— обурюється Олександр Бандуренко — чорнобилець, який так і не одержав обіцяної добавки до пенсії. На жаль, публічно протестувати на майдані колишньому шахтарю не під силу: він має близько 30 серйозних діагнозів і пересувається на візку. Хто почує «ліквідатора»?

«За паперами я — мільйонер»

На вівтар Чорнобиля людей кидали «пачками»: для приборкання мирного атома з усього СРСР зібрали близько 650 тисяч осіб. У 2011 році в Україні, за даними Держкомстату, проживали понад два мільйони постраждалих від аварії. Парадокс, але справжні ліквідатори трагедії мешкають у катастрофічно важких умовах.

Олександр Бандуренко з 14 по 28 червня 1986 року в складі зведеного загону Мінвуглепрому брав участь у проходженні обхідної виробки під четвертим енергоблоком: рив тунель для встановлення бетонних плит під реактором. Від кожного дня залишилося по дві хвороби «на згадку». Загалом у мого співрозмовника — близько 30 діагнозів, він інвалід I групи, пересувається у візку.

Його права оберігає Закон «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». У статті 54 «Пенсія і заробіток» зазначено, що для нарахування пенсій заробіток людей за 1986—1987 роки брався без обмеження. Але в 1997-му тодішній уряд Прем’єр-міністра Павла Лазаренка встановив ліміт у три тисячі карбованців. «Пенсії «рубанули» заднім числом, бо моя зарплата була вища, а інвалідність оформлено з 1988 року», — пригадує Бандуренко.

Можна було скористатися й іншим положенням «чорнобильського» закону, згідно з яким для інвалідів I, II і III груп пенсії не можуть бути нижчі за 10, 8 або 6 розмірів мінімальної пенсії відповідно. Такі виплати люди стали відсуджувати вже в нульових, зі зростанням мінімальної пенсії.

У листопаді минулого року, після бурхливих протестів чорнобильців, Кабмін затвердив постанову №1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Тож як змінилося матеріальне становище нашого співрозмовника? Якщо рахувати за «двоповерховою» формулою з міністерського документа, пенсія Бандуренка повинна становити 15,5 тисячі гривень, без додаткової пенсії за шкоду, завдану здоров’ю. Чорнобилець у захваті: «Відповідно до постанови, я — мільйонер. Моя пенсія — 16 тисяч. Щоправда, платять мені вісім!». Колишній шахтар намагався дізнатися, що ж написано в його пенсійній справі, телефонував до районного відділення Пенсійного фонду, але йому відмовили в пред’явленні документа.

Візок — за свої гроші, а з медикаментів безплатно — тільки наркотики

Вважається, що на пенсію діє обмеження у 10 мінімальних прожиткових мінімумів, відповідно до Закону «Про пенсійне забезпечення». Сьогодні це ті самі вісім тисяч гривень. У затвердженому Верховною Радою законі ліміт на пенсії встановлюється, в тому числі «згідно із законом про соцзахист чорнобильців. При цьому кошти на пільговиків цієї категорії надходять із засіків держбюджету, а не з Пенсійного фонду.

Тож чому в законі про пенсії згадуються «чорнобильські статті»? Ця суперечність хвилює «ліквідатора». «Ніхто нічого не пояснює. Чиновникам простіше одержати догану, ніж відповісти на запит», — переконаний шахтар. Неофіційну зацікавленість Олександра в держструктурах задовольняють риторичним: «Ти з глузду з’їхав? Навіщо така пенсія велика?». Шахтар з іронією розмірковує: «Усі чомусь рахують дохід, але ніхто не рахує видатки. Я візок купив сам, він «недорого» коштує, лише 12 тисяч гривень. Та акумулятори — ще 5 тисяч. Із медикаментів мені безплатно дають тільки наркотики, і то нерегулярно». Чимало ліквідаторів отримують набагато менше, ніж Бандуренко: «Таких, як я, — один на тисячу».

У 2009 році Олександрові в суді перерахували «чорнобильський» заробіток: тепер це 4 650 гривень, усі виплати повинні розраховуватися по «межі» в 3 тисячі гривень. Але в Пенсійному фонді відмовилися приймати довідку, а запропонували судитися ще раз: мовляв, нехай Феміда зобов’яже взяти документ і нарахувати пенсію правильно. Нині справу Бандуренка розглядає Вищий адміністративний суд. За плечима — районний позов, а на обласному рівні фонд зробив «хід конем»: мовляв, шахтар не має права на підвищення виплат через обмеження в заробітку. Рішення районного суду скасували, першу причину відмови «забули».

