Початок року в Україні незмінно пов’язується з актуалізацією дискусій на тему соборності. 22 січня — День соборності, який згідно з президентським указом, відзначається як подвійне свято — День соборності і свободи. Поєднання цих двох основоположних для кожного соціуму цінностей уявляється доречним і симптоматичним. Адже соборність немислима без свободи, а свобода лише тоді є реальною, коли забезпечена й підкріплена державною незалежністю. Отже, маємо нагоду зіставити теоретичні парадигми соборності й свободи з реаліями нашого життя. А заодно й відповісти на кілька кардинальних запитань. Перше можна сформулювати таким чином: наскільки адекватними були події січня 1919 року викликам початку XX століття? І друге — наскільки основоположні поняття й терміни, що становлять ядро вітчизняного тезаурусу незалежності, адекватні сучасним світовим тенденціям і новим викликам?
Акт Злуки, укладений між політиками двох частин століттями розмежованої України, за умов триваючої чотири з половиною роки війни видавався парадоксом. Але якщо підходити до аналізу революцій не з позицій формаційної чи навіть цивілізаційної логіки, а як до «великого хаосу» із своїми точками біфуркацій, пояснити цей акт доволі просто. На генетичному рівні в кожному життєздатному організмі дрімають потуги, які у критичні моменти історії зумовлюють несподівані повороти долі. Ті політики, які вміють відчувати ці порухи народної душі і відповідати їм своїми ухвалами й діями, лишають свій слід в історії. І навпаки — ті, які губляться перед натиском і втрачають креативний потенціал, приречені лишитися на її маргінесі.
З позицій сьогоднішнього дня легко давати оцінки й виносити вердикти. Той ступінь свободи, який незалежність забезпечила, створює неймовірно пістряву оціночну палітру, аж до відвертих фантазувань на теми «визвольних змагань» 1917—1921 років. Бага-тьох таке різномислення дратує, але навряд чи можна заперечити той факт, що сам здійснений в умовах війни й революції перехід від монологічного до діалогічного мислення уже був проривом. Політики «на ходу» вчилися дискутувати й домовлятися, і навіть неймовірні, на перший погляд, союзи ставали реальністю. Інша річ, чи надовго. В історії далеко не все залежить від суб’єктивних бажань. Але й через голови політиків, які, на жаль, і до сьогодні далеко не повною мірою оволоділи мистецтвом компромісів, логіка історії пробиває собі дорогу. Кажу це насамперед для тих, хто схильний дивитися на реальне об’єднання двох частин України лише через об’єктив «пакту Молотова—Ріббентропа».
У світовій історичній науці сьогодні відбуваються бурхливі процеси відмови від позитивістської логіки лінійного мислення, коли до уваги беруться лише безпосередні причини тих чи інших подій. Повсюдно піддається критиці теле-ологізм як спосіб мислення за канонами «передзаданості», «віковічних прагнень народу» тощо. Але єдине лишається неспростовним: ті «шрами історії», які створюються невправними діями політиків, можуть століттями давати про себе знати. Не випадково історики дедалі частіше звертаються до аналізу подій у зонах порубіжжя, на стиках геополітичних інтересів та відмінних менталітетів. З цього погляду історію взаємозближення і взаємовідштовхування двох частин України можна розглядати як вічно актуальний і перспективний об’єкт дослідження.
Саме це й спонукує нe до повторення давно відомих істин, а до міркувань на теми адекватності понять. На жаль, історія понять у нас розробляється незрівнянно меншою мірою, ніж, приміром, у Німеччині, де вже понад 40 років триває робота навколо дослідницького проекту «Основні історичні поняття. Історичний словник політико-соціальної мови». Вісім опублікованих томів цю роботу не зупинили; навколо кожного з термінів тривають дискусії, на-
працьовуються нові теоретичні узагальнення. Наш понятійний тезаурус порівняно з німецьким на диво статичний; закріплене у мові поняття надовго лишається недоторканним. А тому й відповідні дискурси, попри неймовірне емоційне напруження, лишаються одноманітними за своїми методологічними стандартами і вразливими з точки зору історичної семантики.
