Дорогою на Смоліне, проїжджаючи село Велика Виска, ми побачили трьох жінок, що торгували пиріжками. Зі старшою, Валентиною Сусоєвою (на знімку), розговорилися одразу. Пиріжковий бізнес — чесний бізнес, що тут приховувати? Згодом з’ясувалося, що наші нові знайомі — тутешні землевласники. Але свої паї віддали в оренду трьом немісцевим фермерам.
— А скільки грошей дають на пай?
— За той рік отримали три тисячі. Вважаємо, це мало. І це незалежно, скільки у вас паю. От у мене по документах 6,6 га, а в людей є 5 або 5,5 га. У них зрівнялівка. Питаю: а чому така різниця? А він каже: у вас і посадки, і дороги, і канави, земля ж нерівна.
— І що сіють?
— Пшеницю.
— А яка врожайність?
— Тисячі дві.
— Землю думаєте колись продати?
— Ніколи. У мене є внуки.
— А скільки коштує гектар землі?
— Десь 66 тисяч...
— А інші селяни теж не хочуть продавати землю?
— Ніхто не зголосився. Чого її продавати? А чим я курей годуватиму?
— І такий настрій у всіх — не продавати?
— Різні люди є. Але більшість не хочуть. А чого свою землю продавати? Щоб прийшли сюди чужі? Які пайщики не є, а вони свої й обробляють наші наділи по-хазяйськи.
— А ви розлучилися б із землею? — питаємо другу жінку.
— Продала б. У мене три паї. Один продала б, а два зоставила.
— А де ви працювали, — знову звертаємося до Валентини.
— У Кіровограді. Я там жила 23 роки.
— А яким вітром тут?
— Це моя батьківщина, маму доглядаю.
— Є чоловік? Діти з вами живуть?
— Чоловіка немає. Діти — одна в Кіровограді, інша в Києві.
— Якщо порівнювати 2—3 роки тому і тепер, то нині легше стало?
— Мені стало легше... Хоч світло нормальне з’явилося.
— Бачимо, лампочки скрізь висять.
— Ага. Ілюмінація в селі.
— А що чули про програму Ларіна «Центральний регіон-2015». Знаєте таку?
— Не знаю, як програма, а за електроенергію платять фермери.
— А коли ті лампочки вкрутили?
— З грудня 2011-го. У нас часто не стає світла на вулицях, то покрали трансформаторне масло, то ще щось... Тижнями сиділи без світла — без холодильників, без усього. А як зателефонували на «гарячу лінію» Ларіну, так зразу виїхали до нас ремонтувати.
— А які заробітки на пиріжках?
— Вийшла на роботу — то заробила, не вийду —- лікті кусатиму. Мені 55 років. На цю пенсію хіба можна прожити? От і стою на базарі. Добре, що весна. А як дубнути у 20-градусний мороз, пам’ятаєте цю зиму?
— За день скільки можете вторгувати — 50—60 гривень?
— Я тут 15 років. Скільки маю — не можу сказати. Це електроенергія, товар... Заробила — скільки заробила, що зосталося — те моє.
— А з Олександрії до вас їздять купляти?
— Раніше купляли, а з нового року — погано. 3—4 роки тому біля нас більше зупинялися і краще торгувалося. Та й зараз уже їздять менше, ніж було...
Ми побажали їм доброго заробітку й попрощалися. Й жалкували потім, що за балачками забули пиріжків купити. Не підтримали вітчизняного виробника. Утім, не ми перші. Якби вони сподівалися тільки на чиюсь підтримку — хто б пироги пік?