«Відповідно до паперів — одне, на практиці — інше. Взагалі немає додаткової пенсії, гарантованої законом. Мене просто «взули». У нас держава півслів і півзаходів», — такого висновку дійшов ліквідатор аварії.

Житло пообіцяли, але не дали

Але Бандуренко тримають у тонусі квартирні баталії. 20 жовтня 2010 року Президент України Віктор Янукович видав указ у зв’язку з 25-річчям Чорнобильської катастрофи. В документі прописано: «Передбачити під час доопрацювання проекту закону про Державний бюджет України на 2011 рік кошти на... будівництво (придбання) житла для відповідних категорій громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи й потребують поліпшення житлових умов, насамперед... інвалідів I групи, інвалідність яких пов’язана із Чорнобильською катастрофою». У Донецькій області до цієї категорії потрапляють 8 осіб, серед них і Олександр Бандуренко.

Минуло більше року, в місті здавали будинки, але від чорнобильця відмахувалися: мовляв, тобі не належить, ти за указом Президента пройдеш. У вересні 2011 року ліквідаторові зателефонували з Петровського райвиконкому обласного центру: терміново потрібні дані, прийшов запит із Києва, за указом Президента надано квартиру. «Все одразу підготували, відправили, а після цього — тиша», — розповідає шахтар. Розпоряджалося коштами на купівлю квартир МНС, тому Олександр телефонував туди дізнатися, як просувається справа. У службі казали: грошей немає.

Минув 2011 рік, і Бандуренко прочитав у ЗМІ, що луганським інвалідам-чорнобильцям квартири вже купили. У МНС пояснили: гроші прийшли, але лист із наказом застряг в облдержадміністрації. «Після мого «шереху» лист швидко «побіг», — з посмішкою згадує чорнобилець. Але квартири він не одержав: документ стосувався загальної черги.

Раптом у Міністерстві з надзвичайних ситуацій приголомшили новиною: чинність указу Президента спливає 31 грудня 2011 року, і квартиру шахтар уже не отримає. «Мене зсунули із загальної черги, а за указом Президента нічого не видали. Як можна вірити комусь у цій державі?» — філософствує інвалід у своїй двокімнатній квартирі, де мешкає із дружиною та родиною доньки — вп’ятьох.

«А ти пам’ятаєш війну за ЧАЕС?»

Бандуренко зі сміхом згадує, як його намагалися відвезти на станцію вдруге: «Приїхав у 1988 році інвалідом II групи, а вдома лежав стос повісток у Чорнобиль. Знав чоловіка, якого в 1987-му забрали вдруге. У 1988-му він помер».

Когось забирали двічі, а хтось не бачив навіть дроту навколо зони відчуження, зате тепер користується всіма «радіоактивними» привілеями. Наприкінці 1990-х спростилася схема одержання пільгового статусу. «До 1995 року, щоб стати інвалідом Чорнобиля, потрібно було багато підтверджень. Існував перелік захворювань, які, коли не був на ЧАЕС, дуже складно висмоктати звідкись, — зі знанням справи розповідає Олександр Бандуренко, — потім цей список «послабили», різко пропало поняття дозового навантаження — гранично припустимої дози опромінення. Будь-яка людина, що побувала в зоні, зобов’язана була стати інвалідом — й повалили масово!»

Олександр малює схему «інвалідизації» країни: «Чиновники проводили військові збори — інспекції в зону з перевіркою військових частин і автоматично ставали чорнобильцями. Хоча які на ЧАЕС військові частини, ніхто не знає». Натомість кількість пільговиків зростала в арифметичній прогресії.

«Незабаром прийняли закон, за яким особи, котрі брали участь у ліквідації аварії в зоні ЧАЕС, призвані через військкомат, є інвалідами війни. І «автоматом» з’явилися чорнобильці та інваліди війни одночасно». Тепер такі «гібриди» експлуатують два закони, одержуючи «чорнобильську» пенсію і безплатні комунальні послуги як військові інваліди. А Конституція дозволяє користуватися нормами тільки одного закону на вибір.

Шахтаря дивує не так обхід конституційних норм, як «військовий» статус сам по собі: «Хіба в Чорнобилі була війна? Нас ніхто не бомбив. В атаку ми не ходили».

