Тюльпан, уран, молочний кран і... 
Кіровоградщина — центральна область України. В сенсі географічному — центральніше не придумаєш. Недарма програма розвитку області, розроблена за ініціативи голови облдержадміністрації Сергія Ларіна, називається «Центральний регіон-2015». Це нібито зобов’язує тутешніх мешканців до особливого самоусвідомлення. Мовляв, нехай собі Київ — центр усього на світі, але й ми не окраїна. Якщо менталітет українців закладено в приказці «моя хата скраю», то для кіровоградців це питання звучить трохи дискусійно. Звісно, столичний Київ ставиться до цього регіону, як до будь-якої окраїнної області, і це породжує немало проблем.
Як тут ці проблеми вирішують — читайте у першій подачі циклу матеріалів під заголовком: «Тюльпан, уран, 
                     Чотири
молочний кран і ...П’ятихатки»
Барвистий феєрверк 150 тисяч тюльпанів, розквітлих у міському парку. Це — не Голландія, це — Кіровоградщина.
Одні з найбагатших у світі поклади урану, який дає ядерну енергію і забирає енергію людського життя. Це теж Кіровоградщина, із найвищим в Україні рівнем смертності через онкологію.
Тут багато контрастів і див.
Корови сюди, на Кіровоградщину, їдуть аж з-за океану, із самої Канади. Щоб виробляти молоко на найбільшому в Україні молочнотоварному комплексі товариства «УкрАгроКом». Який має з’явитися восени.
А от село П’ятихатки, в якому залишилося чотири хати і десять пенсіонерів, вже є. Інші мешканці — і живі, і ненароджені — подалися світ за очі, може, й за той-таки океан.
А ще є вулиця, де майже всі дорослі — безробітні. Теж на Кіровоградщині, в Олександрії. Мабуть, тому, що вулиця Трудових резервів?
Голова Кіровоградської облдержадміністрації Сергій Ларін, який і сам вражає незвичною для керівного корпусу відкритістю та демократичністю (кажуть на останній телеефір «50 запитань Ларіну» він прийшов у джинсах та кросівках), обіцяє, що вже за якихось три роки на цій землі сумних контрастів поменшає. Яких саме і як він спроможеться на таке диво?
На це очільник області видає: «...У мене є чарівна паличка!». Опозиція одразу натякнула, що ця паличка надто вже скидається на авторитарну дубинку, а місцевий запопадливий чиновницький люд в один голос заволав, що це — програма «Центральний регіон-2015». (До речі, саме вона надихнула до цього циклу матеріалів придумати рубрику для колонки — «Люди із Центру»). Ця програма — своєрідна амбітна дорожня карта соціально-економічного розвитку краю, яка й має витягти область із трясовини.  Доки роззяви розмірковували над цим і чухали потилиці, область торік несподівано показала третій економічний результат у країні! Диво? Але чому тоді немає салюту і шахтарі Олександрії не кидають на радощах догори свої каски? Та тому, що за підсумками 2011-го в області один із найвищих у державі рівень заборгованості у зарплаті, в перерахунку на одного працівника який становить 5737 гривень. До речі, це хронічна хвороба краю: за підсумками 2010 року Кіровоградщина також пасла задніх (із показником 4359 гривень на душу). І погнали борги (а це понад 60 відсотків сформованих підприємствами буровугільного комплексу Олександрії) шахтарів із простягнутими касками по світах, аби хоч якось прогодувати свої сім’ї. Чи знають про це в Мінпаливенерго? Мабуть, таки чули не раз стукіт касок і під своїми вікнами... Чи відає про це чарівник Ларін! Ще б пак! Він їздив у Китай і привіз звідти обіцянку: «Підприємства Олександрійського буровугільного комплексу, можливо, не такі інвестиційно привабливі, як Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, але вже нині є дві пропозиції від інвесторів щодо їх розвитку... Буре вугілля може бути використане як енергетична і хімічна сировина. Тобто це стратегічне питання для області, і воно не залишиться без уваги влади».
Що ж, тоді перед нами одна-єдина дорога — в Олександрію!