Починати потрібно з поняття «соборність», яке у січні раптово стає модним в устах політиків і публіцистів, а після свят чомусь тьмяніє, втрачає привабливість і згадується хіба що в історичних працях. На мій погляд, це відбувається тому, що ми й досі не дали чіткої відповіді на запитання: соборність — це поняття чи метафора? Якщо ставитися до цього концепту як до метафори, тоді питань немає; метафори за самою своєю суттю рухливі й багатозначні. Якщо ж розглядати соборність як поняття, то доводиться визнати закладену у ньому ймовірність амбівалентності. Застосовуючи до його аналізу кантіанську логіку, неважко побачити тут те, що Кант називав гіпотипозою — чуттєвим сприйняттям того, що мало б сприйматися винятково розумом.
Справді, щось штучне й певною мірою архаїчне заважає ставитися до соборності як до символу, придатного до щоденного застосування. Якщо соборність — це символ-код державної єдності й територіальної цілісності, то навряд чи ми зможемо осягнути всю багатогранність закладених у двох останніх поняттях смислів, залишаючись у невизначеному інформаційному полі метафорології. Як на мене, державна єдність і консолідація — поняття більш ємні й конкретні, ніж поняття «соборність». Останнє належить до числа «уявлених», тоді як два перші цілком реальні. То чи не краще залишити поняття «соборність» для святкових урочистостей, а науковий дискурс спрямовувати у більш прагматичне русло інтелектуально-інформаційної інноваційності? Адже, за великим рахунком, маємо всі підстави розглядати державну єдність та суспільну консолідацію як поняття-концепти й водночас як найвищі, універсальні за своїм змістом цінності, що визначають генеральні напрями модернізації економічного, соціального, політичного, культурного життя країни. Дискусії на ці й дотичні теми були б, на мій погляд, вельми корисними, особливо якщо у фокусі уваги будуть важелі, здатні забезпечувати державну єдність — проблеми формування політичної нації, національно-громадянської ідентичності, національної самоповаги, толерантності у ставленні до інакшості тощо. Природно, доведеться говорити і про те, що стоїть на заваді, приміром, про соціальне відторгнення як дедалі більшою мірою притаманне Україні виключення окремих індивідів і груп зі звичного кола соціальних зв’язків. Або ж про поглиблення регіональної поляризації внаслідок нерозсудливих дій місцевих еліт, неконтрольованих міграційних процесів, міжконфесійних незгод.
Не хочу сказаним поставити під сумнів коректність назви державного свята. Як мені уявляється, у своїй нинішній формі вона сполучає інтенції до єднання і до свободи, і вже тому є вдалою. Не збираюся зазіхати і на наявність концепту соборності в нашому політичному глосарії. Але корисно завжди, коли говоримо про соборність, роз’яснювати, що маємо на увазі. Адже у православній еклезіології, звідки цей термін запозичений, він має дещо інший смисл. У найпоширеніших його трактуваннях (тут особливо відзначилися слов’янофіли) із соборністю асоціюється багатоєдність як основа православного розуміння церковної спільності. Наголос при цьому робиться на духовній єдності, що протистоїть як католицькій авторитарності, так і протестантському індивідуалізмові. На іноземні мови поняття «соборність» адекватно не перекладається, що вже само по собі створює додаткові утруднення для взаєморозуміння у сьогоднішньому глобалізованому світі. І хоч українське розуміння соборності з самого початку базувалося на запереченні догм російського єдинонеділимства, чи є це очевидним для всіх і для кожного?
Отже, видається, що вже на часі широка дискусія соціогуманітаріїв щодо адекватності застосування категорії «соборність» як еквівалента державної єдності? Як мінімум вона могла б дати ефект уточнення «розмитого» поняття. А в перспективі, можливо, була б запропонована більш точна і менш складна для сприймання пересічною людиною категорія, яка уособлювала б новий код державної єдності й територіальної цілісності.
