Тюльпан, уран, молочний кран і...

У Мюдівці Бобринецького району — ні школи, ні садочка, ні навіть магазину. І давно. Зате осиротілі хати — на кожному кроці. Кілька з них і викупили Михаїл Арутюнян із дружиною, Валентиною Іліновою, під... хліви для корів. Усього в цих колишніх вітальнях і спальнях, а нині — стійлах, розквартировано двадцять дві досить невибагливі до умов проживання мешканки, серед яких десять корів — дійні.

...А як вам така картина. Жовтень 2012-го. Белебень села Нова Прага. Близько п’яти тисяч корів гуляють без налигача на свіжому повітрі, з яких дві тисячі — дійна череда! Худобу порають 75 працівників. І це не марення. «Будь-який каприз за ваш об’єм — і диво-комплекс готовий», усміхаючись, приказує Анатолій Кузьменко, керівник товариства «УкрАгроКом». Не ймемо віри, тому розпитуємо далі.

— Перед тим, як вкладати гроші в цей проект, ми вивчили досвід молочарів Росії, США, Німеччини, — розповідає комерційний директор товариства Павло Фесюк — Високі технології. За одну зміну три фахівці обслуговуватимуть... 1800 голів. Корівок закуповуємо в Канаді та Франції. Чому? Українські породи дають 5—6 тисяч літрів молока на рік, закордонні панянки — 9! От і вся арифметика. Хоча ні. Є ще декілька показових цифр. Плануємо за п’ять-шість років повернути кошти, вкладені у виробництво. І, як бачите, сам комплекс — поряд із нашими полями, отже, люцерна під рукою, а гній одразу в діло.

Хоча ложку гною у цю молочну діжку столичний урядовий чиновник таки може ще додати. Як же без неї? Тож із доставкою тварин з-за океану виникла заковика. Наші посадовці ніяк не отеляться: не можуть узгодити з Канадою питання ветеринарної сертифікації. Плавати ж у Країну кленового листя без «зеленої вулиці» від ветеринарів для будь-якого бізнесмена — смерть. Уявіть. Мінімальна партія худоби, що її вантажать на корабель, — 1300 голів, а вартість фрахту — півтора мільйона гривень.

— От і рахуйте, чи варта шкурка вичинки? — запитує ніби себе самого Павло Фесюк. — А у нас, дивіться, все крутиться: сто шістдесят будівельників днюють і ночують на майданчиках, корми заготовляємо, в червні приїде консультант із Франції, щоб провести курс «молодого бійця» з нашими фахівцями...

Цікаво, а привезти б цього француза та в Мюдівку, до Михаїла Арутюняна. Ну того, що викупив людські хати і поставив туди двадцять дві корови... Як на це диво відреагував би заморський гість?.. Написали і замислилися: бісів стереотип! Ну чому саме треба обов’язково чекати якогось дядька з-за океану. Може, ліпше було б, щоб під білі рученьки та сюди нашого найаграрнішого пана-міністра Миколу Присяжнюка?... Нехай би побачив, послухав...

— Ще років дванадцять тому, — пригадує Михаїл, — я купив оцю глиняну хату (розповідає й показує, ніби на екскурсії в краєзнавчому музеї, до того ж це порівняння цілком доречне, бо кожна така хата — маловідома сторінка історії нашого краю. — Авт.) за... п’ятдесят гривень. У ній сьогодні стоять телята. А отам — хороший цегляний будинок, його вторгував за вісімсот п’ятдесят гривень. Там дійні корови. В іншому — череда, ще в одному зробили пташник. Накинув оком ще й хату на околиці, щоб зробити бар при дорозі (до Бобринця й траси Київ—Олександрівка—Миколаїв від Мюдівки — рукою подати), та не наважився. Бо одне — мати справу з худобою, інше — перейти комусь дорогу чи дати привід для заздрощів. Люди ж бо ще є. Залишився двадцять один двір. У мене тільки землі перед хатами, тобто городів, — три гектари. Всю її й засіваю люцерною — на корми.

Розпитуємо далі Михаїла за відпочинок, дозвілля...

— Які там курорти, який відпочинок?! — дивується Арутюнян. — Це якби я в Німеччині жив, то, певно, їздив би на шестисотому «мерсі», а так усі мої будні й свята тут — біля корів, трактора, косарки, механічної доїлки... У мене тринадцять корів, яких потрібно пасти, тож тринадцять днів і пасу сільську череду, більше половини якої, до речі, утримується в моєму господарстві (всі разом мюдівці тримають 33 корови. — Авт.). А ще часто ламається насос, тож доводиться возити воду взимку санчатами, а влітку тачкою аж із краю села...

— У мене вже руки попухли від відер. Тягаю їх щодня (для всіх корів потрібно на добу близько 400 літрів води. — Авт.), — чи то скаржиться на долю, чи то просто безрадісно констатує факт Валентина Ілінова (на знімку вгорі). — А користі?! Відколи Росія зчинила веремію, закупівельники урізали нас на двадцять копійок. Тобто беруть по дві-дві тридцять за літр. Убийте, не розумію, чому ми з чоловіком віддуваємося перед Москвою...

Сьогодні Арутюнян та Ілінова здають сто літрів молока щодня, а влітку, коли не треба підгодовувати телят, — 150—180 літрів. Але прибутків — зась. Усі виручені гроші йдуть на підтримку господарства. От нині, скажімо, той-таки зламаний насос треба буде відремонтувати або замінити.

