Якщо ми, в більшості українці, ще маємо в серці Тараса Шевченка, в думках і діях його творчий дух, наснажений поетичними, прозовими, драматичними, малярськими шедеврами, а в діях його українолюбні спрямування, це означає, що Україна, як незалежна і самостійна країна, має майбутнє.
Україна живе, бореться, не вся, правда, а лише завдяки свідомим одиницям і творам Великого Кобзаря, який наснажує, надихає до здобуття волі. Саме тому, що «не вмирає душа наша, не вмирає воля». Маємо волю в особі народу, а душа — це Великий Тарас, який розбудив українців до самостійного життя. Адже «нема на світі України, немає другого Дніпра». Ось тому наше завдання боротися за волю бідного й упослідженого народу, Україні — право бути між інших держав багатою і мудрою, національно свідомою в усьому. Насамперед, у собі. Такий Він. Тарас Шевченко.
Якщо будемо разом — об’єднаємося, обнімемося, як заповідав Тарас і молив нас усіх про це, — Україна буде багатою, а її люди щасливими. Це треба робити повсякчас, бо скуплять і з’їдять, розпотрошать. Не стане знаку на землі ніколи.
Серед геніальних поетів світу Тарас Шевченко найбільш народний. Нас він підняв із колін, щоб ми не були «рабами», підніжками «гряззю», «сміттям», попихачами зайд. Нам треба працювати на себе, на Україну, щоб не було «і, ми не ми, і я не я».
Потрібна «усюди Божа благодать — і в серці, і в хаті». У кожного, і в Україні. Нам було застереження, щоб Україну не розпинали ні Первий, ні Вторая, ні власні діти. Інакше повіє новий вогонь із Холодного Яру. А до того...
Ми всі, на цій землі сущій українській, маємо, мусимо звільнити Україну від ворожості зайд і прихвоснів. І будемо знати Бога, до якого будемо молитися у сім’ї великій, вольній, новій... Але ж запродана віра.., в церкву не пускають — свою, національну, українську, не залежну ні від кого. Торгують святинями, гендлюють. Одні наживаються, а люди «дошинкувалися». Тарас казав, що коверзуємо над собою, «бо наша правда п’яна спить».
Отже, треба будити, бо проспить собі небога до суду Божого... А скупий орендар не дасть і гривні. Може, кому й тридцять срібних світить за донощицтво, зраду. Правда, нині можуть за відступництво і мільйони доларів дати... Уже й не обурюємося, що «народ запрягли» в ярма. Може, кого і в мальовані. Люди в більшості своїй такі затуркані пошуком шматка хліба, що їм не до поезії, не до «Кобзаря», не до себе самого. Про яку там Україну мова? Яка краса, коли хочеться їсти.
«Наш селянин — жебрак, слуга панський, жидівський, чий хочете. Що тут балакати про політику?.. Які вибори ви переведете з людьми, для котрих шматок ковбаси або миска дриглів — лакома річ і при тім більше зрозуміла від усіх ваших соймів і державних рад?» (Франко І. «Перехресні стежки»).
Нечестивці, за висловом Тараса, плюють на все. І не лише на Патріарха чи Папу, а й на рідного батька, матір. Можливо, через те, що батьки не надбали багато добра? Так і воно опиниться під прахом. І продано майже все. І душі. Та й степи запродані... могили розриті... Хто це зробив? Хто розбагатів? А біднота кинулася на заробітки в чужі краї — у наймах спину гнути («Сова»). Довкруж мерзенність, пустеля, «гадина в болоті» («Неофіти»). Та сяють панські палаци: огні горять, музика грає... Бідні продають не тільки «останні штани», але й дітей, а гроші пропивають. Так у Шевченка, так, виходить, і понині.
Такі слова його тодішні, аж начебто про сьогоднішній день і людей у Незалежній Україні. Від кого тікаємо, благії? Від самих себе? І вже незабаром станемо повністю залежні від захланних сусідів та недругів-чужинців.
То що ж інтелігенція? На думку Великого Каменяра, «Маємо також досить значну частину інтелігенції, що не визнає існування української нації, не визнає української літератури, не читає українських книжок або задовольняє свої духовні потреби польськими і німецькими творами чи прикриває своїми всеросійськими поглядами цілковитий духовний нігілізм». (Франко І., «Українська література за 1898 р.» — Зібрання творів у 50 т., т. 32 — с. 8—10).