Існує, на мій погляд, і ще одна група причин, яка диктує необхідність коригування поняття «соборність» у його вітчизняному слововживанні. Маю на увазі іманентно пов’язані з концептом соборності негативні конотації. У трактуванні
М. Грушевського та інших провідників українського національного руху соборність була синонімом ідеї «збирання» українських земель — як проектного завдання, яке надто довго перебувало «поза межами можливого» (І. Франко). Коли ж у ході Української революції з’явилися можливості для практичної реалізації цієї ідеї, чимало часу було згаяно, і проголошення Злуки у січні 1919 року відбулося тоді, коли ідея об’єднання двох частин України мала небагато шансів на практичне втілення. І УНР, і ЗУНР були вже до краю виснажені й, за тодішньої розстановки політичних сил, приречені на поразку.
Провідні гравці на геополітичному подіумі явно не були зацікавлені у виникненні в Європі об’єднаної України. Та й якщо неупереджено проаналізувати політичне обличчя тих, хто виступив з ідеєю об’єднання в самій Україні, то доведеться визнати, що шансів на їхню тривалу співпрацю було небагато. У баченні оптимального майбутнього України в провідників УНР та ЗУНР існували величезні розбіжності. Західноукраїнських політиків відверто лякала «соціалістичність» урядів Директорії. Є. Петрушевич та його оточення сподівалися, що питання самовизначення ЗУНР буде розв’язане Антантою на основі «14 пунктів» Вільсона. Це давало б надію на збереження ЗУНР у колі «нормальних» європейських держав. І. Лисяк-Рудницький свого часу доволі точно визначив цей незбіг інтересів як результат наявності двох українських стратегій і дипломатій, які могли шукати зближення між собою, але не могли збігатися. Розчарування, пов’язані з переорієнта-цією Антанти на бік російського «єдинонеділимства», значною мірою сприяли переходу Галицької армії до табору Денікіна, що остаточно поховало ідею Злуки.
Не збираюся жодним чином применшувати значення декларативного Акта Злуки в умовах початку 1919 року. На той час це була яскрава демонстрація готовності еліт обох частин століттями розчленованої України будувати спільний економічний, політичний, культурний простір, створювати єдність, до якої інстинктивно прагнули українці по обидва боки кордонів, шукати нові форми територіальної автономії. Міжнародна спільнота дістала потужний сигнал щодо можливих змін геополітичної ситуації на європейському континенті. За умов, коли навіть гіпотетично єдину Україну важко було собі уявити, це був акт політичної зрілості й громадянської мужності. Те, до чого закликав Михайло Грушевський ще 1906 року — всіляко зближувати Галичину з Україною, щоб не повторити сумний досвід сербів і хорватів, «щоб на українській землі не було двох термінологій і двох мов», — нарешті набуло реальних обрисів і віщувало реальну перспективу єднання. Але цю перспективу дуже швидко було втрачено, не в останню чергу тому, що реальних передумов для її втілення в життя було обмаль.
А тепер саме час замислитися: що ми набуваємо і що втрачаємо, коли кожен новий рік починаємо з од на честь омріяної соборності і не можемо вирватися з полону одних і тих самих лінгвістичних штампів? Завдання «збирання» українських земель можна вважати розв’язаними (поки що винесемо «за дужки» питання — яким коштом і чиїми зусиллями). Поза Україною про соборність говорять хіба що у близьких до православної Церкви колах. Універсальні термінологічні стандарти сучасної політичної мови зовсім інші. У сфері міжнародних відносин домінують концепти геополітичної динаміки, у сфері економіки — різновиди модернізаційних схем, у сфері культури — моделі культурного виробництва і мінімально травматичної культурної взаємодії. Проблеми сучасного інформаційного забезпечення трансформаційних процесів повсюдно на першому плані, тому що від них значною мірою залежить національна безпека.
