Ферма «особливого режиму»

— Я родом з Донецької області, тракторист. У Петра Івановича працював раніше, в 2006 році, готував землю під посів зерна. Тоді хазяїн заплатив мені все, що я заробив. Коли в 2010 році в мене знову виникли проблеми з роботою, я знову приїхав до фермера. Хазяїн, щоправда, відійшов від справ, і господарство вели його сини — Василь і Сергій. Вони пообіцяли нормальні умови, гарантували зарплату — я й залишився. Але дуже скоро про це пошкодував. Умови праці, побуту, взагалі ставлення до робітників було скотське. Я почав вимагати свою зарплату, наміряючись покинути це сімейство й знайти іншу роботу. Але мені не тільки не дали грошей, а ще й покарали за таке «вільнодумство». Я подумав: «Навіщо мені таке приниження? Бог з ними, із грішми». Зібрався одного разу й утік, хоча зробити це було дуже важко. Територія, на якій ми працювали, обнесена триметровим парканом. Крім того, нас постійно лякали тим, що, по-перше, у нас немає документів (у більшості робітників хазяї одразу відібрали паспорти), а, по-друге, нас все одно знайдуть і покарають найжорстокішим способом. Але я все-таки втік. Дійшов до Антрацита — і тут мене, як то кажуть, «пов’язали» Вася та Сергій. Привезли додому, завели в стайню, пристебнули кайданками до опори й почали катувати: де був, з ким говорив, чи заявляв до міліції... І так два дні... На третій день мені вдалося звільнитися від кайданок і я готовий був знову тікати, але мене піймали. Брати били держаком від лопати по пальцях ніг, щоб я не міг не те, що бігти, навіть ходити. Так били, що навіть держак зламався. Причому змушували мене бити й інших робітників. Ваню, наприклад. І він лупцював мене. Тому що, якби відмовився, то його побили б ще сильніше. Потім мене змусили написати розписку, що я позичив у братів 120 тис. грн., які зобов’язувався відробити. Техніка стара, часто ламалася, і за це я одержував покарання. Працювати в полі доводилося й узимку. Збираємо кукурудзу, а вона аж у землю вмерзла. Як її всю збереш? Не зібрали — одержали по заслугах. Я увесь час чекав випадку, щоб утекти. ... І боявся.

— Я прийшов сюди ще в 2005 році. Раніше працював електромонтером зв’язку в Антрациті. Люди казали, що на сезонних роботах у селі платять непогані гроші, я й клюнув на це. Сезон відробив, а хазяїн запропонував мені залишитися на зиму. Я залишився. Роботу виконував різну: ремонтував техніку, доглядав за худобою, виконував доручення. Спочатку було нічого, а потім брати встановили такий режим, за якого працювати було неможливо. Годували, як худобу, одяг давали поношений, гнилий. Він рвався після кожного прання. Били, принижували. Так я тут працюю вже сім років. Мої документи у Сергія й Василя. Утекти боявся, тому що бачив, як карали за це інших.

— Мені цю роботу мій сусід порадив і телефон дав. Фермерові, каже, потрібні трактористи, він і житлом, і харчами забезпечує, і за працю платить непогано. Я подзвонив Петру Івановичу, він приїхав за мною зі своєю дружиною, домовилися. В 2006 році, поки був старий хазяїн, працювалося нормально, а коли він передав справи своїм синам, — почалася каторга. Деякі її не виносили. При мені повісився 28-літній скотар. Хлопця не відпускали додому, а він, очевидно, дуже скучив за своїми рідними. Можливо, і дівчина в нього була. Адже молодий. Трапилося так, що почався падіж худоби, а хлопець знав, чим це для нього обернеться. Адже його карали за все: занедужала корова — покарання, не стало на ноги порося — покарання. Він виправдовувався. «Адже я не ветлікар, я скотар, — казав, — викликайте фахівця, нехай огляне череду». А йому за це — у морду. Коли почався падіж, він, очевидно, уявив, як його битимуть за це, і вирішив, що більше не витримає ні болю, ні приниження. Так у сараї й повісився. Я теж намагався втекти, але мене одразу здала одна жінка, яка, здавалося, непогано до нас ставилася. Населення боїться братів і всіляко їм догоджає. Взагалі нам заборонялося з ким-небудь спілкуватися й виходити за ворота господарства. Навіть зі своїми хлопцями не можна було довго говорити. Одразу зчинявся допит: про що гомоніли, куди зібралися і т. д. Якщо провинився — піднімали вночі й били по руках. Добу сидів у кайданках й у результаті мене змусили написати розписку, що я позичив у братів 80 тис. грн. нібито на весілля дочки. Годували погано — в основному каші, супчики. Іноді давали м’ясо, якщо хвора корова здихала. Після такого м’яса у нас боліли животи.

