ЄС — Україна: чи відбудеться європейський вибір?

— Краще образом. На власній історії, яка не вчора почалася, доведено, що з руками в нас якраз усе гаразд. А от глобальна економіка, яка міцно зав’язана і на політику, і на приховані її дії, у тому числі відверто воєнного характеру, перебуває в гострокритичному стані. Й економічна криза, що розпочалася 2008 року, сьогодні має уже системний характер. За своїми базовими параметрами вона не тільки перекрила потрясіння 1930 і 1970 років, а й продовжує стрімко охоплювати світ. А імунна система сучасної ринкової економіки не здатна гідно протистояти їй. Стандартна її модель більше не в змозі пояснити, чому конкуренція, що діє на ринку, не дає оптимальних результатів. Великі невизначеності й ризики для темпів зростання чітко проглядаються практично в усіх провідних країнах, змушених тугіше затягувати паски. І є через що. Якщо темпи економічного зростання світового ВВП 2008 року становили 5,5 відсотка, то за прогнозом на 2012 рік вони перебувають у межах лише двох відсотків. А сукупний ВВП у Єврозоні буде цього року нульовим.

Сьогодні Європа знижує процентну ставку за кредитами до 1,25, а США до 0,5 відсотка, щоб економіка працювала. Проте безробіття в гіршому з часів другої світової війни стані. Злагоди немає і в самій єврокоманді. Велика Британія не хоче брати участь у підтримці євро, що симптоматично. У світі почалося, бачимо, переосмислення і економічних, і політичних доктрин. Як у глобальному масштабі, так і по окремих країнах. Це системна криза й вона вимагає економічної політики на новій філософії. Спроби її створення ведуться, вони гарячкові, але особливого успіху немає. І, насамперед, у сфері регулювання соціально-економічних начал — найслабкішій ланці. Ми знаємо, що після великої депресії 30-х років світ став кейсіанським і соціалістичним. Після стагфляції 70-х перемогли ідеї дерегулювання й ліберальної демократії. Не можна не бачити й того, що у світової кризи більш фундаментальні проблеми, ніж це уявляється, і вони вочевидь виходять за рамки фінансових.

— Бо знесено механізм конкуренції двох наймогутніших економічних начал, що спонукали оглядатися один на одного. І саме тому капіталізм змушений був підтримувати соціальні напрями у своєму розвитку. Зі сходом СРСР конкуренція зникла. Це факт. Коли позиції соціального вектора ослабли, капітал почав обслуговувати тільки сам себе, своє збагачення, а не пропорційну та ефективну взаємодію в системі.

— Їх цілий комплекс, але ця — із фундаментальних. Хочемо ми із цим рахуватися чи не хочемо. І саме тому слідом за мильними бульбашками деривативів на кредитних ринках визначилися інші проблеми. Серед них вичерпаність інноваційного потенціалу економічного зростання. Неадекватність моделей, що склалися, економічної діяльності стосовно реалій і викликів часу... Це спонукало до перегляду основ теоретичної макроекономіки, пошуку механізмів інтеграції фінансів з макроекономічною теорією, а також ефективної моделі для оцінки ризиків, і премій за них. У світі нагромаджуються серйозні геоекономічні та геополітичні дисбаланси, внаслідок чого відбувається зміна ролей розвинених країн і тих, що розвиваються. І в цьому теж конкуренція, і та сама криза. На тлі різних тенденцій.

Зокрема тієї, що згідно з прогнозами ефективніше почнуть зростати економіки країн Африки. І їхня частка у світовому ВВП підвищиться з 4-х відсотків у 2010 році до 12 відсотків у 2050-му. Це серйозно. Частка економік Азії, що розвиваються, збільшиться з 27 до 49 відсотків, натомість питома вага Північної Америки зменшиться з 22 до 11, Західної Європи — з 19 до 7, Японії — з 6 до 2.