Жодна країна не може не рахуватися з ускладненими ритмами розвитку сучасної світової економіки, які диктують необхідність постійної турботи про конкурентоспроможність та інновації. Тим часом щороку заявляють про себе нові ризики, які стають предметом бурхливих дискусій. Слабо контрольоване зростання міграційних процесів ставить під сумнів звичні моделі мультикультуралізму. Процеси деінтелектуалізації й деморалізації разом з активізацією протестних рухів загрожують основам стабільності у світовому масштабі. Місце України у цих дискусіях доволі скромне, якщо не мінімальне. Зрозуміло, що легше полемізувати на теми історичних витоків соборності чи мовних пріоритетів, ніж шукати відповіді на нагальні питання взаємодії людини з довкіллям, влади й соціуму, вибудовувати нові мотиваційні механізми. Але ж Україна і так втратила багато часу на безплідні розмови, непомітно для себе опинившись на маргінесі цивілізаційного діалогу. Чи не ризикуємо у такий спосіб втратити своє найбільше надбання — незалежність?
Передбачаю можливі заперечення: чи доречно тут обговорювати зараз глобальні проблеми? Недоречно за умови, якщо до концепту національної пам’яті і його інституційного закріплення будемо підходити, приміром, за польським зразком. Як мені уявляється, нам потрібно дещо інше — не знаряддя помсти давно померлим, а інструмент бачення майбутнього крізь призму минулого та його уроків. Радянській системі, створеними благами якої й досі користуємося, ми вже й так вправно помстилися. Очевидно, нині настає час неупереджено, критично, але без істерики подивитися на радянський період нашої історії. Національна пам’ять не може довго зациклюватися на травмах і жертвах, інакше віктимність стане основою світобачення молоді, яка входить в активне життя. Якщо й далі рухатимемося цим шляхом, ризикуємо виростити ущербне покоління, нездатне бачити різницю між добром і злом та будувати міжособистісні відносини у руслі цивілізованості.
Не можна не помічати того, що суцільний негативізм уже став нашим основним «національним заняттям». Тотальній критиці піддається все, в тому числі й історична спадщина, при цьому ніхто не пропонує реальних альтернатив. Але ж давно доведено: непереосмислене минуле — це бумеранг, що ставить під загрозу майбутнє. Невже для своїх дітей та внуків бажаємо того, що пережили наші батьки й діди?
До речі, наша зацикленість на минулих травмах уже явно вступає у суперечність із домінуючими у світовій гуманітаристиці тенденціями. Повсюди у світі історики сміливо входять у сферу геополітики й геокультури, активно звертаючись до осмислення глобальних проблем світоустрою, спадщини колоніалізму й «двополюсності». Зауважте, що саме на просторі колишніх колоній сьогодні народжуються найбільш оригінальні ідеї й пояснювальні схеми, що становлять фундамент «нової глобальної історії». Наші ж вітчизняні дискурси ніби застигли у тому примітивному антиколоніалізмі з суцільно негативним підтекстом, від якого світ давно відмовився. Культивування війни з власною історією стало у нас прибутковим заняттям. Але чи сприяє воно такій потрібній соціуму консолідації? У сучасному світі мереж і перехресних взаємозв’язків небагато можна зрозуміти, якщо замикатися у вузьколокальних сферах пізнання з етноцентричними акцентами. Любов до «свого» тільки тоді дієва, якщо передбачає розуміння Іншого, а таке розуміння здатні забезпечити лише універсалістські підходи.