Зведений загін Мінвуглепрому — єдиний нагороджений урядом одразу після аварії. Олександр одержав медаль «За доблесну працю». Через роки біля «каменюки» (так Бандуренко називає меморіал Чорнобильської слави в Донецьку) збираються герої з «іконостасами». «Коли запитуєш у них, в якому році були в Чорнобилі, навіть не можуть точно відповісти: в 1989-му, 1990-му?» — обурюється ліквідатор аварії.

Не доступні справедливість і свобода пересування

«У 2012-му річниця Чорнобиля пройшла дуже плідно. Героїв нагородили, згадали мертвих. Мертві в нас — на першому місці», — ділиться спостереженнями Бандуренко.

Тепер знову пішли сірі будні. З усіх пільг — 50 відсотків на оплату «комуналки» та безплатний проїзд. Переадресовую читачам запитання Олександра: «Ви багато бачили калік на візках у нашому громадському транспорті?». Навіть безплатний трамадол Олександр одержує, бо «видно, комусь сподобався». Тож ціни на ліки хвилюють шахтаря значно більше за самі діагнози.

«Путівки мені зазвичай пропонують у грудні. Що я робитиму взимку «на відпочинку»? Я і вдома чудово сиджу», — розповідає про своє оздоровлення шахтар.

Для чорнобильців у бюджеті передбачено «додаткові видатки на харчування у зв’язку з радіаційною поразкою». Раніше працювали спеціальні магазини, де пільговикам безплатно видавали продукти з особливого списку, розробленого Міністерством охорони здоров’я. Сьогодні, щоб поїсти, виділяють тільки 340 гривень компенсації, хоча вартість пайка — приблизно 1,5 тисячі гривень: крім основних продуктів, Олександрові, інваліду I групи, належні, наприклад, лососева ікра та крабові консерви. А в статті 20 «чорнобильського» закону, де описані пільги інвалідам Чорнобиля, зазначено: «...компенсується 50 відсотків вартості продуктів харчування за медичними нормами, встановленими Міністерством охорони здоров’я».

Якось Олександр вирішив прогулятися центральною донецькою вулицею, захотілося подивитися місто. «Машин не обганяв, але дружина штовхала в потоці» — довелося їхати проїжджою частиною, бо ніде не було заїздів, а бордюри виявилися занадто високі для візка. «Дружина доштовхала до площі Леніна, потім не витримала: її двічі мало не збили. Я прокляв той день, коли захотів побачити місто», — ділиться враженнями від прогулянки візочник.

Активний чорнобилець вирішив зробити крок назустріч світу: позаторік на власні кошти зробив під’їзд до зупинки у своєму районі. Перед цим візочника ледь не збили дорогою з лікарні. Спочатку Бандуренко попросив можновладців «організувати» заїзд: «Мені кілька місяців «клепали» мізки, потім я купив бетон і найняв людей, які зробили підйом до тротуару. Будував і для себе, і для людей: молодих мам, літніх. Приїхали телевізійники, був страшний скандал». Пізніше самобуд прикрили асфальтом. Компенсації за свої витрати Олександр не одержав: «Влада зробила вигляд, що такого взагалі не було».

Дотягтися до справедливості в Україні інвалідові складно. «Взяти Адміністративний суд Донецької області: перед входом зроблено пандус, а всередині — сходи до самої стелі. І тебе ніхто тягти не буде — твої проблеми, — Олександр малює в повітрі величезні щаблі. — Три магазини в районі — три місця, куди можу потрапити. Усе робиться для галочки. А, крім пандусів, потрібні підйомники», — вважає Бандуренко.

І тільки сім’я піднімає співрозмовника над усіма труднощами побуту: «Онук — віддушина, зміст мого життя. Живеш одним днем і чекаєш «подлянку».

Післямова.

Такі наші герої

«Кілька років тому, в річницю катастрофи, потрібно було проїхати поруч із «каменюкою». Намагався пробратися крізь юрбу по прямій, до мене підлетіли: «Ти куди преш? Тут герої йти будуть!». Олександр від’їхав подивитися на «героїв»: справжні ліквідатори стояли осторонь, а навколо пам’ятника кружляли «ряжені». «Ті, хто був героєм, давно вже померли», — сумно зітхає звичайний шахтар Олександр. А ті, хто залишився, — одурманені, обдурені, знесилені. Адже наркотики ще дають безплатно...

Донецьк.