89-річний Арсеній Швець з Вінниччини зекономив для держави майже 300 тисяч гривень пенсії — за 29 років заслуженого відпочинку він жодного разу не отримував пенсійних грошей
Арсеній Швець проживає в селі Котюжани Мурованокуриловецького району. 29 років тому вийшов на пенсію. Але від пенсійних грошей відмовився. Навіть не оформляв документів на їх отримання. Те саме сказав у військкоматі, щоб не платили нічого йому, колишньому фронтовику. На фронт пішов уже в серпні 1941-го, а повернувся додому у 1945-му, коли війна закінчилася. Працював у колгоспі будівельником. Гроші, як каже чоловік, спротивив через одну несправедливість. Тоді зі злості й вирішив: ніколи і ні за яких обставин не братиме їх до рук.
Навіть якби знайшов купу золота, тікав би, як від вогню
Біля ліжка на столі в кімнаті Арсенія Швеця молитовник і книжки на релігійну тематику. Вранці і перед сном дідусь читає молитви. Раніше ходив до церкви. Тепер ногою не ступає. Не тому, що сил нема. Якщо на подвір’ї порається самотужки, то до церкви також би додибав. Але саме там з ним сталася неприємна пригода. Досі спогад про неї ятрить серце.
— Коли запровадили гривню, кажу йому: «Тату, хоч подивіться, які в нас тепер гроші. Подивитися подивився, а в руки не взяв».
Наприкінці 70-х Арсеній Швець був старостою у церкві. У нього знаходилися ключі від храму. У 1980 році церковна споруда згоріла. Арсеній Микитович каже, що вину за це переклали на нього. Звинуватили в тому, що не найняв сторожів. Мовляв, якби церкву вночі охороняли, то й вогонь можна було б загасити. Навіть собака подав би знак біди. На його гавкіт збіглися б люди. Але про сторожового собаку староста також не подбав. Виходить, і в цьому винен.
Не знаю, як все було насправді, але дід саме так розповідає про події 30-річної давності. Каже, що засудили його тоді на рік виправних робіт. За цей час всі зароблені ним гроші забирала держава.
— Несправедливість вразила тоді мене в самісіньке серце, — каже дід Арсеній. — От тоді в голову стрельнула думка: ніколи більше не матиму справу з грішми. Це сталося якось само собою, несподівано для мене, ніби хтось просвітлив мій розум. Я так і сказав: «Беріть ці гроші, тіштеся ними, хочете, їжте цю гидоту, а я до неї більше не доторкнуся». Через це й пенсію чоловік не став оформляти. Тільки-но стукнуло 60, залишив роботу і почав займатися домашніми справами.
— Навіть якби знайшов купу золота, все одно не торкнувся б руками, — продовжує дід Арсеній. — Тікав би з того місця, як від вогню.
Не ходить ні в магазин, ні на базар
Відмова від пенсії найбільше насторожила передусім дітей Арсенія Микитовича. «Тату, не хочете брати грошей, не беріть, давайте ми це за вас робитимемо, тільки ж оформіть пенсію», — казали вони йому.
— Це мої гроші, тому маю право робити з ними те, що хочу, — наполягав на своєму чоловік. — У кожного з вас є свої, от ними і розпоряджайтеся.
Арсена Микитовича односельці не раз кликали допомогти у будівництві — комусь хату мурувати, комусь грубку ставити. Він ніколи не відмовляв. Але якщо до виходу на пенсію за таку роботу брав гроші, то після того навідріз відмовлявся від платні.
— У селі про це добре знали, — каже дочка Ольга Арсенівна Тесленко. — Тому замість грошей приносили татові крупи, олію, зерно — все те, що могло знадобитися у господарстві.
Разом з дружиною чоловік жив на її пенсію. Коли дружини не стало, діти почали піклуватися про батька. Найближче до батьківської оселі проживає дочка Ольга Тесленко.
— Дідусь, так ми нині називаємо тата, у нас дуже добрий, — каже 56-річна пані Ольга. — Хату, в якій ми живемо, він поставив, то як я можу йому не принести їсти.
У харчах дідусь неперебірливий. «Тато ніколи не вибаранчає з їдою, — продовжує Ольга Арсенівна. — Так само ніколи нічого не просить. Принесу борщ — їсть борщ, так само суп, чи вареники. А є ж люди, особливо старі, що весь час їм щось не до смаку. Мороки з такими, ой скільки! У нас, дякувати долі, все по-іншому».
В Арсенія Швеця четверо дітей. Троє спільних з покійною дружиною. Одна дитина — дружини. Він взяв її з маленькою дівчинкою, коли повернувся з фронту. Нині Марії Ясінській, це про неї мова, вже 68. Вона також проживає в їхньому селі. Син Анатолій народився у 1949-му. Він єдиний, хто залишив село, працював далеко на Півночі в Росії, там і залишився. Наймолодший Микола Швець, у наступному році йому буде 50, теж у селі.
Під час розмови Арсеній Микитович раз по раз зауважував, що відмова, як він каже, від найбільшого у світі зла, це його особиста справа, і не треба про це розповідати іншим. «Кожен живе своїм Богом, так кажуть люди, і так само кажу я», — додає співрозмовник. На запитання, щоб дідусь робив, якби не було поруч дітей, або ті розсердилися на нього і не підтримували, він без роздумів каже, що тоді все було б по-іншому. Але при цьому не уточнює, як саме, хоча здогадатися не складно.
— Тату, зайдіть в магазин хоч на екскурсію, — це ми так деколи жартуємо з дідусем, — каже дочка Ольга. — Але він не йде. Ні в магазин, ні на базар... Зате на обійсті досі порається. Навіть на город виходить з сапкою.
Хата дідуся Арсенія на тому самому місці, де жили його предки. Вздовж паркану на дорозі ростуть яблуні. «Їх ніхто не садив, це дички, -каже пані Ольга. — Все одно родять. Буває, дуже рясно. Хто не йде, пробує на смак. А вони ж кислючі!.. Тато вирішив надщепити на них гілки з культурних сортів. Торік взяв у своєму садку пагінці із справжніх яблунь і приживив їх на дичках. Зробив все старанно, як садівник. Каже, доки це люди мають кривитися біля моєї хати! Нехай краще їдять і усміхаються. Може, дехто ще й спасибі скаже. Солодкі яблука мають з’явитися на яблунях-дичках вже в цьому році. Я не садівник, не знаю, скільки треба чекати. Не буде цього літа, буде наступного, чи пізніше. Важливо, що діло вже зроблено. Робив його тато не для себе, а для людей. Такий він у нас. А ви запитуєте, чи не сердимося за гроші... Хіба на нього можна сердитися! Нехай живе до ста років і тішить нас тим, що маємо до кого навідатися в гості».
Вінницька область.
Фото надано дочкою — Ольгою ТЕСЛЕНКО.