Сказане великою мірою стосується і надзвичайно важливої для нашої країни проблеми регіоналізму, яка зазвичай постає у вітчизняних дискурсах у парі з соборністю як її антипод або загроза для неї. Таке трактування регіоналізму не тільки звужує спектр притаманних йому значень, але й ігнорує ту «транссловацію» цього поняття, що відбулася у світовій науці впродовж останніх десятиріч. Мені вже не раз доводилося звертати увагу на мляве реагування вітчизняного політикуму і наукової спільноти на значне переосмислення поняття «регіоналізм», що сталося на наших очах. Доволі довго у цьому терміні було щось відверто відлякуюче; у ньому вбачалося майже виключно джерело небезпек, пов’язаних із сепаратизмом. Нині в це поняття вкладається незрівнянно ширший зміст, і ця переорієнтація не в останню чергу пов’язана з реальною зміною функцій регіонів у світовій політиці. Принаймні у сфері геоекономіки вони стали самостійними гравцями, укладаючи «горизонтальні» угоди поза національними рамками. Тож змінюється і внутрідержавне бачення місця й ролі регіону. Регіон розглядається як мезорівень в ієрархії територіальних спільнот, проміжний між національним і локальним. А регіоналізм — як природне прагнення регіонів до забезпечення власної самодостатності й самобутності і як форма захисту інтересів периферійних територій. Можливість його зрощування з сепаратизмом не відкидається, але здебільшого поняття «регіоналізм» нині застосовується як нейтральне.
Якщо говорити про співвідношення термінів «соборність» і «регіоналізм», то очевидно, що в рамки антитези «або — або» вони вже не вкладаються. Соборність сумісна з регіоналізмом тією мірою, якою сумісні загальне і особливе, ціле і частина. А значить і сама антитеза втрачає значну частину своєї креативності. Очевидно, що сьогодні більш коректно розглядати процес регіонального структурування світового, національного, внутрідержавного простору у контексті додаткових можливостей розширення світ-системних зв’язків, мереж взаємодії, контактів на всіх рівнях. У це русло і варто, на мій погляд, спрямовувати новітні дослідження у сфері регіоналістики.
Неможливо не помічати того, що сучасні глобалізаційні процеси разом із наслідками інформаційної революції перетворили світ у цілісність, що вже не піддається аналізу виключно у національно-державному вимірі. Хтось вбачає у ньому екосистему з обмеженим набором ресурсів, хтось — економічний консорціум, комусь більше до вподоби порівняння з великим селом. Незалежно від відтінків у характеристиках всі сходяться в одному — жоден катаклізм — хоч природний, хоч «рукотворний» — вже не може обмежуватися рамками якихось кордонів. Та й саме поняття кордону трансформується, набуває нових смислів. У зонах контактів формується нове поле взаємопритягань і взаємовідштовхувань, вплив центру на них помітно слабшає. Це може створювати як нові перспективи співпраці, так і нові ризики.
Для України проблеми регіоналізму є незмінно актуальними як вияв її територіального розмаїття, так і особливо внаслідок деформацій, пов’язаних із практичною відсутністю регіональної складової у радянській внутрішній політиці. Структуруючи соціум за етнічним принципом, радянський режим створив для себе чимало проблем, які, зрештою, і спричинили його крах. Значна частина штучно створених пасток дісталася у спадщину й новим незалежним державам. Взяти хоча б проблему нашого архаїчного, вкрай нераціонального адміністративно-територіального поділу, що гальмує всі модернізаційні завдання. Але якщо за умов командно-адміністративної системи перекроювання внутрішніх кордонів було рутинною і, в принципі, нескладною справою, то за умов кланово-олігархічного суперництва адміністративно-територіальна реформа перетворюється у надскладне завдання.
Розумію важливість завдань теоретичного обґрунтування й методичного опрацювання будь-яких важливих політичних кроків. На жаль, наші управлінські кадри надто довго виховувалися в атмосфері явно перебільшених уявлень про можливості соціального конструювання; вважалося, що засобами соціальної інженерії можна розв’язувати завдання будь-якої складності. Життя переконало, що це далеко не так, що є «ефект колії», який навіть усупереч намірам політиків зумовлює той чи інший напрям змін. Висока місія науки в тому й полягає, щоб уважно вивчати логіку суспільного розвитку і вчасно коригувати дії політиків. Чи справляється з цим завданням вітчизняна суспільна наука? Гадаю, далеко не повністю, і справа навіть не стільки у неналежному її фінансуванні, скільки у звичці «плисти за течією». Вкрай потрібний контакт між сферою управління і простором соціогуманітаристики зруйнований, а це дуже негативно відбивається на всіх напрямах їхньої взаємодії.
