Пригасле сонце «Світанку країни»

Голова ОДА дивується, чому за аграрний сектор з нього питають, як з вінницького колеги, і дорікають луганчанам за відставання від подолян? Звісно, таке порівняння не зовсім коректне, бо тоді і вінничанам треба було б «врізати» за «неврожайність» на їхніх нивах кам’яного вугілля.

Однак справа не в аналогіях. Як уже сказано, кожен має свою специфіку. На Луганщині, схоже, вона «специфічна в квадраті». З одного боку, ризиковане землеробство. З другого — за всього ризику торік сільгоспвиробники мали право на келих шампанського: принаймні цифри показують зростання обсягів продукції у всіх категоріях господарств. Отже, з одного боку — врожай. З другого — хлібна паніка, що поширилася в області цьогорічного березня. Спочатку в кількох шахтарських містах з полиць магазинів зник хліб, а там, де ще був, виростав у ціні, наче в діжці опара, —  буквально на очах ошелешених покупців. Чутки про дефіцит покотились, як камінці з терикона, і хоча цей «зсув» зупинили, гіркуватий присмак у людей залишився...

Далі ще один приклад «боротьби протилежностей»: з одного боку, надої молока зросли, а з другого — користі селянам від цього мало. Здати його на маслозаводи — проблема, одержати від них заборговане — ще проблемніше. На початку року, зокрема в Троїцькому районі, спалахнули «молочні» бунти: селяни навіть погрожували на знак протесту вирізати худобу...

Якщо регіональні труднощі ще рано чи пізно долають, то з бідами «загального значення» глухо, мов у закинутій лаві. Місцеві фермери в унісон нарікають на життя, яке до селянина чомусь завжди обернене «непарадним» боком. Тяжко було колись, ще тяжче сьогодні, а про завтра взагалі не йдеться. Себе вони в ньому навіть не бачать: «Усі сумнівні новації влада сипле на наші голови. То вдарить ринком землі, то введенням соцвідсотка, то здорожчанням насіння, добрив, нафтопродуктів, а на зерно ціни традиційно морозять. Який там малий і середній аграрний бізнес? Землю тут незабаром захоплять ті, хто ближче до владного корита. Комусь корінці, а нам — гичка...». Одне слово, від аграрних реформ селянам-«господарям» користі — нуль. Натомість нулями обростатимуть цифри на валютних рахунках «обраних» латифундистів.

Від такої «перспективи» вже зараз у сільських районах посилюється соціальна напруга. Як сказав нам колишній голова колгоспу, раніше він «керував просто»: «Змушував людей не пити, а робити. А тепер — де робити? Залишається — пити...». З робочими місцями, як і в промисловому секторі, справді проблема. Молоді немає до чого докласти рук. Ми заїздили не в одне село, розмовляли з людьми, і всі вони нарікали на одне: раніше був колгосп, радгосп, конезавод, ферма, побуткомбінат..., а тепер, хоч ґвалт кричи. Перебиваються, як хто може і на що здатен. Хтось поїхав на заробітки в Росію, хтось у більші міста на будівництво, а хтось поповнив популярну, на жаль, у народі «партію любителів градуса»... Алкоголізм — серйозна проблема навіть серед механізаторів. Таких фахівців якраз бракує, але знайти їх важко. Той, хто встиг оцінити переваги центрів зайнятості, «біржу на каторгу» міняти не хоче, молодь також сюди не квапиться. «Як старші механізатори вийдуть на пенсію — буде гаплик, — так змалювали нам «кадрову ситуацію» в одному з господарств Біловодського району. — Через 10—15 років хоч китайців запрошуй, бо наших працюватиме п’ять, а десять — із пляшки смоктатимуть. Ми до себе хлопців за руки тягнемо, Вчимо їх — у прямому сенсі вчимо, бо в заяві про прийом на роботу більше помилок, ніж слів, — б’ємося над ними рік, а з десяти «добровольців» у господарстві залишається двоє. Пити-красти-пити легше, ніж працювати-заробляти-жити, І це не провина людей, а їхня біда. Якщо не бачиш майбутнього для себе й дітей, то чхаєш і на те, що сьогодні...».

