Тюльпан, уран, молочний кран і...

Кажуть, маловисківчанам підфартило з шахтою у Смоліному більше, ніж олександрійцям. Вона й досі видобуває уранову руду. Тут працюють 1800 людей (!). Ще подейкують: якщо є фазани — жодного дозиметра не треба! А тепер увага: ці розкішні птахи вподобали собі гайок біля заводської площі. На жаль, було спекотно і ми їх не побачили. Зате директор підприємства кавалер ордена «Шахтарська слава» Віктор Коваленко за секунду після знайомства запитав: «Чуєте?». Ми, перебуваючи ще на фазанячій хвилі, перезирнулися, невже він просто зі свого кабінету розчув птахів?

— Та гуркіт, гуркіт чуєте?.. Це наш пересувний рудосортувальний комплекс!..

Узагалі у Вікторі Васильовичі помер актор. Треба бачити, як це було сказано, — гордість, брила! Потім ми дізналися, що цей комплекс має чудну назву — Алтаїт. Тепер ось жалкуємо, що не перепитали, чому саме так?

— Ви помітили, що довкруж шахти гори з відвальної породи? А їх, цих гір, було значно більше. Росли ж бо вони 40 років! Так от наш комплекс тепер з каміння видаляє залишки урану. І, будь ласка, отримайте чистісінький щебінь. Хоч дорогу мостіть! А ми тепер отут клумби розіб’ємо, сади цвіститимуть... Не вірите? Приїжджайте через рік — побачите диво, запевняв нас В. Коваленко (на знімку).

— Зарплата гірників значно вища за середню в області. Перед зміною, — додає голова профкому Микола Кавун, видається спецпайок із продуктів, які захищають від впливу важких металів. Зрозуміло, без касок і чобіт під землю зась.

— Років п’ять тому, — каже Віктор Коваленко,  — розжилися на сучасне устаткування. За ним їздив спеціально до Швеції. Тепер із пульта управління — нашого серця — цілодобовий видобуток контролює комп’ютерна техніка. І вдень, і вночі...

На цьому слові пафос зникає...

— Подумати тільки, ми повсякчас виймаємо і з’їдаємо запаси. Чому важко про це говорити? Та тому, що вже два роки шахта не отримує від держави жодної копійки. Стоїть гірничо-капітальне будівництво. А без належної розвідки нас чекає сумна перспектива. Дивно, що цього не розуміють отам нагорі, — Віктор Васильович показує вчительською указкою кудись у стелю. Це — стратегічна помилка!

Знову акторська гра? Зовсім не схоже...

Як і директор Інгулецької шахти під Кіровоградом, він видобуває уранову руду десятки років для подальшої переробки на Східному ГЗК у Жовтих Водах. Працює за генеральною довіреністю. Це означає цілковиту залежність від одного постачальника матеріалів та енергоносіїв. За того, що їх вартість зростає іноді за рік на сотні відсотків. А підняти ціни на власну продукцію — концентрат — йому не можна. На балансі Коваленка — електровози і тепловози, КрАЗи і БєлАЗи, дороге імпортне кар’єрне і шахтне устаткування. Торік у Смоліному видали на-гора 590 тисяч тонн руди. Радіти б! А він мав доправити це добро ще на гідрометалургійний завод у Жовті Води. Йому щиро співчували! Бо це для шахти суцільні збитки.

Голова профкому заповнює паузу крилатою фразою: «Не уран, а люди — наше багатство». Хто б сумнівався! Це ми прочитали і в програмі «Центральний регіон-2015».

Тільки якщо шахта не має підготовлених до вилучення запасів руди, принаймні терміном на рік, вона приречена. Рано чи пізно зупиниться! І тоді її поставлять на ліквідацію, як «Олександріяявугілля».

Тривогу бачиш в очах гірників навіть коли вони жартують. Щасливе життя, на їхню думку, запізнюється.

— Новокостянтинівське родовище, — каже В. Коваленко, — не рівня нашому Ватутінському. Але за 30 років балачок більше, ніж руди. Були б розумні, наполовину вже б її вибрали.

Подумалося: мали б свою кебету, то завод із виробництва таких необхідних нам, як повітря, чи пак енергія, ТВЕЛів, уже стояв би поблизу Смолінської шахти. Навіть без участі росіян.

