Село сповзає в Каховське море

Пенсіонерка із села Князе-Григорівка на Херсонщині Зоя Павлюченко ночами погано спить. Як і багато хто з її сусідів, Зоя Іванівна навіть у напівдрімоті прислухається: чи не пролунає за вікном гул великого обвалу й чи не доведеться вмить вибігати з рідного будинку, кидаючи нехитрий селянський скарб. Пенсіонерці та й багатьом її односільчанам і справді є чого боятися: Князе-Григорівка — лише одне з більше десятка населених пунктів Таврії, які помалу зносить у безодню рукотворного Каховського моря.

«До будівництва водоймища наша вулиця була центральною, а тепер у неї нова, точніша й навіть, я б сказала, така, що лякає, назва — Приморське. Чому лякає? Та тому, що сусідню вулицю вже змило, і в десяти метрах від мого двору з’явилося провалля завглибшки метрів з п’ятдесят. Навесні, у сезон штормів від її краю відколюються величезні грудки глини і падають у хвилі, а ми зі страхом прислухаємося до відгомону цього падіння. Адже звуки падіння означають, що провалля знову наблизився і незабаром треба буде кудись перебиратися. А з рідного будинку йти нікуди», — розповідає Зоя Павлюченко зі сльозами на очах.

Усі вулиці села Князе-Григорівки Великолепетиського району Херсонщини простяглися вздовж берега Каховського водоймища. Його жителі добре знають про загрозливу небезпеку й роблять усе, щоб її зменшити. Навіть проїжджу частину сільських вулиць викладено бетонними плитами не горизонтально, а навскіс, щоб посередині утворився природний стік. Це непогано працює: дощові води накопичуються в ньому й поступово відходять, а не збігають просто в море, розмиваючи своїм напором і без того крихкі краї високого провалля. Щоб запобігти подальшому «змиванню» Князе-Григорівки в рукотворне море, потрібно терміново зміцнити близько кілометра узбережжя гранітними валунами, що розбиватимуть прибій. Однак граніт потрібно купувати й возити здалеку, а на це необхідно більше чотирнадцяти мільйонів гривень, яких у громади просто немає.

Сільський голова Князе-Григорівки Віктор Бойко згадує: «Я народився в Князе-Григорівці й ще пам’ятаю, як зовсім поруч із нашим будинком текла тиха річечка Конка, а старе русло Дніпра було кілометрах в семи. Коли в п’ятдесяті роки минулого століття будували водоймище, мою родину переселили подалі, в степ, а береги штучного моря опинилися в двохстах метрах від крайніх хат. Тепер Каховське море на деяких ділянках наблизилося до них уже метрів на двадцять-тридцять, а то й ближче і щороку «відгризає» від краю провалля ще по два-три метри. Якщо так надалі триватиме, Князе-Григорівку знову доведеться переселяти. Нам зміцнювати береги немає за що: всі вільні «капітали сільської скарбниці — це тридцять тисяч гривень на так званий ямковий ремонт доріг».

Переконуючи селян у необхідності будівництва чергової греблі на Дніпрі, радянські пропагандисти обіцяли їм молочні річки й киселеві береги: фантастичні врожаї зернових на зрошуваних землях, величезні косяки риби в штучному морі. І спочатку обіцянки начебто б почали виправдовуватися: поле не убожіло зерном, а з блакитної ниви не менш щедрі «врожаї» знімав князе-григорівський рибоколгосп «Шлях до комунізму». Однак процвітання для села закінчилося разом з епохою СРСР: що рибоколгосп, що звичайний тутешній колгосп імені Леніна розвалилися, а в селі, де живуть понад дві сотні хлопчиків та дівчаток, за двадцять останніх років не зуміли навіть добудувати триповерховий будинок школи, який в 1991-му встигли звести «під дах». Так і стоїть він, немов пам’ятник занепаду й руйнуванню.

Зараз народ у Князе-Григорівці виживає, як уміє: хто нишком браконьєрствує, хто на городах працює або домашню птицю та худобу вирощує. Причому, випускаючи пастися кіз і телят, їх міцно-преміцно прив’язує: бо якщо раптом зірветься нерозумна тварина в провалля, тоді й її кісток не збереш. А от люди небезпеку усвідомлюють і звикають існувати з нею: нема куди подітися. «За останні двадцять років людей у селі стало менше на чверть — молодь за першої нагоди виїжджає. Я б теж виїхав, але мати нещодавно перенесла інфаркт і не піднімається з ліжка — її не покинеш», — з гіркотою каже сільський безробітний Олексій Митяєв, чий будинок теж опинився на краю лиховісного провалля.

Жителі Князе-Григорівки вважають, що порятунок їхнього села — прямий обов’язок місцевої влади — адже не вони затоплювали тисячі гектарів родючих земель і не вони в епоху розвиненого соціалізму перекривали Дніпро греблями. І чиновники начебто  з ними згодні. Голова Великолепетиської райдержадміністрації Херсонщини Олексій Скопич стверджує, що обласна й районна влада про сповзаюче у воду село знають і допомагати йому не відмовляються. Але в нас, як зазвичай, тих, що потребують допомоги, набагато більше, ніж грошей для цього.

«У небезпечній зоні біля берега Каховського моря в районі опинилося не одне село, а два — Князе-Григорівка й Мала Лепетиха. Торік на зміцнення берега держбюджет виділив 2,3 млн. грн., і їх довелося всі до копійки направити на зміцнення берега саме в Малій Лепетисі: там у море з дня на день могла звалитися з урвища насосна станція водопроводу, і велике село тоді взагалі залишилося б без питної води. У нинішньому році направили в Київ заявку на сім мільйонів гривень для робіт на узбережжі в Князе-Григорівці, однак ці кошти ще не надійшли, а з районного бюджету викроювати просто нема чого — цього року його дефіцит наближається до чотирьох мільйонів гривень», — підсумував Олексій Скопич.

Єдиною світлою людиною, що дає Князе-Григорівці надію, сьогодні залишається настоятель тутешнього храму Різдва Богородиці Микола Протасевич. Переїхавши із дружиною в село на Херсонщині з Вінницької області, цей подвижник дуже швидко став усім потрібен. За двадцять років отець Микола зробив маленьке диво, зумівши згуртувати віруючих і спільними зусиллями знову підняти до неба куполи зруйнованої в радянські роки церкви. Храм теж стоїть на краю провалля, тому селяни не шкодують ні часу, ні зусиль для відсічі морю, «що підкрадається». Люди роблять, що можуть: відшукали у зруйнованих колгоспних будовах бетонні конструкції і «забарикадували» ними берег, захистивши в першу чергу навіть не свої будинки, а храм.

За осінь і зиму хвилі встигають зруйнувати не надто стійку загорожу, але з приходом тепла ця нескінченна праця починається знову. Жителі Князе-Григорівки готові захистити своє село — їм потрібно лише допомогти в цьому. Але коли прийде ця допомога й скільки ще будуть люди, котрі ні в чому не винуваті, розплачуватися за чужі гріхи?