Свинокомплекс, який і є головним постачальником сировини на м’ясокомбінат, вражає своїми масштабами. Займає він площу в 120 гектарів, а потужність його — 220 тисяч голів на рік. Утримують тут свиней французької та ірландської генетики. Його директорові Василю Старобору 32 роки. За освітою він інженер холодильного обладнання й систем кондиціонування повітря. Закінчив Одеську державну академію холоду. Пригадує, коли вісім років тому прийшов майстром на м’ясокомбінат, свинокомплексу ще не було.
— Спершу з рік працював майстром, потім — начальником дільниці з експлуатації холодильного обладнання. Навесні 2008 року став головним інженером — два роки трудився на цій посаді. У 2010-му мені запропонували очолити свинокомплекс. Пропозиція стала для мене несподіваною. Півмісяця думав, зважуючи всі «за» й «проти». І таки вирішив спробувати.
На території транспорту робити нічого
— Найскладніше, — каже директор, — було перебудувати підприємство, яке працювало по-колгоспному. Насамперед — спробували організувати чіткий робочий процес. Два роки тому тут було лише три ферми, тепер їх п’ять. До того ж одна стояла порожня — не вистачало тварин. Усього мали 30—35 тисяч свиней — це з маточним поголів’ям. Коли я прийшов, заходів безпеки тут майже не дотримувалися. Транспорт із м’ясокомбінату заходив на свинокомплекс без усіляких обмежень. А його взагалі на території, якщо керуватися заходами безпеки, не повинно бути. Тому спорудили перевалочний пункт для свиней, так звану буферну зону. З одного боку підходить транспорт м’ясокомбінату, з другого — транспорт свинокомплексу, і тварин перевантажують. У нашому арсеналі — три- і чотирипалубні (тобто поверхові) скотовози. Спеціально для перевезення свиней. Машини обладнані ліфтом: спочатку перевантажують перший поверх, потім — другий, третій. Транспорт відповідає європейським вимогам щодо перевезення худоби. Коштує таке задоволення недешево.
Було запроваджено спеціальний допуск до роботи: люди до початку зміни перевдягаються, приймають душ.
Університети під дахом ферми
— Вчитися багатьох речей, — продовжує Василь Старобор, — доводилося на робочому місці, безпосередньо спілкуючись із людьми: з тими, що працювали на фермі, які консультували підприємство. На жаль, нині справжніх фахівців в Україні малувато. Нерідко вони чи то не встигають за прогресом, чи стимулу немає поспішати. Тож вчитися доводилося і у відрядженнях. Не раз був за кордоном: у Німеччині, Австрії, Ірландії та Канаді.
Що цікаво — в об’єднаній Європі немає великих свиноферм. І в Німеччині, і в Австрії на одній фермі тримають по 500—1000 свиноматок. Для нас — це невелике господарство.
В Канаді дещо інакше: там є й потужні господарства на три-чотири тисячі маточного поголів’я. Годують вони своїх «п’ятачків» кормами з великою часткою кукурудзи в раціоні. У них інші породи свиней, інша якість м’яса.
Не можу сказати, що почерпнув із поїздок щось грандіозне, — основні питання прописано в літературі, а от цікавими дрібницями збагатився. Взяти хоча б такий, звичний для нас, приклад: стоять два корпуси, а між ними росте трава. Так от, на тих свинофермах, де я бував, між корпусами трава не росте. Спочатку думав, що то — естетичний момент. А тоді з’ясував: у них трава не росте, щоб там миші не ховалися. Тож і ми тепер за цим стежимо.
Або таке: в нас дехто вважає, що достатньо поставити сітку довкола ферми — і її територія в безпеці. Та це, швидше, для самозаспокоєння. А правильно буде, якщо перед тим, як натягнути металеву сітку, по периметру залити бетонний пояс: щоб лисиця не підрилася й не залізла. І таких важливих дрібниць багато.
У себе ми використовуємо європейські технології. Кнурів утримуємо в окремих станках, закритих з усіх боків. Поросят і дорослих свиней ветеринар оглядає щодня. Люди, які працюють на місцях, відповідають кожен за свою частину поголів’я. Тих тварин, поведінка яких чимось насторожує, відповідно маркують: на спині роблять смугу певного кольору. В разі лікування фіксують кількість ін’єкцій, а також профілактичні вакцинації.