І Віктор Васильович нас оце нині не запрошував би на майданчик, обраний під завод.

На майданчик ми не поїхали. Зрозуміло, що українського дива там вже не побачиш. І шкода — це те слово, яке промовив би не актор, а гірник Коваленко...

Тут режисер не розписує ролі, тут не готують декорації. Тут життя саме ставить свої п’єси і підбирає вбрання. Інколи воно сумне, траурне. Інколи розквітає тюльпаном. До останнього дива причетні руки.

Пояснюємо. Ми на території Кіровоградської обласної онкологічної лікарні і поспішаємо на зустріч до Ігоря Макарука (на знімку праворуч). Заступника головного лікаря з медичної частини. Це його золоті руки й величезний досвід врятували життя тисячам пацієнтів. Іншим двадцяти тисячам мешканцям Кіровоградщини доля всміхнулася менше. Вони живуть і борються зі страшною недугою, яка що не рік, то частіше вкорочує життя жителям краю. Нас попередили: Ігоря Макарука застати в кабінеті майже нереально — зранку й до кінця робочого дня, котрий далеко не завжди завершується о п’ятій годині, начмед на операціях. До Ігоря Михайловича приїздять люди з Херсонської, Миколаївської, Черкаської областей. За кілька хвилин розмови зрозуміли, що зі словами цей чоловік надзвичайно обережний. Як і в обходженні з людським тілом, а отже, отримана від нього загальна інформація така само виважена, як і його фахові поради недужим.

— Я не схильний драматизувати ситуацію, — каже він, — але реального поліпшення трагічної статистики смертності й захворюваності на рак в області не очікується. Утім, про це кажуть медики не лише на Кіровоградщині чи в Україні — від сплеску онкохвороб потерпає вся Європа, весь світ. Основна причина — погіршення людського імунітету. З чим це пов’язано, напевно, ніхто не знає. Вказують на різне: в технологічному сучасному світі люди менше рухаються, недбало харчуються. Та, як на мене, найбільше імунна система потерпає від стресів. Проблеми з бізнесом, гонитва за грошима, патологічна паніка, що виникає через якісь невирішені справи... — оце і є той триклятий механізм, що приводить в дію хвороби. А якщо на це накладається ще й екологічний чинник, наприклад, присутність радону чи близьке розташування покладів уранових руд, то вберегти здоров’я людині стає ще складніше.

...Чи пов’язано це на-пряму з урановими шахтами — питання, до речі, спірне. За словами головного лікаря онкодиспансеру Костянтина Яринича, місцевими фахівцями на замовлення закордонного агентства, яке найближчим часом проводитиме моніторинг довкілля Кіровоградщини, проведено обстеження стану здоров’я шахтарів Інгульської шахти, чиї копальні розташовані на околиці Кіровограда безпосередньо під житловими кварталами. Зібрані дані бага-тьох здивували: шахтарі хворіють на онко не частіше, ніж решта людей. Ну і не секрет, що цю недугу передбачити майже неможливо. Скажімо, з туберкульозом все більш-менш зрозуміло: людина, котра має низькі статки, погано харчується чи не товаришує з особистою гігієною тощо, одразу опиняється у групі ризику.

— А тут, — ділиться гірким досвідом Ігор Макарук, — часом тільки й лишається, що дивуватися підступності недуги. Людина заможно живе, займається спортом, відпочиває на курортах. Одне слово, достатньо приділяє уваги своєму здоров’ю, і раптом одного нещасливого дня дізнається, що в неї рак кишківника. Добре, якщо дізнається вчасно — онко на першій і другій стадіях сьогодні лікується... Користуючись нагодою, хочу ще раз нагадати людям, які вперто вірять у те, що загальні поліклінічні аналізи можуть виявити рак на ранній стадії, — прояснити ситуацію може лише предметне обстеження, і то не завжди! Ми сьогодні маємо у своєму розпорядження дуже якісні маркери, які діагностують рак простати, яєчників, кишківника. Таких засобів у нас під рукою донедавна не було. Між іншим, наша обласна лікарня після відкриття радіологічного корпусу та низки відділень може запропонувати майже той самий перелік послуг, що й клініка відповідного профілю в Європі.