Мислитель і поет Іван Франко писав, що в Шевченківських поемах і поезіях є тільки високе розуміння життя і історії та вогненна любов до великих ідей добра, справедливості й любові (Франко І. Зібр. тв. у 50 т., т. 27 — с. 243).
Великий Кобзар завоював нас своєю поезією і, додамо, як найпершого народного поета світу.
Тарас Шевченко — це душа українського народу. Він жив трагічністю свого народу, вказав нові шляхи нам і боровся за це все своє життя. Він був найбільшим борцем за свободу свого народу. Саме він, його творчість, розбуджені маси привела до визволення України...
Кобзар — найкраща пісня боротьби, яку співають у колоніальних, напівколоніальних і у відсталих країнах. Якщо співають. Народи, що проливають свою кров за національну незалежність, за рідну землю, за народовладдя, можуть узяти його поезію-пісні як керівництво до дії. Тільки ж де та дія, свободолюбні вчинки в нас теперішніх?
Ми співаємо пісню волі завжди, адже наша свобода не свобода. Більшість страждає. Люди не можуть сказати, що їм добре. Тому боротьба за Україну триває і триватиме. Казав: «Борітеся — поборете».
Поет стверджував ідею справедливості. Він був великим серед великих. Велет духу, залізної волі і високих ідей. Він наш світ, нашої нинішньої безукраїнщини. Жоден народ не мав такого народного поета, як Тарас Шевченко. Лише він зумів відтворити наші глибоко народні почуття. І загальнолюдські, визвольні, світові.
«Нема багатшого, — писав угорець І. Молнар у 1911 році про Т. Шевченка, — від духа великого українського народу, як немає ґрунту, родючішого від всесвітньовідомого українського чорнозему». І що ж? Влада хоче продати найбільше наше багатство і на цьому збагатитися разом із олігархами. А прості й бідні люди стануть ще стражденнішими рабами на «нашій не своїй землі».
А що ж із нашим духом? Видатний український філософ Григорій Сковорода казав «непросвіщенним» людям, щоб вони духа не угашали. А воно не так: посіли наші бідолахи в темряву, духу визволення вже не мають — розвіявся. Справжня темінь душ і згасання духу наявне. От нас і «беруть голими руками», а де й решту скуповують. Братія наша возлюбленна любить грошики, от і продається за куций хвіст. То де ж той «вогонь із Холодного Яру»?
Є ще між нас і багато балакунів, що памороки людям забивають. Теменними роблять. Безпросвітними. Хоч були такі, що казали: «Дайте організацію революціонерів і перевернемо світ». Дали. Перевернули, знищили мільйони українських людей.
Ще один американець Маршал Маклюен просив, щоб йому дали ЗМІ (засоби масової інформації), і він також переверне світ. Дали, тільки не йому. І ці вже правлять бал і зомбують усіх. Правда, одиниці не піддаються цим потокам блекоти з телеекрана. Але маса людей уже отруєні антинародною пропагандою і підтримують те, що їм довбають із телеящика.
А кубинський літератор Рене Дегистр казав, що Шевченко — це такий вогонь, що кидає свої відблиски на всі народи, котрі борються за справедливість і красу... На всіх кидає, на своїх, виходить, гасить? Великі слова, і, може, й велика їх сила, але для одиниць, які не роблять погоди. Хоча, кажуть, і один у полі воїн, але такі, як Тарас Шевченко. А з ним ціла когорта великих класиків української літератури, етнографії, історії. Ціле Кирило-Мефодіївське товариство... Але всіх головних пересаджали... Буття українського народу лишилося таким же, та вродилась волі нашої отрута.
Кобзар — уособлення душі нашого народу, його суть. Він будив народ, виховував нові й нові покоління громадян, якщо вони переймаються, наснажуються його творчістю. Але чи переймаються? Чи беруть це керівництво до дії, до вчинку, до чину?! Це запитання до батьків, вихователів, виховників, учителів у школі, інститутах, ЗМІ, особливо радіо, телебачення. А всесвітня павутина — Інтернет? Але що запитувати, якщо люди не навчені жити по-своєму, по своїй рідній природі.
Мислитель і поет І. Франко стверджував: «Коли б мені прийшлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, — се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя. Неволя і переслідування — чи то народне, політичне, суспільне чи релігійне — мали в нім, непримиренного ворога. Бажання життя пробивається у всіх його творах як золота нитка з-посеред різнобарвної тканини. Індивідуальність людська — без огляду на стан, народність і віру — є для нього свята». (Франко І. Зібр. тв. у 50 т., т. 28 — с. 122)
А були й гайдамаки, ці «останні орли», за відомим означенням класика української літератури Михайла Старицького. Це Умань, Холодний Яр. Гайдамаки були народними месниками, які повстали за соціальне й національне визволення свого народу, на захист простого люду.