Заради справедливості слід відзначити, що сучасний стан регіональної науки в Україні уже далеко не той, яким він був чверть століття тому. Регіоналістика вийшла далеко поза межі притаманного їй впродовж радянського часу економоцентризму. Нині вже ніхто не ставить знак рівності між регіональною наукою й регіональною економікою — вчені-регіонознавці рівною мірою цікавляться і економічними, і соціальними, і культурними проблемами, уважно вивчають незбіги на рівні регіональної ідентичності й електоральних настроїв на регіональному рівні. Теорія регіоналізму дістала новий масштаб дослідження — вивчаються не лише внутрідержавні регіональні процеси, але й вихід регіонів, у тому числі українських, на міжнародний подіум, зокрема, у вигляді єврорегіонів. Певні ускладнення у зв’язку з цим виникли в розмежуванні «старого» й «нового» регіоналізмів, але домовленостей, в основному, досягнуто щодо найменування «новими» тих різновидів регіоналізму, які мають транскордонний вимір. З’явилися цікаві спроби компаративного дослідження регіональних проблем у країнознавчому контексті.
Сьогодні є підстави констатувати, що регіональна наука в Україні вже впевнено визначилася зі своїми критеріями й підходами; особливо відчутним є просування у сфері історичної регіоналістики. Регіон нині розглядається не лише як територія чи адміністративно-територіальна одиниця, але й як соціум, співтовариство людей, об’єднаних спільними прагненнями й інтересами. Робиться це у великому часовому діапазоні, що сягає як мінімум тисячоліття. Що ж до сучасних процесів регіоналізації, то вони розглядаються не як антипод глобалізації, а як один з її суттєвих проявів. Елементи взаємопроникнення глобального й локального відбиті у самому понятті «глокалізація», яке, попри свою метафоричність, уже присутнє у багатьох енциклопедіях і політичних словниках. У просторі регіональної науки дістають широкі можливості для свого розвитку і оновлена урбаністика, і сільська історія, і історія кордонів та «фронтирів». Та й сам по собі регіональний підхід дістає застосування майже у всіх сферах соціального пізнання. На цьому шляху відкриваються майже неосяжні можливості і для перегляду всієї системи центр-периферійних відносин у сучасному світі, і для нового погляду на регіональну ідентичність, і для розуміння регіональних інтересів як таких.
І все-таки не можу не відзначити, що інерція старих підходів до проблем регіоналізму ще дається взнаки. Ми значно охочіше (й небезпідставно) дискутуємо про небезпеки сепаратистських проявів у територіальному вимірі, ніж аналізуємо й реалізуємо переваги, створювані регіональним поділом праці і розмаїттям на ментальному й культурному рівнях. Тим часом ризики у цій сфері частіше є віддзеркаленням не стільки сепаратистських настроїв, скільки несвоєчасного й невправного реагування на виклики часу, зумовлені зростанням питомої ваги регіональних чинників у світовому масштабі.