На вулиці Трудових резервів
А увага знадобилася одразу. Водієві — щоб на путівці не уграти-вбити машину, нам — щоб ущипнути себе: химерний пейзаж за вікном —  це, бува, не з фільму Тарковського «Сталкер». (До реі, це батьківщина відомого кінорежисера. Хоч-не-хоч, а замислишся. Бува, не провидець?) Із того кадру випадала лише розкішна зелена хвиля, яка де-не-де накривала безіменні склепіння потужного колись державного холдингу «Олександріявугілля». Нині його ліквідовано, як і брикетну фабрику «Димитрівська», що своєю продукцією годувала дві місцеві ТЕЦ... Пручається, не ліквідовується лише робітниче селище Димитрове, що притулилося до Олександрії. Під копірку двоповерхові будинки, мрія будівника комунізму 60-х, тихо і непомітно вгрузають у землю, наче хочуть дістатися розрізу, де видавали колись на-гора вугіллячко їхні мешканці.
Ми на вулиці Трудових резервів! На ґанку   4-го номера сидить із паличкою Катерина Євгенівна (на знімку):
— Ні, прізвища не скажу, нащо воно вам? Боятися? Та я все життя мотористкою на фабриці пропрацювала, мене не злякаєш... Дітки, я тут з 54-го, всього надивилася. А що людей звідси розігнали, як собак, то правда. Але ми звикли до несправедливості... Ось тут живе дві сім’ї, там ондечки — ще три, а через дорогу — чотири. І у всіх майже чоловіки без роботи. Дітей, аякже, маю. Одна виходить вже на пенсію. Інша, слава Богу, працює медсестрою. А зять — у Головківці, в «АгроКомі», в Кузьменка. Доки є пенсія, мені гріх жалітися. Яка? Та 130, еге ж — 1300 гривень...
Володимир Панов, 59 років (на знімку):
— Мені ще повезло, я встиг доробити до пенсії ще до того, як моя брикетна фабрика накрилася мідним тазом. Зятю ж Максиму, він працював на ТЕЦ, не пощастило — він тепер мотається у Бориспіль. Аеропорт строє. Трирічна дитина просить: «Папа, не треба їхати». І це ясно, бо доводиться по три місяці не бачити батька. З жінкою то сваряться, то миряться. Тут нікого цим не здивуєш. Як повиганяли людей з фабрики і ТЕЦ, чоловіки попервах кучкувалися біля базару, щоб хильнути з горя, а потім збирали речі — і гайда на пошуки роботи. Хто куди, але найчастіше в Росію.
Олександр Дудко, 56 років (на знімку):
— Тут ніде немає роботи. Спершу я шоферував на автобазі холдингу «Олександріявугілля»: КрАЗ, ще далі — БєлАЗ. Потім нас передали на Верболозівський розріз, оскільки за діло тоді вже взялося ЗАТ «Енерговугілля». Два роки «поруководило», не сплачуючи людям заробітної плати — і розвалилося. Мені винні 42 тисячі гривень зарплати, але судовий виконавець повсякчас повертає судові рішення на мою користь, бо в боржника катма майна. Брешуть, звісно, бо ті ж бізнесмени й тепер процвітають! А нині в Димитровому брикетну фабрику ріжуть на металобрухт, ходять чутки, викупив її якийсь бізнесмен із Сімферополя...
Наша техніка шахтьорська у сто разів краща, ніж заморська...
Нам закортіло ці чутки перевірити, і вже за 10 хвилин завертаємо до прохідної брикетної фабрики. Біля неї — Москвич-пиріжок і БМВ з немісцевими номерами і брелком-цяцькою за склом — боксерськими рукавичками. Натяк?.. Представляємося худорлявому грізному чоловічку в уніформі на прохідній, якого, судячи з усього, наш приїзд захопив зненацька.
— Серьога, Серьога, тут якісь люди, кажуть із газети... Та не пускаю. Хай погуляють? — він прибирає від вуха мобільний.
— Сказано, чекайте, і в нервах грюкає дверима, зачиняє їх на гачок ізсередини.
Чекаємо довго, доки нашого фоторепортера не застають за клацанням на фабричних руїнах. Охоронець, зрозумівши, що піймав ґаву і допустив стороннього на об’єкт, знову зв’язується із «Серьогою», лається, жестикулює...
Далі чекати немає сенсу, вочевидь Серьожі зараз не до спілкування з пресою... Переконавшись у тому, що фабрику таки «ріжуть», нам згадалася розмова ще з одним старожилом, який пам’ятав часи, коли Димитрове жило повнокровним життям. Навіть без програми «Центральний регіон-2015»! Він просто, але зі смаком, поділив людей із Центру на дві категорії: на тих, хто забирає гроші у громади, і тих, хто їх дає. Голову облдержадміністрації Сергія Ларіна він записав до другої.