На Луганщині високий відсоток захворюваності на серцево-судинні недуги. Щороку від них помирає 25 тисяч чоловіків віком до 50 років. Висока і материнська та дитяча смертність.

— Я вважаю таку статистику просто ганебною для регіону, — визнає Володимир Пристюк. — 80 відсотків хворих можна було б урятувати, але, на превеликий жаль, система охорони здоров’я на Луганщині до певного часу застрягла на рівні радянського періоду, коли медичну установу оцінювали не за якістю лікування, а за кількістю ліжко-місць. Сьогодні ми здійснили революцію — відсталу систему перетворили на сучасну трирівневу модель. Лікувальні заклади області мають таке обладнання і володіють такими технологіями, які навряд чи знайдете в інших регіонах країни...

Кажуть, ідея змінити «певні часи» на нинішні революційним шляхом належить саме голові ОДА. Він так заглибився у тонкощі оптимізації охорони здоров’я, що може конкурувати в цьому питанні з фахівцями у білих халатах. З розмови на медичну тему нам також здалося, що Володимир Миколайович диплом випускника гірничо-металургійного інституту тихцем доповнив свідоцтвом лікаря. Особливо пишається він таким фактом: раніше луганчани їздили оперуватися до Києва, Донецька і Харкова: сьогодні відбувається зворотний процес. До луганських «ескулапів» по допомогу звертаються навіть з Росії. Насамперед це стосується онкології. Тут реконструювали онкодиспансер, відкрили кілька лабораторій, придбали сучасне обладнання. Місцевим фахівцям належить авторство прогресивних методик лікування. На вищий рівень вийшли і в кардіохірургії...

Плани ще амбітніші. Як запевнив Володимир Пристюк, «за три роки ми хочемо повністю змінити поняття «клінічна лікарня» й освоїти найпередовіші світові технології. На 30 відсотків зменшити смертність. Це проблема не лише регіональна, а й вседержавна. Жінки й чоловіки стали слабкими, отже, націю треба оздоровлювати. І почнеться цей благодатний процес з Луганщини: ми розробили програму, якій, напевно, немає рівної в Україні. Якщо буде підтримка уряду, і наша область увійде до пілотного проекту 2013 року, то все здійсниться найліпшим чином. До речі, ми не гаємо часу і вже почали будівництво перинатального центру, розраховуючи на допомогу держави...».

Про ефективність реформ в охороні здоров’я нам багато розповідали і керівники районів області. Ми вже майже готові були повірити в начебто неможливе — в оптимізацію з «людським обличчям», але цей оптимістичний висновок похитнувся від нарікань мешканців сільської глибинки (і пошепки, щоб «не почуло начальство», і голосно, коли того поблизу не було): одержати їм елементарну лікарську допомогу стало важче. Якщо до найближчого стаціонару — хай навіть і з диво-обладнанням і з «перевернутим» на всі 180 градусів поняттям клінічної лікарні — кілька десятків кілометрів, хворий може і «запізнитися» на «революцію» в медицині.

Надії на пілотний проект також доволі примарні. Принаймні перші результати медичної реформи у «пілотах» — Дніпропетровській, Донецькій, Вінницькій областях та місті Києві — свідчать не про «найліпший чин», а, навпаки, про загострення ситуації в системі охорони здоров’я. Нова мережа медзакладів прив’язується до кількості населення, але при цьому не враховано «досягнень» місцевої інфраструктури: жахливих доріг, збоїв у громадському транспорті і переважно відсутності власного. Та й «перековані» нашвидкуруч з терапевтів, кардіологів і невропатологів сімейні лікарі в критичних випадках, особливо в педіатрії, безпорадні, мов санітарка за операційним столом...