У цьому зв’язку цілком назрілим і своєчасним є пошук відповіді на питання: чи вправно використовують вітчизняні еліти і на центральному, і на місцевому рівнях той інтелектуальний супровід інноваційного розвитку, який вже напрацьований науковцями. Скажімо, чи мають належний суспільний резонанс національні доповіді НАН України про соціально-економічний стан і духовні параметри українського життя? Чи наблизилася країна до розуміння конкретних завдань адаптації до глобалізаційних впливів у контексті забезпечення національних інтересів і створення адекватного новим викликам культурно-інформаційного простору? Чи мають наші еліти достатнє уявлення про сучасний соціогуманітарний вимір модернізації? Навряд чи хтось наважиться дати однозначно позитивні відповіді на ці запитання. Бо наші дискусії або надто мляві й нецікаві, або емоційні аж до впадання в істерику, все ще зосереджені навколо пошуку ворогів, боротьби проти «внутрішнього й зовнішнього антиукраїнізму», невправного й заідеологізованого конструювання української національної ідеї. Коли чи не єдиними критеріями патріотизму виступають етноцентризм і україномовність, це загрожує новими лініями розмежувань, які й так уже перетворили наш політичний ландшафт на мінне поле.
Доводиться, на жаль, констатувати, що залишені нам у спадок попередниками проблеми незбігу ціннісних орієнтацій та поведінкових стереотипів по лінії «Захід — Схід» не зменшуються, а, навпаки, мають тенденцію до поглиблення. Перемога праворадикальних сил на місцевих виборах у західному регіоні ускладнила й без того непросту ситуацію у взаємодії по лінії центр — регіон. Не зменшується міжетнічна напруга у найбільш проблемних регіонах — у Криму й на Закарпатті. Даються взнаки міжрелігійні й міжконфесійні тертя.
Реакція виконавчої влади на ці проблеми особисто мені уявляється неадекватною. Регіональна політика у нас взагалі ніколи не належала до числа пріоритетів (про що, зокрема, свідчить об’єднання завдань регіональної політики і будівництва в одному міністерстві), а тепер і гуманітарна політика розглядається в уряді як додаткове навантаження. Усунення гострих конфліктів на рівні центральної влади не гарантує спокою на рівні взаємодії влади і суспільства; тут ситуація, навпаки, має тенденцію до погіршення. В обстановці посилення протестних настроїв уже не доводиться мріяти не лише про загальнонаціональний консенсус, але й про цивілізований компроміс у стосунках провідних політичних гравців, а наближення парламентських виборів, безумовно, додасть ажіотажу в риторичних вправах. Тим часом світ стоїть на порозі нового витка масштабної фінансово-економічної кризи, а негативна енергія дезорієнтованих і деморалізованих мас постійно вихлюпується на площі. Ситуація пасивного очікування за таких умов несе очевидні загрози національній безпеці.
На моє глибоке переконання, сьогодні на часі започаткування масштабного наукового проекту, в якому у фокусі мають перебувати проблеми оптимізації всього комплексу регіональної політики. Йдеться й про її еволюцію у достатньо широкому часовому діапазоні, і про недоречності й прорахунки в радянській системі «вирівнювання рівнів», і про недолугі спроби реформування адміністративно-територіального поділу, а головне — про шляхи забезпечення інноваційного характеру змін. Такий проект обов’язково має бути міждисциплінарним. Мінімальну заангажованість виконавців має забезпечити створення наукових колективів за принципом сумісності поглядів і підходів. Сподіваюся, що саме на цьому шляху вдасться забезпечити потрібний теоретичний і практичний фундамент для наближення до реалізації адміністративно-територіальної та інших реформ, зволікання з якими вже стає неприпустимим.
Від зважених і розсудливих дій політиків, соціогуманітаріїв, публіцистів залежить, чи зуміє Україна здолати корупцію, модернізувати економіку й соціальну сферу і вийти на шлях цивілізованого поступу. Активізувати механізми саморозвитку можливо лише в контексті постійної уваги до проблем взаємодії влади і громадянського суспільства на шляху відмови від безплідних дискусій на теми — хто більший демократ чи більший патріот. Рівень справжнього патріотизму і професіоналізму вітчизняних еліт визначатиметься тим, наскільки вдасться в найкоротші терміни подолати той рівень відставання України від успішних держав Заходу і Сходу, який загрожує стати критичним. Відійти від краю прірви — це завдання має об’єднати усіх, кому дорогі Україна та її незалежність.
Володимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України.
