Віддам в добрі руки... цибулю і картоплю

На останній сільськогосподарський ярмарок, які вже традиційно влаштовують в обласному центрі, Василь, фермер із Красилівського району, привіз цибулю. Просив по гривні за кілограм, але, якщо були покупці, віддавав і дешевше. Хоч як прихвалював свій товар, а цибуля й справді була добра, ледь мішок продав. Після такого ярмаркування почав розпитувати у людей, може, хто знає адресу якого дитячого будинку чи лікарні, куди можна відвезти овочі. Не за гроші. Лише для того, щоб не згнили. Бо ж так тяжко напрацювався зі своєю родиною, вирощуючи їх. Та й все коштувало грошей — насіння, добриво, пальне...

Про таке перевиробництво говорять цілу зиму та весну всі, хто займався овочівництвом. Великий торішній урожай приніс збитки. У льохах дотепер зберігається картопля, цибуля, капуста, яку вже не продати і за копійки. Бо просто на п’яти наступає молода городина. І на неї ціни доволі стрімко падають. Ще тиждень тому кілограм молодої картоплі можна було купити за 16 гривень, тепер уже просять менше десяти. Доки така ціна протримається тиждень- другий, стару картоплю ще можна буде збувати по гривні за кілограм. А далі і за копійки її не братимуть.

Здавалося б, за таких цін нинішньої весни уже мало хто наважиться на великі площі картоплі та інших овочів. Та цифри говорять про інше. Скажімо, бульби в області посаджено близько 67 тисяч гектарів, і це практично та сама цифра, що була торік, позаторік і ... багато років поспіль. Адже ми не стали менше їсти картоплі. Просто торішній врожай був максимальним. Уже нинішньої осені на такий не сподіваються, а межі картопляних городів традиційно залишаються незмінними. Тим паче що понад 99 відсотків (!) цієї культури вирощують у господарствах населення — тобто на сільських городах та дачних ділянках. А там найшвидше якраз спрацьовує традиція і аж ніяк не планове господарство.

Розмовляючи із фахівцями в галузі рослинництва, не втримуюсь від запитання, можливо, нам і не треба ніяких планів і прогнозів саме у цьому сегменті. Зрештою, картопля та й багато інших традиційних овочів залишаються чи не наймасовішим і найдешевшим продуктом харчування. То й для чого говорити про проблему у загальнодержавному масштабі?

Та певні сумніви все-таки є. І вони посилюються, коли пробуєш заглянути на кілька років наперед. «Традиція» віддавати більшу частку городу під картоплю на селі починає змінюватись із віком власників цих городів. Охочих обробляти їх стає дедалі менше. А готових зайнятись цією справою на промисловому рівні практично немає. В області буквально на пальцях однієї руки можна перерахувати ті господарства, котрі висаджують бульбу. Та й ті роблять це не так для валового виробництва, як для вирощування насіння. А, проте, не те що старше покоління, а навіть середнє може пригадати часи, коли практично весь вересень школярі, студенти і навіть представники трудових колективів з дня у день збирали картоплю на колгоспних полях.

Часи змінюють все. Однак, здається, проблеми вітчизняного городництва, а точніше, усього, що пов’язано не так з вирощуванням, як зі збиранням, зберіганням та продажем залишаються вічними. Торік, здавалось, тема здобула нового звучання, коли пролунала із уст Прем’єр-міністра. Тоді йшлося про те, що в державі всерйоз взялись за створення цілої системи овочесховищ, що дасть можливість забезпечити внутрішній, а, можливо, і не тільки, ринок найякіснішою продукцією. Система глибоким корінням мала проростати на місцях. І якось під гарячу руку і Хмельниччина похвалилась тим, що готова до відродження переробки та збереження овочів. Ну, вийшло, як вийшло: більшість із тих, хто виростив врожай, тепер не продає, а просто роздає його.

Не сталось серйозних змін ні в площах вирощування, ні в асортименті культур. Знову-таки традиційно в області посаджено близько десяти тисяч гектарів моркви, капусти, цибулі, буряків, помідорів та огірків. І знову майже 98 відсотків — на дядьківських городах. Тож не те що вимагати, а навіть сподіватись, що врожай із цих грядок буде представлений на прилавках супермаркетів, а саме там все більше і більше концентруються обсяги реалізованої продукції, навряд чи варто.