Біогаз — це раз...
Щоб продуктивно використовувати стоки, на Глобинському свинокомплексі незабаром планують встановити біогазову установку.
— В Україні є дві чи три діючі, — розповідає директор. — Одна з них — на потужному свинокомплексі у Дніпропетровській області. Але ми плануємо ставити установку іншого типу. Гнатися за «зеленим» тарифом, якщо його заявлено формально — немає й сенсу. Постанови щодо нього уряд приймає, але насправді вони не працюють.
У листопаді минулого року відвідав у Німеччині понад десяток ферм — усі з біогазовими установками. Господарі свиноферм розповідали, що всі цінові стрибки на свинину вони перекривають завдяки біогазовим установкам. На електроенергію ціна завжди стабільна, тож можна спокійно компенсувати збитковість свинарства продажем електроенергії за «зеленим» тарифом.
Вітчизняне обладнання за ціною закордонного
— На фермах обладнання іноземне чи вітчизняне використовуєте? Бо чимало негативу доводилося чути про нього від сільгоспвиробників. Візьмімо станки. Невже вітчизняні виробники не можуть вигнути правильно трубу чи щось інше зробити? — запитую директора свинокомплексу.
— Важливо, — зазначає Василь Старобор, — купити за прийнятною ціною найдорожчі позиції: системи вентиляції та кормові лінії. Потім уже йдуть станки, щілинна підлога, двері тощо.
Станки... Мабуть, можуть вигнути. Тільки вітчизняний виробник просить таку саму ціну, як іноземні. І немає сенсу брати систему годівлі в одного виробника, а станки — у другого. До того ж, скажімо, австрійським або німецьким компаніям можна платити за обладнання 30 відсотків попередньо, а решту — 70 відсотків — рівними частинами виплачувати протягом двох-трьох з половиною років. Українські компанії не кредитуватимуть нас на такий період. Це при тому, що ціна обладнання однакова. Тож ми проводимо тендери: якщо бачимо якусь перевагу вітчизняного обладнання, тоді беремо його. У нас є станки і «Брацлава» (Вінницька обл.), і фабрики «Варіант» (Харків).
— Ви відчуваєте тиск з боку влади, можливо, аграрного міністерства, мовляв, треба брати вітчизняне обладнання. Чи ваші гроші — що хочете, те й робите?
— Тут, справді, аби були гроші. Вирішуємо ми...
— Виходить, маєте високотехнологічне виробництво. Хоча це й природа, але всі моменти прораховані, прогнозовані...
— Передусім це заслуга генетики. Потім — умови утримання і решта.
Чого не вчать в інститутах?
— Чи є серед ваших працівників такі, хто ніколи не мешкав у селі, свиней чи іншої живності не тримав?
— У нас працюють міські жителі, й навіть колишні вчителі.
— То що — у вас на фермі людина отримує більше, ніж викладач у школі?
— Керівник, звісно, більше.
— Прикро, що вчителі не вчать дітей, а доглядають за свиньми. Зрозуміло, що дипломований педагог вимушено йде працювати на ферму: це треба через щось у собі переступити, щоб влаштовуватися свинарем чи свинаркою?
— Не обов’язково. Кому що до душі. Можливо, вчителювання — не його. Були й такі, що приходили з інституту, де вивчилися на зоотехніка. Тиждень-два попрацювали й звільнилися, бо зрозуміли, як то кажуть, що «сани не їхні». Виходить, що п’ять років юнак учився і не розумів, чого він хоче. А дівчата — ще частіше тікають, не готові працювати за спеціальністю.
— Дівчата звільняються, тому що важко?
— На фермі немає важкої фізичної праці. За поросятами просто треба уважно доглядати. Потрібно вміти годувати їх, якщо котресь із них погано їсть — відчувати його незвичний стан. Тоді вчасно зумієш розгледіти, коли йому потрібна твоя допомога. Це все — живі повсякденні виробничі процеси, яких в інституті, на жаль, не вчать.
У Глобиному побували Валерій ДРУЖЕНКО і Галина КВІТКА (kvіtka@golos. com. ua).
Своє поголів’я — важлива складова якості.