— Ще в 1988 році я продав квартиру в Кіровограді, — каже Михаїл. — Гроші вклав у бізнес. Трохи хазяйнував, та не склалося. Захотілося бути самостійним. Торік попросив банківський кредит, щоб розширити ферму. Думав, що забезпечу тих небагатьох людей, котрі залишилися на селі, роботою й заробітком. Не дали. Усе чекаю, коли ж держава повернеться до мене обличчям і скаже: «Ти, Михаїл, дай мені стільки-то м’яса, стільки-то молока, і матимеш прибуток, і відчуєш, що твоя тяжка праця дає результат»... Та все марно, час іде, а я лишаюся мрійником...

Їй-Богу, цікавість розбирає: чи бачили цю програму Михаїл та Валентина?

— хитро мружить око Микола Кріпкий. — Та я у своєму житті стільки всього начитався...

Охоче віримо. Бо перед тим, як опинитися тут, у Старій Осоті, пан Микола встиг побувати головою колгоспу, стати прокурором(!), затим на все плюнути і перебратися з міста сюди, в глибинку.

— Диво? Ну прокурором, та хто я такий, щоб вершити долю людей? Було всього: і Крим, і Рим і...

І молочні труби, — додаємо ми і просимо провести до молокозаводу...

— Та ось він, перед вами, наче на долоні, не сьогодні-завтра запрацює, — проказує тепер вже керуючий відділку агрофірми «Ясенівська» Микола Кріпкий. — Тільки мене не фотографуйте, я цього страшенно не люблю. Оно є дівчата...

Микола Кріпкий каже, що в Старій Осоті виготовлятимуть пастеризоване молоко, сметану, масло, кефір, сироватку і... сир «Сулугуні». А керівник агрофірми Дмитро Мамалат обіцяє, що ціна на все це буде помірна, адже продукція реалізовуватиметься фактично на місці.

За словами нашого знайомого Миколи Кріпкого, все молоко завозитимуть із ферми «Ясенівської». Вона планує з часом збільшити дійне стадо до тисячі голів. Очевидно, в цьому і є сенс — замкнути виробниче коло на потенціалі одного підприємства й не брати на себе зайві клопоти з іншими. Бо ж пам’ятається, як саме через фінансові непорозуміння між виробниками й постачальниками в області зупинилися потужні молокопереробні (й цукрові) заводи. І тепер нам тільки й лишається, що пишатися своїми морозивом, тістечками й десертами, виготовленими в Кіровограді на «Ласці», та світловодськими сирами.

А ще, дай Боже, кіровоградському теляті та й вовка з’їсти...

Виробництво молока і м’яса на Кіровоградщині — така собі картина у мініатюрі. Ілюстрація того, на якому світі взагалі перебуває скотарство країни. І навпаки. Бо, по-перше, демографічна криза: сільські дядьки перекочовують на цвинтар, їм на зміну охочих доглядати худобу — катма. І, по-друге, криза жанру: скорочується поголів’я ВРХ. Якщо, за оцінкою Міністерства охорони здоров’я, річні норми споживання однією особою становлять 380 кілограмів молока і 80 кілограмів м’яса, то нам ще пити не перепити, їсти не переїсти...

Зважаючи на це, будівництво великого тваринницького комплексу на кіровоградській землі — це наше молочне все! Пояснимо чому. Торік молока вироблено 11,1 мільйона тонн — на 1,4 відсотка менше від попереднього року, а до 2015-го планується довести його виробництво до понад 15 мільйонів тонн. Для цього ані зусиль сільських дворів, на зразок нашого знайомого стожильного Михаїла Арутюняна з його моторною дружиною Валентиною, ані потужностей старих неефективних господарств не вистачить. Звичайно, наше рідне аграрне міністерство могло б хвацько цвьохнути батогом, мовляв, дивіться, у нас минулого року зросла продуктивність худоби. Але ж не цвьохнуло, бо насправді тільки два (!) регіони збільшили виробництво молока проти минулого року. Це Полтавська і Харківська області. Наростити поголів’я вдалося херсонцям, тернополянам, полтавчанам та дніпропетровцям. Деякі області змогли утриматися на молочному плаву, але Кіровоградська позиції здала. Через це новина з канадськими коровами вселяє надію, що молоко таки буде текти у нас не лише по вусах, а й у рот потраплятиме. Підраховано, що облаштування одного скотарського місця на сучасному рівні коштуватиме щонайменше 77 тисяч гривень. Для утримання великотоварного молочного комплексу ще потрібні мільйонні поточні витрати на доїння, первинну обробку молока, приготування кормів, прибирання та утилізацію відходів. Такий масштаб капіталовкладень до снаги лише зацікавленому потужному інвестору. Але цей інтерес приходить щойно виникає можливість знизити затрати і підвищити рентабельність виробництва. І це аж ніяк не суперечить інтересам дрібного фермерства, підтримку якого держава декларує тільки з екранів телевізорів. Це не прикрість, а знахідка, що нині 80 відсотків молока дає дрібний приватний господарник. У Польщі — всі 90. І до польського молока висувають менше претензій, аніж до нашого. Може, через те, що ставлення до великого бізнесу і середнього неоднакове?

Підтримка державою великотоварного виробництва вже дає перші результати, дрібного — ще ні. Часткове відшкодування вартості будівництва таких комплексів, як на Кіровоградщині, торік прискорило здачу в експлуатацію 25 об’єктів скотарства і реконструювання близько 90.

...Це ж треба, Володимир Піщолка нагадав раптом, що ми жили в Кіровограді на вулиці Великій Перспективній...