Журнал, що пережив епохи

— Якщо читачам буде цікаво, розповім трішки історії журналу. 90 років тому в Україні вийшло перше в її історії загальнодержавне періодичне юридичне видання.

Воно було засновано Народним комісаріатом юстиції. Журнал тоді мав назву «Вестник советской юстиции на Украине». Видавався він щомісяця російською мовою. Його редакція розташовувалася в Харкові. Першим редактором був Євсей Ширвіндт. Відтоді журнал змінив аж шість назв. Як «Вестник советской юстиции на Украине» вийшло лише перші два номери. Після цього, з 1922-го по 1928 рік він називався «Вестник советской юстиции», протягом 1929-го та 1930 року мав назву «Вісник радянської юстиції», з 1931-го по 1941-й — «Революційне право», з 1958-го по 1991-й — «Радянське право» і вже з 1992 року по теперішній час назва журналу — «Право України».

У 20-х роках були такі рубрики, як «Страница судебного деятеля (письма с мест)», «Иностранная юридическая мысль», «Почтовый ящик (вопросы и ответы)», «Дискуссионная страница», «На местах», «За советским рубежом», «Страница красного адвоката».

На початку 1929 року редакція журналу звернулася до читачів із повідомленням про те, що видання виходитиме українською мовою вже під українською назвою «Вісник радянської юстиції».

Для цього періоду характерне возвеличення культу особи Сталіна.

У 1937 році спрямованість журналу не змінюється, у ньому з’являються передруківки з газети «Правда», інформаційні повідомлення про пленуми ЦК КП(б)У, обвинувальний вирок у справі антирадянського троцкістсько-зінов’євського центру. Поряд із цими публікаціями висвітлюється правове життя, надаються консультації населенню з конкретних питань, подається поточне законодавство.

Видання журналу було перервано війною, 12 років він не виходив. У 1957-му було прийнято рішення про поновлення випуску юридичного журналу.

Юридична наука була всебічно представлена ґрунтовними статтями провідних учених, фахівців-практиків, аспірантів, присвяченими проблемам розвитку цивільного, кримінального, адміністративного, міжнародного та інших галузей права. Журнал сприяв становленню такої нової галузі права, як екологічне, яке згодом отримало загальне визнання. На його сторінках виступали й науковці із зарубіжних країн, інформуючи українського читача про ті правові проблеми, що існували в їхніх державах.

Новий етап в історії видання розпочався після здобуття Україною незалежності. За рішенням редакційної колегії, з 1992 року журнал змінив назву на «Право України».

Нині роль журналу «Право України», як видається, стала ще вагоміша. Адже будь-які неупереджені його читачі, гадаємо, навряд чи заперечуватимуть, що останнім часом він, нібито набувши другого дихання, піднявся на новий щабель свого функціонування, вийшов на міжнародну арену.

Осучаснення нашого видання зачепило і його зміст, і обсяг, мовне урізноманітнення, художньо-технічне оформлення.

По суті «модернізації» можу сказати таке.

По-перше. Нині в усіх номерах видання формується «Актуальна тема номера», в межах якої подається підбірка статей певного спрямування. Такий підхід, як свідчать відгуки читачів, є цілком виправданим.

По-друге. У журналі помітно розширено й урізноманітнено змістові рубрики. Окрім попередніх, традиційних, з’явилися такі підрозділи: «Правові проблеми інтеграції України в європейський правовий простір», «Конституційний процес в Україні: новий етап», «Порівняльне правознавство», «Вибрана бібліографія сучасних монографічних праць» (за актуальною темою номера), «На допомогу молодим викладачам», «Визначні юристи», «Міжнародні суди», «Міжнародні стандарти у сфері судочинства», «Судова практика» тощо. Це, як видається, посилило рівень інформативності матеріалів і привабливість журналу для нових читачів.

По-третє. Задля надійнішого забезпечення належного наукового рівня публікацій, у журналі запроваджено обов’язкове рецензування членами редколегії рукописів усіх статей, що надходять до редакції (окрім статей докторів наук).

По-четверте. Минулого року розпочато видання всіх номерів журналу, крім української, ще й російською та англійською мовами. Це, на нашу думку, є такою кардинальною новацією, яка дає змогу, образно кажучи, «прорубати» українське «юридичне вікно» у правовий простір не тільки країн СНД, а й країн далекого зарубіжжя на різних континентах. У зв’язку з цим до складу наукової ради та редколегії було запрошено 22 вельми авторитетні зарубіжні фахівця-правознавця з різних країн Європи, Азії та Америки. У цьому аспекті важливим є також і те, що в журналі, починаючи з 2010 року, публікують статті не тільки українських, а й зарубіжних авторів.

По-п’яте. Журнал, прагнучи посилити позитивний вплив своїх публікацій на розвиток в Україні правової науки і практики, юридичної освіти та правового виховання, на розширення кола читачів (у тому числі зарубіжних), набуття ним міжнародної значущості, розпочав видання різноманітних додатків. Серед них — збірники «Європейський суд з прав людини. Судова практика», «Правовісник України», «Зібрання діючих міжнародних договорів України», «Сучасна світова правова думка» (друга половина ХХ — початок ХХІ століття)», «Зібрання актів європейського права», «Правова система України», «Зібрання законів України»; науково-практичні журнали «Судова практика», «Студентський юридичний журнал», «Практика Європейського суду з прав людини: наукові дослідження та коментарі» (англійською мовою), «Альтернативне вирішення спорів»; науковий журнал «Філософія права і загальна теорія права»;  науково-практичні фахові журнали  «Порівняльне правознавство»;  «Міжнародне право», «Європейське право», «Право США»; юридичний журнал для школярів «Абетка права»; збірник для дітей дошкільного віку «Правобукварик».

