За площею Кіровоградщина — майже як Македонія, тільки ресурсами багатша.
Ми не знаємо, хто в Македонії місцева влада. А от голову Кіровоградської облради Миколу Ковальчука — знаємо. Чули про нього чимало доброго. Передусім — принциповий. Кажуть, він став гендиректором об’єднання «Кіровоградліс» у 1997 році, коли на місцевій деревині через різні тіньові схеми заробляли шалені гроші. Сировина вартістю по 100—120 доларів США за куб розтікалася по приватних каналах за 50—60 гривень. А новий керівник лісгоспу поклав край і тіньовим схемам, і заборгованості у зарплаті лісничим, і шанобливе ставлення до лісу при ньому стало нормою.
Тепер перед ним — ліс проблем, густіший за попередній.
Він каже: я — виробничник. Але ж у нього в трудовій книжці тільки записи, пов’язані з лісгоспом і депутатством (з 1991-го — в Жовтневій райраді Кіровограда, з 1998-го — в обласній). А він каже, що виробничник. Чому? Бо мислить, як виробничник. Він вважає: збалансованість обласного бюджету, на жаль, умовна. Бо низка райцентрів ще потребує доходів на зарплату і закупівлю енергоносіїв. Підвищити зарплату в аграрних районах можна, але треба, щоб вона зростала рівномірно, а не лише в розпал польових робіт. Каже, що, дякуючи голові ОДА Сергію Ларіну, дніпропетровський бізнес реалізував намір десятирічної давності — одержав землю під розробку Бирзулівського родовища ільменітових руд і завод в Новомиргородському районі. Звідси вже відвантажено першу партію ільменіту. А це сировина для виробництва титану і продукції на експорт. Село Коробчине (це там родовище) отримало від інвестора мільйон гривень на будівництво дитсадка і 250 робочих місць. Районний і державний бюджети розділили 1 мільйон 800 тисяч за землю, що пішла під ільменіт. Чи не прогадала громада?
Микола Михайлович переконує:
— Перемножте кількість робочих місць на 2,7 (середній показник членів сім’ї) і ви отримаєте закріплених за годувальниками мешканців.
Він знає, про що каже, бо зайнятість — головна проблема. І агітує за програму «Центральний регіон-2015» не тому, що немає іншої. Великий бізнес став для влади соціально відповідальним партнером. Але Ковальчук вважає, що треба тримати око гострим. Сказано ніби між іншим, але це вбиває у ньому номенклатурника і виказує хазяїна регіону з колосальним сировинним та економічним потенціалом. Він готовий не просто контролювати ці ресурси, а використовувати їх на загальне благо.
Визнає: деякі програмні зобов’язання із капіталовкладень у програмі Сергія Ларіна завищені, але має бути залізна мотивація. Мало того, він допускає, що область могла б обійтися і без такої програми. Якби, приміром, замість фонду розвитку Кіровоградщини був фонд сприяння органам місцевого самоврядування. Як той, що має Верховна Рада, тільки нижчого рівня. Але, на жаль, такого фонду поки що немає.
Ковальчук вбачає неабиякий сенс і користь у тому, щоб купувати кіровоградське, екологічно чисте, енергозберігаюче, конкурентоспроможне. Звичка висловлюватися по суті, мабуть, сформувалася за двадцять літ його керівництва постійною комісією з питань бюджету і податків. А тим часом він одержав другу освіту і став магістром фінансів.
При його послідовності він чоловік несподіваний. Наприкінці розмови раптом каже:
— А знаєте що? Давайте почнемо ваше знайомство з Кіровоградом із бібліотеки. Там такі стародруки з приватних колекцій, що дух перехоплює!
