що тут довго тривали запеклі бої. І хтось відстрілювався до останнього патрона, не бажаючи викидати білий прапор (на знімку).

— Ви здивуєтеся, але всі ці руїни мають хазяїна, — каже сільський голова Єлисаветградки Юрій Голуб. — А чого чекають ці господарі, чому не користуються або хоча б не розбирають — невідомо. На них вплинути не можу. Купували будинки вони на аукціонах, влаштованих районною владою. Ось, наприклад, останнім, за вісімдесят тисяч гривень, продали торговельне приміщення райспоживспілки. Будинок піонерів, раніше, — за двадцять тисяч гривень. Звісно, я порушував питання про те, щоб зобов’язати власників привести викуплені будівлі до пуття. Усі нарікають на кризу, дають зрозуміти, що купити їх було дешевше, ніж тепер завалити...

Виходить, коли якась будівля в Єлисаветградці чи ще десь виставляється на аукціон, у сільської влади ніхто не питає думки, новому власнику не ставить умов, щоб нагадати: сільська вулиця теж має певний архітектурний план. Чоловік із Кіровограда чи навіть Києва може купити собі такий будинок побуту й, оскільки ці гроші в нього були не останні, забути дорогу до Єлисаветградки (Нової Праги, Устинівки... А потім, можливо, колись на розбір підуть і Знам’янка, Олександрія, Кіровоград). І дивіться, люди, як ваше рідне село чи місто поступово перетворюється на руїну...

— Я тут виросла, — каже директорка Єлисаветградківської загальноосвітньої школи Наталя Доменюк. — У центр села люди виходили погуляти, відпочити. Отам стояла затишна кав’ярня, де можна було гарно посидіти. У Будинку піонерів дітей було, мов тих пташенят. Щебетали, розкривали свої таланти... А сьогодні в нас не лишилося жодного гуртка, який би вів педагог на ставці — все на вчительському ентузіазмі... Втішає, що хоч наша школа ни-

ні оновлюється. ПроООНівський проект, учасниками якого стали ще школи в Івангороді й Олександрівці, а також ФАП у Цвітному, дасть нам змогу замінити вікна на суму 180 тисяч гривень. Ці вікна стоять уже півстоліття. Частину ми вже замінили коштом громади, тепер повністю утеплимося...

...І все-таки руйнівні процеси в окремо взятій Єлисаветградці (як і в багатьох, щоб не сказати в більшості великих і малих сіл регіону), вочевидь, випереджають відновлювальні... В інших краях трапляються землетруси, цунамі, вулкани, буревії. У нас, хвалити Бога, тихо. Та поки працелюбні, як мурахи, японці щоразу відбудовують своє житло після чергового природного катаклізму, в Україні безконтрольно проведена приватизація на твердій і спокійній землі «відпрацьовує» за всі стихії разом узяті, за половців і татар із їхніми нашестями. Часом здається, що в нас руйнується «професійніше», ніж будується. Схоже, ми всі просто заблукали у просторі й не відаємо, чи настане той завтрашній день узагалі.

— Ви, знаєте, раніше якось веселіше жилося, — зітхає бабуся Люба (на знімку внизу). Може, що молодші були. Колись із чоловіком сядемо отут, на призьбі, я співаю — він слухає. Тепер його вже 10 років як немає, нікому співати...

У травні Любові Поліщук виповнилося 77 років. Зі своїм сином Сергієм (на знімку праворуч) вона одна з десяти мешканців П’ятихатки. Хоча насправді хат залишилося чотири.

— Ми приїхали сюди в 1990-му, в селі було багато дворищ і магазинів, і дітки бігали. А тепер?.. Хто виїхав, хто помер... Хати порозвалювалися. А ми як тут опинилися?.. Я все своє життя працювала на шляху. Дорожником-укладальником. А в 55 років пішла на пенсію, і чого сидіти в чотирьох стінах у Смоліному? Це ж містечко при шахті, знаєте?.. Сказала батькові, чоловікові, вони ще тоді дужі були, працювали, — давайте купимо якусь хібарку і на старості поживемо як люди, на землі.

Це чоловік мій вибрав П’ятихатки. Тут свобода — люди гарні, а земля яка щедра... Все тримали: і корову, і птицю. Тепер ні — здоров’я немає ні в мене, ні в Сергія. Він розлучився з дружиною, і тепер ми разом потроху хазяйнуємо.

У цей час Сергій подає матері мобільний телефон: може, й навмисно, мовляв, ми теж тут на цивілізації знаємося:

— Доню, приїжджай за картоплею. Ми вже із Сергієм її з погреба витягли, приїжджай, бо пропаде... Давай поговоримо трохи пізніше, в нас тут гості... Та Бог із тобою, які цигани, діти про життя розпитують. Ага, добре...

— А що за цигани? — дивуємося.

— Ви ж бачите, живемо при дорозі, якось на трасі зупинилися машини, висипало з них душ десять циган. Поставали тут під вікном, попросили води, ну ходімо ж у хату, я дурна — перша... Попили. Була з ними і дитина, я їй ще гостинця дала. Вони в мене покрутилися і, бачу, до баби Нелі гуртом потрюхикали. А вона хоч і одинока, а бойова була, вигнала їх к трясці... Я ж кинулася в хату, глядь, ні сала, ні м’яса — ми саме кабанця закололи. Як вони примудрилися вкрасти, й досі не знаю... Ні, тепер м’яса немає свого. А купити, хто його купить, за буханкою хліба до «Шашличної» ходимо, ото бачите, над дорогою. Туди з Ватутіного приїздить машина і привозить нам хліб. А за продуктами їдемо самі до Смоліного скуплятися. У «Шашличній» для нас дорого.

— А знаєте, хто тепер областю керує? Про програму Ларіна чули, там ніби написано, як життя людей краще облаштувати, — цікавимося.

— Я його по телевізору бачила. Він — губернатор Кіровограда. Про нього нічого не можу сказати: зробить він чи не зробить. Не знаю. А нині такий час — всі тільки собі. Дуже важко жити... Одна радість тепер, — несподівано розквітає бабуся Люба, — соловейки. Як же вони ловко співають. Слухала б не переслухала...

Феєрверк тюльпанів у кіровоградському парку як раптово вибухнув, так і осипався ще до нашого від’їзду з області. Дуже не хотілося б, щоб так сталося і з амбітними планами першої людини в області — Сергія Ларіна. З ним, на жаль, ми цього разу розминулися. Але кожен із нас відчував, що заочне знайомство таки відбулося — через побачене і почуте від десятків людей.

Подумалося, що Ларіну з ними, роботягами, але безробітними, з вулиці Трудових резервів, стожильними, але мрійниками з Мюдівки, щирими, але спустошеними із П’ятихаток, надзвичайно поталанило. Бо, знову-таки, Кіровоградщина — не Голландія. Тамтешній люд, мабуть, так не терпів би...

Ніби почувши ці слова, на одному з прямих телеефірів Сергій Ларін звернувся до метафори:

Гарні фрази. Але чомусь ці паростки дуже часто сходять на ділянках окремо взятих щасливчиків — олександрійських «Серьог», кіровоградських «Паличів», котрі в цьому житті «всьо решают». А в тому житті нам залишаються П’ятихатки... Хоча ні, вже Чотирихатки...