Проте економіка США однозначно пішла у відрив. Середньорічний темп приросту її ВВП у розрахунку на людино/годину становить 2,4 відсотка, а в ЄС лише — 1,4. Наочне свідчення того, що англосаксонська модель капіталізму слабкіша від континентальної моделі США. Чому? Та тому, що на інформаційно-комунікаційну техніку, її розробку й закупівлю США витрачають 10,4 відсотка від доданої вартості, а ЄС — 2,5—6.

— Як і те, що майбутня модель ринкової економіки залежна від суперництва моделей капіталізму — демократичної та авторитарної. Якої форми їм надасть втручання держави, вирішиться під впливом процесу загальної глобалізації? Уже багато економістів майбутнє капіталізму пов’язують із держкомпаніями. Це вочевидь один із напрямів удосконалення моделей розвитку. Однак, хоча держкапіталізм і становить конкуренцію капіталізму класичному, він, проте, за багатьма позиціями відстає від свого оригіналу. Адже економічна віддача в приватних компаніях удвічі вища, ніж у державних. До того ж останні відстають у сфері інновацій, у них сильніше виражені проблеми корупції. Протиріч достатньо, і в який бік схилиться стрілка терезів, залишається тільки гадати.

Звісно, нескінченно так тривати не може. Світ через загострення, але неминуче змушений буде звернутися до конвергенції систем. У тому числі й капіталістичних. Авторитарні моделі, хочемо того чи ні, рвуться у бік демократизації. І лідером у цьому як і раніше залишаються США. На основі політики грошових вливань, ефективних монетарних дій і порівняно стійкого долара. Три ці чинники дозволяють сьогодні Америці бути локомотивом.

— Звичайно. І все-таки, долар і сьогодні рятує від ударів кризи. Так, уже з’являються нові резервні валюти, нові форми розрахунків. В інших національних валютах. Альтернатива формується. Але наскільки й вона сама виявиться стійкою, покаже чинник часу. Не випадково на Давоських форумах точилися такі жорсткі дискусії щодо моделей розвитку. Тут тільки конкуренція виявить переможця.

Хоча соціальна ситуація вочевидь погіршується, капіталізм усе-таки як і раніше міцно стоїть на ногах. Так, безробіття, зростання цін, зниження купівельної спроможності, дедалі більше мільйонерів і мільярдерів. Так, капіталістичні стимули сьогодні працюють здебільшого на збагачення, а не на зростання продуктивності праці, ефективність і пропорційний розвиток у частині розподілу соціальних благ. І все-таки.

— Так, вона абсолютно негативно поки що не позначилася на соціально-економічному розвитку України. Його сьогодні визначають чотири фактори: майбутні вибори, проблеми євроінтеграції — у широкому розумінні, глобальна економічна криза і ціни на енергоресурси.

Цьому сприяє стійкість господарювання в Україні. Відносна, але стійкість. Хоч би як там було, але ми перебуваємо сьогодні серед лідируючих країн за темпами зростання ВВП. 2011 року вони були в нас на рівні 4,7 відсотка, тобто більше, ніж у Росії — 4,2, США — 1,5, ЄС — 1,7, Німеччини — 2,7, Британії — 1,1. Вище у Казахстану — 6,5, Китаю — 9,5, Індії — 7,8, Білорусі — 5,3. Держборг України у відсотках до ВВП 2011 року становив 39,3 відсотка, тоді як у ЄС і США він наблизився до 100 відсотків. Тобто макроекономічні параметри формально залишаються сприятливими. Інфляція теж була мінімальною.

Але от базові показники України дуже слабкі. За ВВП на душу населення Україна посідає 11-те місце серед держав колишнього СРСР. За показником середньої заробітної плати посідаємо в цьому колишньому своєму колі 8-ме місце, а за розмірами середньої пенсії — 6-те. За показником продуктивності праці поступаємося в чотири-п’ять разів, а за ВВП на душу населення нижче від середньоєвропейського рівня до 10 разів.

