За десять років роботи — рік стажу

Для Хмельниччини цікавість до цього питання не випадкова. Адже із 5,4 тисячі підприємств краю 99 відсотків представляють саме малий та середній бізнес. У ньому зайнято 133 тисячі осіб. А понад 60 тисяч — це приватні підприємці, переважно ті, хто свого часу розпочинав практично з нуля після того, як позбувся роботи на державних підприємствах. Саме статки і обсяги бізнесу останніх викликають згадані дискусії. Але чи справді базарний торговець, приватний перукар чи швачка саботують платежі до бюджету загалом і до Пенсійного фонду зокрема? Відповіді на ці запитання неоднозначні.

Чужі статки лічити завжди просто. І бюджетникам дуже часто буває прикро, коли бачать роздруківки своїх зарплатних відомостей, особливо графу відрахувань. Окрім соціального внеску доводиться платити ще податок з прибутку. Отже, ледь не третина заробітку просто повертається у бюджет. З такою цифрою можна було б змиритись, якби заробітки обчислювалися десятками тисяч — тоді і при відрахуваннях вистачило б, як мовиться, на хліб із маслом. Однак середньообласна номінальна зарплата в березні становила менше 2,3 тисячі гривень. Малувато навіть за українськими мірками, бо загальнодержавний показник на 22 відсотки вищий. Крім того, є певні галузі, де зарплата становить від 49 до 57 відсотків до середньообласного показника. Тож коли від таких мізерних сум добирається п’ята частина, це стає відчутним для сімейного бюджету.

Відрахування на зарплату мусить сплатити ще й підприємство. До того ж такі, що вони практично дорівнюють сумі заробітку. Від такого подвійного оподаткування підприємства страждають працівники. Адже з виробництва у такий спосіб вимивається значний фінансовий резерв. Але Пенсійний фонд ставить за приклад як найбільшого і найкращого платника податків. На його тлі приватний підприємець з його єдиним податком та соціальним внеском суттєво програє. Через усе це і виникають дискусії: чому, приміром, завод з кожної гривні нарахованої зарплати практично стільки само має повернути у бюджет, а власник торгового місця на ринку може обмежитися близько півтисячею гривень на місяць незалежно від своїх доходів?

Чи то мимоволі, чи то навмисне, але чомусь постійно зіштовхуються лобами представники цих двох секторів економіки. У кожної сторони є своя правда, тому кожен говорить про своє, наболіле. При цьому не хочуть помічати, що між ним не стільки різного, скільки спільного — незадоволення як системою оподаткування, так і соціальними гарантіями, які ці податки мали б забезпечувати.

Сьогодні в області 22 тисячі підприємств (юридичних осіб) створили 93 відсотки від загальної кількості робочих місць. І саме вони вносять левову частку платежів і до ПФ, і до бюджету загалом. Це — добре. На противагу цьому наводиться інша цифра: із 82 тисячі підприємців—фізичних осіб лише 7,4 тисячі дали робочі місця в середньому чотирьом найманим працівникам кожний. Це не те, щоб погано, але мало. Мимоволі доходиш висновків, що найманці все-таки працюють, але нелегально, а отже — не платять податки. У Пенсійному фонді наводять ще й такі дані: 214 тисяч мешканців області працездатного віку (а це ледь не п’ята частина трудового ресурсу краю) взагалі не має зафіксованих робочих місць. Важко припустити, що ці люди живуть без будь-яких заробітків і засобів для існування. Отже, переважна їх частина просто знаходиться в тіні.

Вивести їх на світло бюджетних прожекторів весь час намагаються різні уряди і правоохоронні органи. Але зробити це не вдається. Невже через банальну жадібність і несвідомість тих, хто приховує заробітки від державної казни? Та, напевно, було б значним перебільшенням звинувачувати у такому шахрайстві сотні тисяч, а в масштабах держави — мільйони людей. Зрозуміло, що тут спрацьовують зовсім інші моменти.

— Малий базарний бізнес переживає не найкращі часи, — розмірковує приватний підприємець і громадський діяч Алім Міщук. — На кредити вже давно ніхто не розраховує, митні ставки так підскочили, що стало невигідним як завозити, так і продавати імпортний товар. Якщо кілька років тому підприємці намагалися розширити свій бізнес, найняти по кілька продавців, тепер зовсім інші тенденції — власники яток самі стають на робочі місця. А найманих робітників змушені скорочувати чи виплачувати їм мінімальні зарплати. Люди готові стояти за прилавком за тисячу—півтори гривень на місяць. Кому сподобається, що половину треба віддати на податки? Тим паче що переважна більшість ринкових торговців твердо переконана в тому, що більше мінімальної пенсії їм ніколи не заробити.

Були часи, коли держава не вимагала від базарних продавців сплати податків. Вони й справді тоді становили просто копійки. Так тривало ледь не десятиліття. І тоді з боку держави це вважалось економічно виправданим кроком — хто ж ризикне розбурхати масу безробітних людей? Краще їх просто не чіпати і дати самим виборсатися з усіх проблем.

І вони виборсались. Багато хто зумів створити справді успішний бізнес. Але тепер з’ясувалося, що все це було ледь не помилкою. Бо за весь той час люди заробили лише рік (!) страхового стажу. І все тепер видається таким, що зовсім не держава, а саме вони винні у тому, що ніяких соціальних гарантій за минуле десятиліття праці (а вони таки працювали) не заробили. Чого ж дивуватися, що і до теперішніх відрахувань єдиного соціального внеску ставляться доволі скептично. Хто дасть гарантії, що ще через кілька років і цих сум виявиться недостатньо? То для чого витрачати їх тепер?

Така фраза в нашому суспільстві звучить щонайменше як глузування. Хоча є певна категорія осіб, котра таки зацікавлена у сплаті значних сум до ПФ. Скажімо, це ті пільгові категорії, котрі зможуть отримати пенсію, максимально наближену до їхніх теперішніх заробітків. Решті ж вдається зовсім ненабагато відірватися від мінімальних пенсій. Приватні підприємці, з яких переважна більшість — ринкові торговці, навіть і про це не мріють.

— Усе повинно бути навпаки, — зауважує підприємець Наталія Потапова. — Держава має запропонувати кожному роботодавцю і працівнику такі умови, за яких вони будуть зацікавлені сплачувати податки. Приватні підприємці при цьому — не виняток. Але й вони хочуть мати чіткі соціальні гарантії і відповідні пенсії. Поки цього не буде, кожен намагатиметься мінімізувати або взагалі ухилитись від податків.

Тож не жадібність чи відвертий саботаж підприємців, а відсутність простих, зрозумілих і прозорих схем, як в оподаткуванні, так і в соціальних виплатах, призводять до постійних дискусій, кому, для чого і скільки податків треба платити. І якими б гарячими не були суперечки, переможців у них немає.