Скептично оцінюють реформи й незалежні медичні експерти, вважаючи їх профанацією, а не системними змінами в галузі. Зокрема, і на Луганщині, котра ще тільки претендує на пілотний проект, а вже обросла симптомами хвороби з красивою назвою «оптимізація». Так, у медицину в області вкладають більше грошей, ніж раніше, визнають співрозмовники, але багатьом пацієнтам від того не легше. По-перше, ці кошти витрачаються неефективно. Медичні чиновники, перейняті процесом освоєння бюджетних «трансферів», закуповують апарати з «купецьким розмахом», часом утричі дорожче (зокрема, для онкодиспансера та обласної лікарні). По-друге, їм простіше купити за 25 мільйонів гривень один томограф, ніж викласти ту саму суму на створення 25 сучасних амбулаторій, які до народу ближчі, ніж медична «оаза», облаштована в обласному центрі. По-третє, охорону здоров’я «приточують» до бюджету і тому під нього «припасовують» і кількість стаціонарної допомоги. Для когось оптимізація, а для частини нації, котру начебто й щиро прагнуть оздоровити, — по суті, «невиліковна» проблема. Як любив казати в таких випадках Віктор Чорномирдін, «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». Навіть гірше, бо прогрес у медицині присутній, але практично він — поза зоною досяжності для більшості простих людей...

«Доберіться цілими і неушкодженими», — таке зворушливо-турботливе побажання зустрічаємо на одному з мостів. Що саме мали на увазі автори цього напису, нам не відомо. Чи то заклик до пильності на небезпечному металургійно-хімічному виробництві, чи то засторога не жартувати з метаном у шахті, чи то просто «креативна ідея», успадкована з «доісторичних» часів. Ми особисто сприйняли цей напис як попередження про «специфіку» тутешніх доріг: особливо такий варіант був близький водієві Дмитру. Вголос оцінювати «якість» транзитної магістралі йому перешкодила тільки природжена ввічливість, а може, й присутність у салоні двох «дам». Про шляхи місцевого значення ліпше не згадувати — той самий «космічний ландшафт», лише в делікатнішій копії.

Торік, як відомо, Прем’єр-міністр Микола Азаров викликав «на килим» керівників кількох регіонів за «неналежний стан виконання дорожніх робіт». Перепало тоді й очільнику Луганської області. «На жаль, ні громадяни, ні уряд не бачать позитивних зрушень, — очевидно, «об’єктивна причина» (здатність місцевих суховіїв перетворювати асфальт на решето) не переконала Миколу Яновича. — За рідкісним винятком, між селами можна проїхати тільки на тракторі зі швидкістю двадцять кілометрів на годину». Прем’єра особливо розгнівало, що, зокрема, на Луганщині роботи не тільки не почалися, а й не затверджено повний перелік відповідних об’єктів: «Склалася парадоксальна ситуація, коли рішення ухвалено, кошти виділено, а зрушень немає...».

Можливо, щось після прем’єрських «дорожніх нотаток» і зрушилось, однак шанс «промчати» на тракторі від села до села залишився. Як гірко пожартували в Красному Лучі, «у нас доріг немає. Вони починаються в «Євро-2012». А нам до нього 120 кілометрів» малася на увазі віддаль до Донецька. — Авт.). І в прикордонних селах, візитівці начебто України, — повний «парадокс» бездоріжжя. Між іншим, люди на нього зляться, але звинувачують не місцеву владу. Хто ж винен у «місячних» кратерах на луганських шляхах у такому разі? Не повірите: навіть не вітер з «труби» казахських степів, а... прем’єр. Точніше, уряди, керовані нинішнім і колишніми головами. Для них Донбас, спантеличили нас оригінальним поясненням, як немилий для серця пасинок: «усі кошти вони віддають Західній Україні (! — Авт.). А до Луганщини не доходить навіть те, що належить...».

Прикметно, що такий міф популярний не лише серед простого люду, а й дехто з чиновників переконаний у гіперприхильності Києва до західних територій: там і дороги кращі, і хати чепурніші, і дерева розкішніші. І хоч ми намагалися довести, що ошатність будинків залежить не від преференцій нашого уряду, а від менталітету ближчих до європейських зразків мешканців західних областей, а дороги — взагалі позиція спірна, бо Микола Азаров у «неналежному стані» шляхів звинуватив не тільки керівництво Луганщини, а й, цілком справедливо, Львівщини, образи на Київ, схоже, це не розвіяло.. Спасибі, не столиці приписали географічну ідею: Карпати облаштувати на Заході, а терикони на Сході...