— Це все відображення загальної ситуації, що склалася сьогодні на Заході й стосовно нашої економічно слабкої держави. І стосовно самих себе, що переживають чималі економічні труднощі. З якою економікою й до якої входити? Європа зависла, їй самій погано. Тож краще не ворожити на ромашці «візьмуть — не візьмуть» — легше передбачити кінець світу, а думати про ціну власного одновекторного розвитку? Це складніше. Зате — потрібніше.

Те, що ми кудись там рухаємося, сумнівів немає. Ми так уже 20 років рухаємося, але до бажаного результату не просунулися. Того, який міг би задовольнити більшу частину нашого співтовариства. А як наша економіка в цій єврозв’язці запрацює, а де Європа ще грошей візьме, коли ситуація загостриться? Невизначеностей віз і візок, і вони не на шляху до прояснення.

Про це треба думати. Самим, бо ніхто більше, ніж самі, сказати нам не зможе. А часто й не захоче, оскільки у всіх орієнтація на власний інтерес. Його чітко видно, зазначмо, навіть у недавній заяві представника Євросоюзу в Україні Жозе Мануеля Пінту Тейшери. Він вказує на чотири проблеми, здолати які нам буде дуже складно. Перша зводиться до домінування в Україні однієї політичної сили в усіх гілках влади, чого, начебто, немає в сучасних демократичних державах. Що ми у зв’язці декількох партій працювати так і не навчилися. І не прагнемо. Ні «позиція», ні тим паче завжди радіально скривджена, штучна наша «опозиція». Друга проблема зводиться до того, що «віражні» зміни в Конституції України проводяться не з волі парламенту, а за рішеннями Конституційного Суду. Третє — зміни у виборчому законодавстві оформляються в прискореному режимі й у переддень самих виборів. Тим часом, як сказано, виборчий кодекс, який розроблений за підтримки Євроспільноти для України і підтриманий Венеціанською комісією, лежить поки що на полиці. І четверте — політико-мотивовані кримінальні переслідування окремих людей.

— Згоден, але ж це наче як нас беруть, а не ми їх. Вони нас можуть узяти і з нашими проблемами. Були б гроші. Але їх немає. Сам ЄС буксує. І це надовго. Сьогодні оптимізму стосовно ЄС мало навіть у його лідерів. Скажімо, екс-глава Єврокомісії Жак Делор заявляє, що проект єврозони із самого початку був збитковим. І що єдина валюта не вийде без єдиної держави, а її немає. Бачте, яка заява. З цієї причини, до речі, не приєднується до єврозони Велика Британія. Різнобій у ЄС обумовлений великими й малими його країнами, стабільними й не дуже. У зоні євро й поза нею. Умовами, коли більша частина країн Співтовариства дуже сильно відстає від середнього рівня економічного розвитку. У таких рамках складно ухвалювати рішення. Скажімо, в Естонії на душу населення припадає лише 37 відсотків від середнього рівня ЄС, у Польщі — 36, у Болгарії — 23.

— Ціна трансформації гостро необхідного за викликами часу союзу економічного в союз політичний, але зовсім не європейського інтересу. Популярний нині лідер французьких націоналістів Марі Ле Пен говорить про це відверто. Міркуйте самі: «Насправді ЄС задумувався як противага США й новий політичний гравець на геополітичному полі. Але американська модель інтеграції, «плавильного казана» не може бути застосована в Європі» [...] «Що таке Євросоюз? Це СРСР у європейському масштабі! І так само, як СРСР, проект ЄС зазнав політичного та економічного краху!..» Куди відвертіше?

Чи виживе ЄС? Анітрохи в цьому не сумніваюся. Але тільки через процес дуже серйозної політичної й економічної реструктуризації та уточнення позицій. Процес запущений. Ніхто із ЄС не збирається йти. Та й сама Греція нічого іншого не хоче й не шукає.