— Я раніше працювала на енергозаводі, а потім пасла овець в одного хазяїна. Якось їхали повз Вася із Сергієм, зупинили машину й почали мене розпитувати: хто та звідки. Запропонували роботу у своєму господарстві. У мене тоді був співмешканець Женя, я з ним порадилася, і ми вирішили поїхати. Незабаром Женя занедужав і потрапив у лікарню. Я просилася його провідати, але мене не відпускали. Потім мені сказали, що з лікарні він утік, тільки б не повертатися на ферму. Це було п’ять років тому, але тільки нині я довідалася, що Женя помер. Втекти я не могла, боялася побоїв. Добре, що свої документи залишила у дочки. От уже й пенсія підійшла, а я не можу її оформити, тому що мене нікуди не відпускають. А може, і на краще. Навіть якби я одержувала пенсію, брати у мене її забирали б. Так вони забирали пенсію у Володимира Івановича — був такий у них працівник. Обіцяли на ці гроші йому будиночок побудувати, але навіть труни не купили, не поховали, коли старий помер. А помер він від холоду, хвороби й голоду. Мене одного разу брати догола роздягнули й у холодну воду загнали. Правда, дітей своїх забрали, щоб не бачили голу бабу. А потім ковдрою накрили — і по ногах кувалдою. За що? Не сподобалося, як я сторожила господарство. Потім Ваньку змусили мене мотузкою бити. І бив.

— Моя історія взагалі цікава. Річ у тім, що хазяї — мої родичі. Василь і Сергій доводяться мені дядьками. Коли померли мої батьки, вони приїхали до мене й почали вмовляти. Давай, мовляв, іди до нас працювати, а хату твою ми розберемо й поставимо на новому місці — поруч з нами. Я погодився. Рідний дім розібрали, а будматеріали перевезли на садибу одному із братів. Він там кухню будував 10х13 кв. м і йому потрібна була цегла. Мене оселили у вагончику разом з іншими. Начебто, як тимчасово. Документи змусили віддати. Це було в 2007 році. Потурань мені, як родичеві, не робили. І вдень і вночі — на роботу. Або ще таке було. Піднімають брати мене вночі, змушують роздягатися догола, причому на холоді, і танцювати. А то й водою обіллють, щоб рухався енергійніше, не змерз. Це в них дискотекою називалося. Така екзекуція була у них розвагою. Щоночі щогодини проводиться перевірка — чи всі на місцях? Перевірку доручили наймолодшому — Ваньці. Якщо він побачив щось підозріле, одразу зобов’язаний настукати хазяям. Утекти важко. У братів усе схоплено, скрізь свої люди. І в міліції в тім числі. Ловлять швидко, а потім таку екзекуцію влаштовують... Я одного разу не витримав — і втік. Мене знайшли того самого вечора. Закрили в сараї й так відлупцювали... Причому, на другий день змусили працювати, незважаючи на те, що я ледь пересувався. Взагалі «виховання» таке: помилився — одержуй, не догодив — одержуй, не так подивився — одержуй. Ось такі мої родичі.

— Мене в травні 2010 року брати запросили будинок розібрати. Обіцяли: зробиш роботу — і будеш вільний. Роботу зробив, а додому не відпустили. Коли я зрозумів, в яке потрапив рабство, вирішив тікати. У вересні того самого року ми із Сашком дійшли до Успенки. Знали, що за нами буде погоня, тому ховалися, як могли. Першим взяли мене. По дорозі вчинили допит. Ламали пальці на руках, щоб я сказав, де ховається Сашко. Привезли в ангар і змусили наших же хлопців мене зґвалтувати. Потім виключили світло й наказали в темряві навести в ангарі порядок. Торік мене побили за те, що трактор жере багато солярки. Вважали, що я її зливаю й продаю. Брати били мене прямо в полі. Цього року ми із Сашком знову готували втечу, але визволення прийшло саме по собі.