Цікавий факт: одна із потужних аграрних компаній, що працює в краї і пару років тому взялась за розвиток овочівництва, почала потроху згортати цей сегмент. Чому? Та все з тієї ж причини, що не просто великий, а будь-який урожай овочів — це практично нерозв’язана проблема. Бо мова не йде, щоб продати товар за вигідну ціну, просто збути — це вже перемога. То чи погодиться на такі «здобутки» великий аграрний бізнес?

Можна не сумніватись, що він робить ставки на стабільні культури, котрі до того ж можна експортувати. Лідери тут — пшениця та олійні культури. Зате решта змушена переживати щорічні «модні» стрибки.

На полях області дуже чітко відображається це загальнодержавне правило. Посіви пшениці, які здійснюють переважно великі агрохолдинги, займають лідируючі позиції. Область впевнено звітує про щорічне збільшення саме їх. До того ж дедалі частіше починає з’являтись соняшник. Його посіяно близько 40 тисяч гектарів, що на п’ять тисяч більше, ніж торік. Можна було б — сіяли б ще. Однак спрацювали певні заборони: культура, яка вкрай є виснажливою для грунтів, не повинна займати 8 — 9 відсотків у загальній структурі посівів.

Поговорюють, правда, що обмеження були введенні не так з великої турботи про чорноземи, як з чисто меркантильних інтересів. Адже вітчизняний олійний ринок вже чітко розподілений, і його учасники не надто зацікавлені в тому, щоб хтось інший вирощував сировину. Автоматично це може призвести до зниження ціни на неї. А великий бізнес таких прорахунків не допускає. Чого зовсім не скажеш про державну аграрну політику.

У зв’язку з цим як не згадати про славнозвісну гречку. Скільки тривоги було через дефіцит і високі ціни на неї. Скільки зусиль докладено, щоб торік гречані поля зацвіли буйним цвітом... Здавалося б, витрачені зусилля не минули даремно, гречаний конфлікт розв’язано. І що ж? Нинішня посівна знову все повертає на круги свої. Торік в області було посіяно 32 тисячі гектарів. Нинішнього, за доброю традицією йти далі від досягнутого, планували навіть до 36 тисяч. Але поки що вийшло лише 22 тисячі гектарів.

І це зовсім не тому, що лінувались чи просто не впоралися із запланованими обсягами. Навпаки, Хмельниччина лідирує за посівами цієї культури. Можливо, за пару тижнів вона ще трохи підтягне і цю цифру. Але ж справа зовсім не у показниках. Вони важливі для звітів місцевих органів влади. В господарствах важливе інше — чи окупиться, а головне — продасться майбутній врожай. І саме ці міркування корегують площі посівів. А оскільки гречаний ажіотаж стих, гречкосії вирішили не ризикувати. Бо з великим врожаєм — проблеми, а при дефіциті, дивись, і добру ціну можна взяти. Це не виняток. Приблизно та сама картина спостерігається і на бурякових полях: спочатку намагаємось нарощувати його посіви, потім господарства категорично відмовляються від цієї культури. І лише гострий дефіцит, котрий так чи інакше трапляється на ринку, знову пробуджує інтерес до неї.

Поза сумнівом, ринкові попит та пропозиції повинні визначати стратегію аграрного виробництва. Але це зовсім не означає, що все має відбуватись стихійно. Зрештою, наші смаки і апетити не зазнають десятиліттями значних коливань. Тому кожної весни і саджають люди на одних і тих же ділянках картоплю, моркву, буряки. Завдання ж управлінців не таке вже й складне: підрахувати, скільки і чого з’їдаємо та скільки можемо продати. А потім все це замовити. Не тільки великому холдингу, а й зовсім маленькому фермерові. І навіть селянину, що трудиться на своєму городі. Чому б ні? Включаємо ж ми його посіви у загальнодержавну статистику. То чому не включити у такі ж загальнодержавні плани? Якби вони були, звісно.

Хмельницька область.