Лікарня й справді сучасна. Це очевидно. Але... Ось перед кабінетом лікаря-маммолога зібралася величезна черга пацієнток з усієї області. Дізнаємося: за день цей фахівець приймає до 100 осіб. За норми — 25. У цьому й криється проблема та одна з іще не названих причин пізнього діагностування онкохвороб в області — погана робота периферійних лікарень. Простіше кажучи, зі своїми підозрами люди їдуть в обласний центр. Районним спеціалістам не довіряють. А скільки хворих до Кіровограда з різних причин не доїдуть — сотні, тисячі? А тут ще й нововведення — запровадження системи так званих госпітальних округів. Отже, амбулаторії у великих селах та селищах скорочуються, а то й ліквідуються стаціонари, зменшуються штати медпрацівників. Скільки людей зі своїми скаргами тепер так і не потраплять до лікаря?! Пригадуємо, як під час одного з відряджень до Новоукраїнського району поспілкувалися з мешканкою села Глодоси. Там щойно скоротили десять стаціонарних ліжко-місць. Ця жінка тоді так і сказала: «Це не лікарню скоротили, а мій вік урізали, бо тепер я, коли прихопить серце, можу й не доїхати до райцентру живою!».

П’ять років поспіль смертність у Кіровоградській області перевищує народжуваність. При цьому найчастіше люди помирають від хвороб систем кровообігу, органів травлення і дихання. Смертність від раку значно вища, ніж в інших регіонах.

На такому тлі ідея чиновників розпочати боротьбу з радіацією видається просто блискучою. За неї не треба було навіть агітувати. Після Чорнобильської трагедії такі гасла дуже популярні, а чисельні кар’єри з видобутку руди, які оточують Кіровоград, це — найкращі агітатори. Не дивно, що така ідея спала на думку ще попередникам нинішньої влади.

Боротися вирішили з радоном — газом, який утворюється внаслідок розпаду урану й потрапляє в повітря через ґрунти. Його вплив на організм у науковому середовищі й нині доволі дискусійний, а в цьому краї — й поготів. Адже дві третини території України розміщується на кристалічному щиті, який має підвищений уміст трансуранових елементів, а продуктом їх розпаду є радон-222. Природна радіація була і буде завжди і скрізь — тільки в різних дозах. У випадку з радоном-222 вони можуть різнитися в сотні разів на сусідніх вулицях з різною архітектурою або в ванній кімнаті і вітальні вашої квартири, які провітрюються неоднаково. Здебільшого він видаляється з організму через органи дихання. Радон, справді, робить помітний внесок у природне опромінення, але в незначних дозах його навіть використовують з лікувальною метою фізіотерапевти. Тож записати його в головні подразники раку — означає слабо розбиратися в інших причинах росту клітин організму людини і в його захисних функціях. Проте ВООЗ оголосила кожен п’ятий рак легенів наслідком підвищеної концентрації радону в легенях — і програма «Стоп-радон», дякуючи владі, стала справжнім хітом на Кіровоградщині, бо її сприйняли буквально. За короткий час обласне місто, на-приклад, засклилося пластиковими вікнами і поміняло двері. Це тішило і владу, й енергетиків, бо сприяло зменшенню втрат тепла в житловому секторі. Це справило враження на бізнес — він відчув серйозний попит на вікна і двері. Але, звісно, зіграло злий жарт у боротьбі з радоном, протидіяти якому належало не герметизацією приміщень, а їхнім провітрюванням.

Чиновницький перегин у боротьбі з радоном — і бажання продемонструвати турботу про здоров’я людей — схоже, виправили інвестори, які почали добувати у краї уранову сировину. Але це тільки наше припущення.

— З приходом в область головою облдержадміністрації Сергія Ларіна, — каже голова облради Микола Ковальчук, — ми вирішили вивчити вплив радону на організм людини. А вивчивши, зрозуміли, що справа не тільки в радоні...

І хто, скажіть, вигадав, що програми Ларіна популістські?! Аж ніяк! Бо тепер треба знову міняти пластикові вікна на дерев’яні, які, кажуть, дихають, а не затамовують подих. Так спокійніше.