— Тому що нічого кращого у світі поки що не придумали. Куди виходити? Нема куди. Інша річ, скільки цей період триватиме. І в якій моделі він відбудеться. А коли реальних механізмів немає, тиснуть на педаль патріотизму, як федеральний міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервеллє. Слідом за ним А. Меркель заявляє, що відродження втраченої довіри — головний вихід із кризи. Зрозуміло, що головне не довіра, а ефективне управління. А саме його й немає. І наскільки буде вигідний тоді Україні ЄС, коли такий механізм з’явиться? При Європі двох швидкостей і рівнів. Зрозуміло, що в першу ланку Україна не потрапить. А штовхатися в передбаннику сама не захоче.

Час усерйоз замислитися й про ціну за асоційоване членство в ЄС. Отже, і про ціну за свій новий різко обрізаний ринок. І чи буде порівнянна ціна втрачених вигод? Адже товарообіг України із країнами Єврозони становить лише 25, тоді як із країнами СНД сягає 40 відсотків.

Готові відмовитися? Чи думатимемо, як зберегти й розширити це партнерство, яке поки що піддається розширенню? А товарообіг уже губиться. У газових війнах, вагонних, сирних. На черзі інші, оскільки парламент України угоду про зону вільної торгівлі з країнами СНД так і не ратифікував. А бажання нескінченних поправок означає, що Росія знову все вивчатиме. Бездумна втрата часу або задум похорону нашої транзитної складової? Ріжемо курку, що несе золоті яйця?

Поки що сподіваємося на інші рішення? Наростає вал економічних втрат, що факт, і його треба визнавати, а не маскувати.

— Тому й провал. Тому двадцятилітня газова війна України з Росією закінчилася нашою поразкою. Що прямолінійна вимога зниження цін на догоду тільки того, що ми Україна, — не пропонуючи натомість нічого, нічого нам і не дало. А Росія зміцнила основи своєї економіки, обзавівшись обхідними магістралями. Ми ж, так і не одержавши твердих гарантій ЄС-перспективи, продовжуємо згортання своїх же транзитних вигод. З реалізацією Блакитного, Південного й Північного потоків для нашої труби місця в енергетичних планах Росії і ЄС уже майже немає. Ми самі його знищили, заборонивши здавання ГТСУ в оренду, створення тристоронніх консорціумів, передачу «Газпрому» контрольного пакета в обмін на зниження ціни газу. У підсумку порожня або мало заповнена ця «наша труба» нікому більше не потрібна.

— Уже думаємо, обіцяючи залучитися до нового проекту — транскаспійського. Але без натиску на ту обставину, що лежить він поза межами нашої території, що розв’язує чужі транзитні проблеми, що вкрай витратний. Черговий замок на піску? І не думаємо, чи буде отримано дозвіл основних власників контролю над цією частиною простору, без знання вже укладених на ту частину вуглеводнів міжнародних договорів і їхніх умов, без урахування стабільності регіону, де зріють конфліктні ситуації, — Вірменії, Азербайджану, Ірану, Сирії, НАТО, Росії..? Цілий клубок проблем.

— Так, не обійшлося без пристрастей. Згоден. Але тепер про них і мови немає. Бо віднесено до твердо вирішених проблем минулого. Але тема як і раніше повчальна для нас. Тим, щоб не бути, пам’ятаємо розкладки З. Бжезинського, пішаком у чужих іграх, а будувати міст нормальних взаємин між Росією і Європою, уже не здатною до великих воєнних та інших авантюр. Сьогодні за такі амбіції розплачується Н. Саркозі за приєднання до планів НАТО, за Бейрут, за Каддафі. Для цього потрібно мати власну міцну економічну базу. І думати при цьому не про Росію та ЄС, а інтереси України. Тому давно назріла необхідність переводити відносини у формат трьох. Поки нас самих трьома не зробили. Бо без Росії Україна не може відбутися ні сама по собі, ні тим паче в Європі. Ефективний цей проект може бути тільки в трикутнику Україна—Росія—ЄС. Тільки це може стати запорукою нашого виходу із глобального цивілізаційного глухого кута.