У національному рейтингу Мінекономрозвитку за минулий рік Луганщина опинилася на останньому місці. Чому, якщо нам називають такі «підбадьорливі» цифри і перелічують факти зростання економічно-соціального стану за час перебування при владі нинішнього керівництва області? Невинне за суттю запитання викликало помітне роздратування господарів кабінетів, у котрих ми сподівалися «вибити» чесну, об’єктивну і, за ідеєю, самокритичну відповідь. Не сподобалося воно і голові ОДА Володимиру Пристюку, хоча, підготовлений помічниками до «кола нашого зацікавлення», він намагався це приховати.

Аутсайдерство краю для його першої особи — «незрозуміла картина»: «Я не можу збагнути критерії оцінки діяльності, за якими буквально за якихось три місяці регіон з 13-го місця скотився в кінець списку. До речі, про потенціал Луганщини свідчить той факт, що за показниками економічного розвитку ми посіли якраз високе, четверте, місце... А взагалі вважаю, що чинна методика має певні недоліки і не повною мірою відбиває справжню картину розвитку області. Також є об’єктивні причини, вирішення яких залежить не від регіону, а від держави. У нас їх більше, ніж досить. Однак така обставина чомусь не враховувалася...»

Володимир Миколайович має рацію. Об’єктивних причин справді багато, деяких з них ми торкалися вище. Це і масове закриття шахт, і згортання діяльності підприємств, зав’язаних на ВПК, і зона ризикованого землеробства, і природний брак води... Все це правда. Але хотіли б ми бачити керівника області, який би не скаржився на поважні обставини і брак розуміння та підтримки з боку держави, у котрої, до речі, також безліч об’єктивних причин простягати руки за кредитами МВФ. Принаймні під час поїздок по країні в рамках редакційного проекту «Регіон» нам таких «оригіналів» ще не траплялося. Однак скарги скаргами, а керівництво для того й призначено, щоб не по «ц. в.» до Києва їздити чи красиво приймати звідти гостей, а самостійно шукати вихід з лабіринту регіональних проблем. Держава, зрештою, не анекдотична невістка, котра винна у всьому і скрізь має встигнути: дороги прокласти, перинатальний центр збудувати, Сіверський Донець напоїти дніпровськими водами...

А що робить місцева владна команда, як ефективно використовує власні ресурси для максимального розвитку краю?

— Для мене особисто найважливіший напрям — це створення робочих місць, і тут у нас є певні зрушення. При обласній раді створили комунальне агентство із залучення інвестицій. Тут працюють молоді, енергійні фахівці, котрі допомагають малому і середньому бізнесу долати проблеми і знаходити потенційних партнерів та інвесторів. Звичайно, не чекаємо милості від природи і в соціальній сфері. Сьогодні в області досить активно поширюється політика соціального партнерства. Вже підписано 9 угод про співдружність між потужними підприємствами та місцевими громадами і ще 8 на виході. Наприклад, з компанією «Індустріальний союз Донбасу» офіційно домовлено про внесок у розвиток Алчевська 70 мільйонів гривень...

Одне слово, не сидимо склавши руки. Я знаю свій регіон, його можливості, ті процеси, що тут відбуваються, знаю людей, які працюють в області. Тому з таким рейтингом не погоджуюся. До речі, з першого дня моєї роботи на цій посаді сказав своїм підлеглим: жодної неправди в статистиці, жодного підтасування даних. Є у нас двадцять корів — двадцять показуйте. Приписки в мене не пройдуть...

Чесність — риса похвальна. Навіть шляхетна, тим паче у вітчизняному кліматі — це майже екзотика. Можливо, в цій номінації «Світанок країни» очолив би рейтинг правдивості влади, якби хтось здогадався, що є ще й така ефемерна «субстанція» у її звитяжній діяльності. Однак у цьому контексті не зовсім зрозуміла ідея з «піаром»: управління з питань внутрішньої політики і зв’язків з громадськістю ОДА оголосило конкурс для формування позитивного іміджу області у всеукраїнських масштабах: цікаво, це для поширення досвіду чесності чи для «примноження», наприклад, «поголів’я корів»? Бо правдивість — справа хороша, але на ринку цінностей влади цей товар вочевидь зіпсувався без попиту. А чим цифра справніша, тим надійніші ніжки під кріслом чиновника...