Нову програму маємо, тому й горя не знаємо...
Євген МАРМАЗОВ, народний депутат України, голова Контрольної комісії з приватизації:
— Буре вугілля дуже потрібне Україні. Тим паче що його запасів досить і в Кіровоградській, і в Дніпропетровській областях. У нього чимало достоїнств — воно калорійне, не таке газоносне, як кам’яне, нижче за собівартістю і значно доступніше. За радянських часів його видобували відкритим способом на двох розрізах до 10 мільйонів тонн на рік. Із нього виробляли до 4 мільйонів тонн брикетів для енергетичних потреб. Кожен третій олександрієць працював на підприємствах добувної промисловості. До слова, Німеччина, Нідерланди, Франція та інші країни сьогодні віддають перевагу саме видобутку бурого вугілля. А ми що? Ліквідувавши ДХК «Олександріявугілля», держава, по суті, відмовилася від такої перспективної галузі. Мало того, виходить, що через зумисні дії орендаторів ЗАТ «Енерговугілля» тамтешнім робітникам завинило близько 24 мільйонів гривень заробітної плати. Тепер позаводили кримінальні справи, порушили справу про банкрутство цієї компанії, але люди як сиділи, так і сидять без грошей.
Незрозуміло тільки, чому прокуратура Кіровоградської області в особі державного радника юстиції 3 класу Олега Левицького, реагуючи на запити Контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації, надсилає (за словами Євгена Мармазова) відписки замість належного реагування на депутатські запити. Цитуємо: «Ухвалою господарського суду Донецької області від 28.03 2011 р. порушено справу про банкрутство ЗАТ «Енерговугілля», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та вжито заходів до забезпечення вимог кредиторів. Ухвалою цього ж суду від 20.04.2011 р. розпорядником майна товариства призначено арбітражного керуючого Кириченко Є.О.».
То це за його дорученням ріжуть на останні друзки підприємство? І куди підуть грошики за спроданий метал? Можна не сумніватися, що наш знайомий Олександр Дудко, а з ним і решта його побратимів отримають чергову цидулку. Так, мовляв, і так, «про результат перевірки заявників повідомлено». Але скажіть, як цими «результатами» прогодувати сім’ї, як, урешті-решт, купити в аптеці ліки? Де знайти відповідь — в якій програмі?
Сергій БОРИСЕНКО, Віталій СУДДЯ, Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Далі буде.
ДОВІДКА З ВІКІПЕДІЇ
Олександрія — місто обласного підпорядкування. До нього входять Звенигородська сільська рада, селища міського типу Димитрове та Пантаївка. Площа — 55 квадратних кілометрів. Має 83,3 тисячі мешканців.
Олександрію називали містом вугільників. На підприємствах буровугільного комплексу працювали 15 тисяч людей. Розквіт припав на кінець 1980-х років. Тоді вугілля видобували на семи розрізах і трьох шахтах. На унікальному заводі гірського воску з бурого вугілля виробляли озокерит. На середину 2000-х кількість робітників скоротилася майже до 6 тисяч. До складу колишнього ДХК «Олександріявугілля» входило 12 структурних підрозділів та 6 дочірніх підприємств. Тоді видобуток вугілля вели лише наймаловитратнішим відкритим методом — на вугільних розрізах «Костянтинівський» та «Морозовський». Вони були оснащені потужним гірничо-розкривним та добувним обладнанням: транспортно-відвальним мостом, роторним комплексом, багатоковшовими екскаваторами. Вугілля переробляли брикетні фабрики «Димитрівська» та «Байдаківська». Вони виготовляли й буровугільні брикети. На ТЕЦ-1-2 та на ТЕЦ-3 вироблялася теплова та електрична енергія. У складі «Олександріявугілля» працював Олександрійський рудоремонтний завод, який був оснащений унікальним металообробним обладнанням, гідравлічними пресами, ливарним виробництвом. Через тяжке фінансове становище підприємства було передано в оренду ТОВ «Енерговугілля» та «Експлерент». Проте становище це не поліпшило. До 2009 року практично всі підприємства припинили своє існування, а колективи було звільнено, часто із грубим порушенням законодавства.
 

 

Единственные труженицы, ежедневно наведывающиеся к ТЭЦ, которая когда-то работала на брикете из бурого угля, — это коровы и козы.

На брикетной фабрике сейчас хозяйничают «Сереги», которые в ее руинах добывают металл...

Автобусная остановка в Димитрово. Билет в один конец...