Отже, як бачимо, все змінюється.

Від суто коментаторського видання, що пропагувало принципи соціалізму та було своєрідним інструментом впливу на маси у довгий радянський період, журнал виріс до тієї категорії, яку сьогодні називають «четвертою владою», — до вільного засобу масової інформації, яке має свою думку і певною мірою впливає на процеси в державі.

— Широка публічна наукова дискусія у журналі сприяє консолідації юридичної громадськості, концентрації її зусиль щодо вирішення найважливіших проблем розвитку держави і права. У результаті наукового обговорення на сторінках видання було розроблено «Пріоритетні напрями розвитку правової науки на 2011—2015 роки», які затверджено загальними зборами Національної академії правових наук України та стали орієнтиром для всіх наукових установ України для здійснення прикладних та дисертаційних досліджень.

Сьогодні перед Україною стоять такі виклики: юридична невизначеність лінії кордону, криза парламентаризму, необхідність проведення конституційної, муніципальної реформ, потреба в доопрацюванні концептуальних основ та інноваційної політики, незадовільний стан навколишнього природного середовища, нестабільність кримінального законодавства, корупція тощо. І пріоритетне місце у виконанні цих завдань належить юридичній науці, серед останніх досягнень якої є вихід у світ п’ятитомного видання «Правова система України: історія, стан та перспективи», до складу авторського колективу якого ввійшли 112 провідних науковців з усіх регіонів нашої країни, серед яких 88 докторів наук та професорів — еліта української юриспруденції. Цією науковою працею підсумовано 18-річний період розвитку правової системи України, визначено основні напрями її подальшого розвитку.

Необхідною умовою розвитку вітчизняної науки є доступ наших учених до зарубіжних інформаційних ресурсів, запровадження загальновизнаної у світі системи визначення якості дослідження за індексом цитування, створення умов для оприлюднення розробок українських учених у провідних спеціалізованих виданнях світу.

— Хотілося б сказати декілька слів не лише про роль журналу в сфері правової науки, а й про його соціальну вагу. Оцінити її можливо лише в історичному контексті. Адже цей журнал, будучи заснованим центральними органами державної влади, не міг не бути, так чи інакше, «рупором» відповідної правової політики. Тому, щоб адекватно дати оцінку суспільній значущості видання, історію часопису слід розмежувати принаймні на два основні періоди: радянський (1922—1990 роки) і пострадянський (з 1991 року по теперішній час).

Протягом першого періоду журнал висвітлював, коментував, пропагував той юридичний інструментарій, за посередництвом якого реалізовувалась політика української радянської держави. Цей інструментарій, звісно, був підпорядкований завданням побудови, захисту і розвитку соціалізму, фундаментом якого були суспільна власність на засоби виробництва і централізована планова економіка. Й оцінка соціальної ролі журналу у згадану добу, мабуть, не може не відповідати історичній оцінці тієї державно-юридичної системи, породженням котрої він був. А оцінка цієї системи, як відомо, й донині не є цілком однозначною стосовно різних її боків, аспектів. Як на мене, тут можна скористатися інтерпретацією суспільного розвитку в умовах класово-конфліктного суспільства: у ньому, за словами Енгельса, будь-який прогрес супроводжується й відносним регресом, «коли добробут і розвиток одних здійснюється за рахунок страждань й утиску інших». Та навряд чи можна заперечувати, що якісна відмінність соціалістичного устрою від усіх попередніх полягала в тому, що ті «одні» становили не меншість, а більшість членів суспільства...

У другий період — після демонтажу Союзу РСР і радикальної трансформації УРСР на цілком самостійну, незалежну державу Україна — наш журнал активно долучився до сприяння вирішенню (через державно-юридичне регулювання) тих завдань, які пов’язані з формуванням та утвердженням цієї держави саме як правової, з науковим обґрунтуванням відповідних трансформаційних перетворень в основних сферах суспільного життя. Хоча й у цей період розвиток українського суспільства, опосередкований таким регулюванням, аж ніяк не є безпроблемним, зокрема він супроводжується існуванням і таких соціальних груп, котрі перебувають на межі виживання.

Особливо відчутно вплив журналу «Право України» на соціально-правову ситуацію в українському суспільстві та державі посилився останнім часом. Це знайшло вияв і в розширенні його змістовних рубрик, і в формуванні актуальної тематики кожного номера, і в нещодавно розпочатому його виданні російською та англійською мовами, а також в істотному збільшенні й урізноманітненні нових додатків до нього у вигляді періодичних чи продовжуваних видань. Тож не буде перебільшенням стверджувати, що журнал «Право України» дедалі більше стає своєрідним співорганізатором право-державознавчих досліджень і співінформатором про їх результати. Отож подальших успіхів можна побажати йому і всім нам на цьому шляху.