Герої Шевченкових «Гайдамаків», «Варнак» також шукачі правди і справедливості. Та Варнак далеко й не ходив. У Броварському лісі під Києвом. А провина лежала на багатіях-кровопивцях, які штовхнули героя Тарасового твору на «розбійництво». І він став шукати правди...
«Ой виострю
товариша,
Засуну в халяву
Та піду шукати правди
І тієї слави...»
Нас навчали в школі, що це був заклик до революційного повстання. Московський цар приспав волю. Тому не треба чекати «сподіваної волі». Схожий образ Шевченкової сокири бачимо в «Неофітах».
У листі до свого побратима Якова Кухаренка Тарас Шевченко писав, що скомпонував поему «Неофіти» нібито з римської історії. Та подібне цілком може накладатися, або порівнюється з будь-яким часом, у тому числі, й нинішнім. Багатозначність тут явна, в чому справжність і вищість Тарасової поезії. Це є глибоке філософське узагальнення. Його можемо прикласти на будь-що, схоже на правду. Хоч багато хто із псевдовчених говорив про вузькість, нереальність і схоластичність подібної думки. Але це простісінька омана, яку нам напускають недоброзчливці-чужинці. Про це пишуть і тепер та закидають нам національне хуторянство й обмеженість світогляду.
Що стосується хуторянства, то тут геніальну відповідь має сподвижник Кобзаря Пантелеймон Куліш, якого Франко назвав «першорядною звіздою» в літературному, науковому і громадському житті. Його твори, як і Шевченкові, були великим зарядом для розбудження приспалих земляків. І будь то «Чорна рада», його поезії, драми чи «Хутірська філософія...»
А світогляд у нас не такий, як у поляків, — «од можа й до можа» чи як у загребущих нинішніх московських «лібералів»-загарбників типу Жери-новського, що московське панування має бути аж до Індійського океану, де вони митимуть свої чоботи після «походів». Але ліпше таким у Москва-ріці промити власні мізки або піти втопитися, — радив Т. Шевченко.
Які ж ми теперішні — новонавернені і новонароджені? До якої віри прихильні? До чого й куди прямуємо? До якого Бога чи безбожництва, і чи в своїй церкві рідною мовою молимося? Чи серед лісу, гаїв, річок, полів, але до них людям усе меншає доступу.
А що ж ми робимо, бачачи несправедливість щодо Його імені, безсмертного українського слова, зрештою нас самих? Де наша полум’яна і гнівна філіппіка на Його захист чи найлагідніша мова любові до окраденого й забутого краянина? Аби люди відчули, що земля наша українська і має свою культуру, звичаї, обряди? Зрештою, несхожість на інші народи, а отже, й багатство духовної спадщини? Найпахучіша квітка серед природного багатства Землі.
«Прозріте, люди,
день настав!
Розправте руки,
змийте луду».
На превеликий жаль, ці поетові заклики не доходять до більшості українців. Часто це голос волаючого в пустелі. Мало кому й допомагає. Багатьом не йметься віри. А кого й «візантійський саваоф одурить!»
«Не одурить Бог,
Карать і миловать
не буде.
Ми не раби його —
ми люде!».
Нині маємо начебто свою державу. Хоч маємо формальність і залежність нашу від попередніх і нових хазяїв. Тільки «Кого благаєте, благії?» Якому Богові молитеся? Кому продалися? І за скільки? І допоки це триватиме?
Тарас Шевченко закликає нас молитися одному богові — «правді на землі, А більше на землі нікому не поклонітесь».
Великий Кобзар у своїх геніальних творах сміливо висловлював думки і почування корінного українського народу, його волю до перемоги над злом, з чийого боку воно не йшло, закликав до боротьби за людську правду і справедливість.
У статті «Тарас Шевченко і його «Заповіт» І. Франко наголошував: «Пристрасна любов до України, незламна надія на її відродження виявляються у Шевченка одночасно з такою ж гарячою, а заразом простою і криштально чистою, незатьмареною ніякими філософічними сентенціями любов’ю до людини загалом, особливо до всіх бідних, пригноблених і покривджених, з любов’ю до всіх, що шукають правди і справедливості і за це терплять». (Франко І. Там само, т. 34, с. 388)
Тільки ж терпець колись урветься. Український геній Тарас Шевченко боровся словом-правдою за наші душі, але чого ж її так мало в нас? Україна була йому такою дорогою, що він за нас навіть Бога прокляв, а ми так і не стали на шлях природної правдивої віри і сумлінного служіння народові.