— Я виконував різну роботу, але в основному доглядав худобу. Причому, коли мене брали на роботу, обіцяли так: пару днів попрацюєш і підеш, якщо не сподобається. Не сподобалося. Я одразу зрозумів, на яку каторгу потрапив, але піти не міг. Як й інших, мене змусили написати розписку, що я позичив у братів 90 тис. грн., нібито на весілля сина. Крім того, на мене повісили гроші за падіж гусаків у сумі майже 1300 грн. Били з кожного приводу, а жили ми, як собаки, у холоді, бруді...

Ми зустрілися в лікарні, де семеро колишніх невільників сьогодні проходять медичне обстеження й на час слідства живуть в одному з колишніх лікарняних приміщень. Вони й розповіли, за яких обставин сталося їхнє щасливе визволення. Допоміг випадок. Один з їхніх товаришів потрапив у неврологічне відділення Антрацитівської міської лікарні із сильним болем в суглобах і онімінням ніг. Сусід по ліжку поцікавився, де це парубок, якому немає й сорока років, так підірвав своє здоров’я? Хлопець і розповів свою історію. На щастя, сусід по ліжку раніше служив у правоохоронних органах, він і порадив хлопцеві звернутися в службу, яка документує злочини, пов’язані з використанням рабської праці. Тільки-но колишній в’язень виписався з лікарні, він подав заяву в міліцію, в якій виклав усі подробиці своєї багаторічної рабської праці в «фермерському господарстві суворого режиму».

Коли в господарство прибула міліція, ніхто нічого не зрозумів. Думали, гості приїхали. Коли ж усе з’ясувалося, невільники не могли повірити своєму щастю, а брати терміново лягли в лікарню.

З одинадцяти рабів звільнили тільки вісьмох. Ще трьох, з яких дві жінки, так і не змогли знайти. За версією колишніх в’язнів, хазяїн ховає працівників, що залишилися. Адже потрібно ж комусь господарювати, доглядати за худобинами. Що стосується «щасливчиків», то вони сьогодні дають показання слідству. З їхніх розповідей видно, що вся система роботи у фермерському господарстві була організована приблизно, як у концтаборі. Ті, хто, на думку хазяїв, погано працював, одержував жорстоке, а часом таке принизливе покарання, яке просто вбивало всю людську гідність.

Наприклад, як розповідають чоловіки, за наказом наглядача, який призначався з невільників, усіх рабів роздягали догола й змушували бігати кілька кіл навколо ангара, поки хтось не падав знесилений. Така була групова відповідальність за провину одного «грішника». До речі, якщо підрахувати, скільки грошей винні невільники братам за фальшивими розписках, виходить сума майже в половину мільйона гривень.

Дивно, що коли чоловіки розповідали про те, яке приниження й жорстокість їм доводилося терпіти від своїх же товаришів, вони не висловлювали при цьому ні образи, ні зла один на одного. Жодних емоцій. Лише втома й настороженість. Таке враження, що усередині в них порожнеча. Напевно, це можна зрозуміти. Адже всі побували в ролі катів і жертв, усі винні один перед одним за виявлену жорстокість. Їх, як собак, привчали до цього, вбиваючи в їхню свідомість рабську логіку. І все-таки життя в постійному страху й приниженні не могло позбавити їх віри й надії. І хоча про свої майбутні плани чоловіки говорять несміливо, непевно, якось стомлено, але все-таки з певною надією.

Розв’язанням їх життєвих проблем і соціалізації сьогодні займаються кілька відомств і організацій. Начальник підрозділу управління боротьби з торгівлею людьми УМВС України в Луганській області полковник міліції Олег Григор’єв займається розслідуванням і допомагає колишнім в’язням відновити документи й легально працевлаштуватися. Регіональний правозахисний соціолого-освітній центр «Жінки Донбасу», Міжнародна організація з міграції на час слідства забезпечують колишніх невільників їжею, одягом, предметами особистої гігієни. Луганська третя міська лікарня проводить їх обстеження й лікування. На думку невропатолога, кожний з невільників потребує тривалої реабілітації. Є надія, що в цих людей надалі все складеться благополучно. Але не полишає інша тривога. В області створено не одне фермерське господарство, і немає повної впевненості в тому, що на якійсь території не встановлено подібний «рабовласницький лад».