Сама «брама» розкинулася на 747 кілометрів: на Луганщині найдовший в Україні державний кордон з Російською Федерацією. Ця обставина також позначилася на специфіці регіону — менталітеті його прикордонних мешканців. Майже кожна тутешня сім’я має родичів по той бік «межі». Так склалося історично. А пунктів пропуску обмаль. Наприклад, по прямій дорозі до українсько-російського кордону від села Дякове можна добратися за 15 хвилин, а щоб перейти його офіційно, треба подолати 80 кілометрів. Сільський голова Олександр Бондаренко каже, що відкриття офіційних «дверей» тут просто необхідне: це одразу оживить село, запустить інфраструктуру, відкриє нові робочі місця. Російська сторона ще вісім років тому побудувала свій пункт поблизу Дякового, а українська лише обіцяє таке зробити: щоразу це питання порушується на зустрічах представників обох держав, але людям і досі доводиться витрачати зайві години на дорогу. Хоча начебто крига скресла, і недавно на найвищому рівні домовлено про відкриття одразу кількох пропускних пунктів у Луганській області. Люди справді втомилися від бар’єрів: буває, треба відвідати тяжко хворого родича або провести його в останню дорогу, а село в Ростовській області, яке видно навіть без бінокля з власного двору, — наче за морями синіми...

Хоча є й інша серйозна проблема. Браму, зачинену там, де не треба, легко долають ті, для кого вона за призначенням мала б бути глухою, — контрабандисти. І не завжди прикордонники тут «не сплять». У цьому переконалися на власному досвіді, заблукавши в Міловому між двох держав. Знаменита вулиця «Дружби народів», до оскомини оспівана в матеріалах багатьох наших колег, виявилася слабким орієнтиром розмежування, і ми, не помітивши «територіальних ознак» на непоказній табличці з українського боку (несолідний стовпчик і напівстерта біла лінія біля бордюру тротуару: сама дорога, з’ясувалося, належить уже РФ — оце так дружба, як у класичному анекдоті!), опинилися в... порушниках державного кордону. Оскільки поводились, як удома, — сміливо ходили по «останніх метрах» рідної території, спілкувалися з мешканцями і навіть знімали їх на фотокамеру для газети, ошелешені нашим «нахабством» російські «погранци» запідозрили нас у шпигунстві. «Міжнародний скандал» ледве загасили з допомогою термінового зв’язку з Прикордонною службою України. А доки чекали на підтвердження нашої благонадійності, російські мисливці на «шпигунів з фотокамерою» зізналися: через пропускний пункт ходять у гості, а там, де ми «промишляли», пролягає «стежка контрабандистів». І якби ми поводилися непомітніше, могли б спокійно пронести якийсь «товар» у їхнє Чертково, чи, навпаки, щось винести звідти у Мілове. В принципі, для аборигенів, хоч це і заперечують офіційно, такий «транзитний коридор» — місце постійної праці.

Утім, контрабанда — ще півбіди. Ненадійність «східної брами» зачиняє перед нами ворота в Європу: адже крізь «дірки» у кордоні можуть легко проникати — і проникають — нелегальні мігранти з Азії. Занадто висока ціна за сумнівні переваги «вулиць Дружби» там, де має бути чітка демаркація та делімітація державних кордонів.

У хрущобах Луганська, в районі з символічною назвою «Квартал пролетаріату Донбасу» мешкає живий класик української літератури, чудовий поет Василь Голобородько. Його написані верлібром вірші увійшли до антологій світової поезії. Творець слова-образу, дослідник казок, людина, котра своїм прикладом довела, що патріотизм — не географічне поняття. Земля, котра народжує Великих Українців, заслуговує кращої долі. Але... Кострища для жару іншим завжди обертаються попелом для себе. Якщо руйнувати цю схему, не менш злочинну, ніж «чорний» вугільний бізнес, даруйте за шаблон, щоденною працею, над «Світанком країни» зійде не захмарене сонце. Можливо, так буде. Мріяти не заборонено...