Тут і постає, напевно, питання освіти і просвіти, розуміння свого національного обов’язку. Для отих просто живущих і ніяк себе не називаючих. Хоч за походженням начебто й українці. Коли їх питали, чи вони українці, то відповідали, що православні. Тому Шевченко бажав просвітити своїх безсловесних і затлумлених земляків: освітити сучасними огнями. Казав, що правда оживе, натхне, накличе нове слово, на нову дійсність...
«Найвищі ідеї, найрадикальніші думки його доби зливаються в Шевченковій поезії нероздільно з народним змістом, — писав Каменяр у статті «Тарас Шевченко і його «Заповіт». — Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел, що освітлює весь новітній розвиток української літератури».
Кобзареві твори більше читали, декламували, співали, аніж старалися дійти до суті їхнього змісту і зрозуміти. Саме глибока деморалізація народу та його інтелігенції йшла в парі з її винародовленням, денаціоналізацією, що не допускало до розбудження духовних сил, гасило народолюбні поривання до волі.
У відомій статті «Шевченко — ляхам» І. Франко сказав, що Шевченкова «пісня не перестала бути тим огняним стовпом, який невпинно, безпохибно веде нас через велику пустиню занепаду до далекої обітованої землі, до вільної, самостійної України».
Дуже болючі для нас сьогодні слова. Але огляньмося на себе. Щомиті, щогодини боремося за хліб насущний. Таких більшість. І вже їм не до тих Франкових слів про національного генія: «Чим ближче придивляємося йому, чим чуткіше вслухаємося в кожне його слово, тим більше красоти і сили, і глибини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральності».
«Буквар південноруський», уладжений Тарасом Шевченком для українських недільних шкіл, був його останньою лебединою піснею. Він її посилав у свою кохану Батьківщину юному українському цвіту з берегів похмурої й непривітної Неви, де замучено десятки тисяч українських козаків і простого люду, які під батогами гинули в болотах, будуючи Петру Кривавому «вікно в Європу», північну столицю та Ладозький канал. У дітках від бачив майбутнє нашого народу, в його вихованні й освіті на народному національному ґрунті. Мала дитина сягає кращого й надійнішого розвитку, ніж доросла, і сприймає все щиро і правдивіше. Із «Кобзаря» він почав оспівувати своє і наше безталання, а «Букварем» закінчив свій земний шлях і почав небесний.
Усякий наш ворог і недруг, якщо хотів нас занепастити і знищити, то завжди починав із нищення мови Тараса Шевченка, з нашого слова і пісні, прадавнього звичаю, обряду, віри. Накинути на українську більшість смертельний зашморг. У крайнім випадку переінакшити на свій копил, на свою безмисність чи московську ризу. Боротьба за українську душу повсякчас була боротьбою за мову і волю Кобзареву, його думу.
Не міг Тарас Шевченко терпіти темноти братів незрячих українських. Уся його творчість була направлена на визволення людини з-під будь-якого рабства.
1918 р. один із авторів «Літературно-наукового вісника» І. Чопівський писав: «Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, — тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з «інтернаціональним капіталом... — і все се буде зватися «Україна». А все, що не українське тут у нас, те нам вороже.
Убогість нашого українського духу, якщо про це йдеться в Тараса, — наслідок історії панування над нами жорстокіших деспотів і слабкість наших народницьких і державницьких сил та устремлінь для збереження душі та самобутності нашої нації. Хай наша історія є підневільна, здирництво над нами очевидне, але відпорні сили чужинцям у нас майже відсутні. Маємо натомість якесь духовне занепадництво і впокорення, неосвіченість, нерозуміння та нищення національних інтелектуалів, розкрадання природних ресурсів, захоплення культурних скарбів, віддання нас у рабство.
У таке страдницьке існування Тарас Шевченко проникав глибоко, як ніхто з національних поводирів, світових народних мислителів. Але що ми зробимо в безсиллі перед силою капіталу щодо нашого українського духу і душі? Виявляється, капітал інколи дужчий за нашу ідею української національності, за народні традиції, культурну своєрідність, за наші противленські, опірні чужому, сили. Тільки ж, може, не все продається, тобто не всі. Шевченко завжди оцінював нашу дужість і в духовному плані, й в державницькому, і в будь-якому іншому, але завжди для свого народу. Застерігав, просив, благав, молив і молився в Посланні до мертвих і живих, і ненарожденних земляків своїх і в Україні і поза нею.
Талант геніальності, власне кріпацьке рабство давали народному співцю можливість описати, виявити найрізноманітніші вияви тодішнього минулого і передбачити майбутнє життя. Спотворена на московський чужинецький зразок освіта в будь-якій сфері та впливи часу збивали нас на манівці цивілізаційного поступу в найкращім розумінні цього слова. Тому перед українцями, особливо свідомими свого походження і роду, інтелігенцією при здобутті самостійності Української держави, хай нині і формальної, постало завдання мати за взірець творчість нашого великого земляка щодо його найпророчіших застережень.
Деякі псевдополітики і псевдолітератори, маючи потаємні наміри нажитися, говорили, що як буде своя держава, то буде й мова, і рідна народна культура, і все інше. Мови своєї мало чуємо, народної культури відчуваємо мізер. Була якась квота на допущення народної української культури, аби показати світові, що й ми не ликом шиті. Тепер же панує і розкошує сваволя чистогану, і все те, що лишається в гризні за маслак інакородцями. Згадаймо Шевченкове:
«Ми заходились
розкувать
Своїм невольникам
кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову
потекла
Мужицька кров!
Кати вінчані,
Мов пси голодні
за маслак
Гризуться знову».
Подібним людоморам була завжди готова відповідь у Тараса Шевченка, який вказував нам шлях любові до свого народу. Бо люди без світла блукають у манівцях і губляться в сітях неволі та перехресних чужинецьких стежок.
Як у воду дивився І. Франко, пишучи про закляті в формі віщого слова Кобзаря: «Отим-то противники й прихильники однаково з жахом оминають такі вислови нашого Кобзаря: одні, щоб не ворушити болючого місця і не договорюватися до лютості; другі, щоб не знайти в них чогось такого, де б довелося справді признати рацію противникові з ущербом для честі, а, може, лише для непомильності дорогого національного поета».
Сьогоднішні організаційні зусилля над національним кадастром, так званою парламентською, партійною, громадською, громадянською і суспільною структуралізацією, призведуть до того, що ми будемо повністю знівельовані як українці, як цільний народ. Це є не що інше, як вимкнення важеля боротьби українського народу за свої національні, соціальні й народні права. Це не просто присипляє національні сили, це їхнє розтягнення, розбиття до найменшої одиниці — людини. Нам треба спільності. Бо і Тарасу Шевченку було неоднаково
«Як Україну злії люде
Присплять, лукаві,
і в огні
Її, окраденую,
збудять...»
Ослаблення національно-політичних і економічних почувань приневолює до чужого думання, розкладає націю всередині по партіях, розмірах багатства чи бідності, особистих гордощах і, внаслідок, знесилює націю та деморалізує народ.
Винародовлення, денаціоналізація йде в першу чергу від забуття, зникнення рідної мови. Це науково довів і вчений-мовознавець зі світовим ім’ям Олександр Потебня, для кого зміна рідної мови на чужу тягла не лише переміну характеру, напряму думки, а призводила до повного запустіння, опошлення, морального здичавіння і звиродніння. І ще страшніше — до дезорганізації суспільства та держави. Це він чітко описав і підтвердив у своїй знаменитій праці «Мова і народність», рецензії на українські пісні, зібрані членом «Руської трійці» Яковом Головацьким. Мова — душа народна. І її переміна веде до непоправних наслідків.
А «...Боротьба з москвофільством від тепер мусить виглядати зовсім инакше, бо й її терен розширяється безмірно, а її зміст поглубиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями «державної» великоруської нації», — писав у відвертому листі до української молоді І. Франко.
То, що Кобзар висловив поетичним словом, Каменяр дав наукове розроблення думки щодо збереження українського означення нас як окремішнього, ні на кого не схожого народу. Тому цілком зрозуміла об’єднавча Шевченкова ідея, його український ідеал.
Тарас Шевченко, як і вся його творчість і життя, дух і душа, що витає над Україною, має найвищу «вартість у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється», — підкреслює І. Франко. Це має бути в основі всіх українських програм, лишається безсмертним, хоч як би не змінилися «побудовані на нім логічні програмові конструкції».
Автопортрет 1843 р.
Художник Рафаель Багаутдінов. «Останній автопортрет Тараса Шевченка».
