«Магнат» пропонує свій стандарт

— Я, коли місцеві господарства наказали довго жити, взяв в оренду землю у селян в своєму селі та поблизу нього. Остання врожайність пшениці на їхніх полях становила 8 центнерів з гектара. Уже першого сезону мені вдалося отримати на тих самих площах по 50 центнерів зернових з гектара.

— Та який там агроном! Я тоді був сам і за інженера, і за агронома. Перше, що зробив, докорінно змінив підхід до обробітку землі — відмовився від оранки. Її замінив на дискування, яке дало, по-перше, економію часу на обробіток площ, по-друге, економію пального, по-третє, збереження вологи в ґрунті. Мені дехто не вірив, мовляв, все це неправильно. А потім, коли отримали високий урожай, то вже не було скепсису. Працюючи на техніці радянського зразка, до тракторів ХТЗ причепив європаки, а до останніх — сівалки «Кльон» (все — українського виробництва). Це була велика економія техніки, робочої сили, не кажучи вже про пальне, якого катастрофічно не вистачало. Це ноу-хау в тандемі європак та «Кльон» дало змогу одночасно знищувати бур’яни і сіяти зерно. А колгоспи мали енергозатрат набагато більше, оскільки спочатку орали, потім культивували, а згодом, як часто це бувало, коли сходили бур’яни та висихала земля, сіяли зернові. Зрозуміло, що для культурної рослини було менше шансів вижити. У такий спосіб бур’яни часто заглушували посіяне. Ми від цієї традиційної практики відмовилися. Технологія, яку почали застосовувати на орендованих землях, дала можливість культурним рослинам активніше розвиватися.

— Єдине, що змінилося, це набір техніки. Я надаю перевагу «Челенджерам». Маємо їх три одиниці. Цей трактор один за сезон може впорати до 10 тисяч гектарів. У ньому встановлено GPS-навігатор, за допомогою якого та заданих програм легко і просто керувати процесами обробітку ґрунту. До «Челенджера», який має гумові гусениці, чіпляємо 18,3-метрової ширини культиватор-сівалку, що виконує одночасно сім і більше операцій. Одне слово, ще 10 років тому на обробіток одного гектара йшло 100 літрів нафтопродуктів, а нині — 5. Плюс земля не пошкоджується від надміру техніки, у ній зберігається волога.

— Пшеницю та олійні культури. Озимий клин у нас становить 4000 гектарів. Ще посіємо цього року 2000 гектарів сої. Спочатку її вирощували на 100 гектарах, торік на 900. Отримали непогані врожаї, тож і надалі плекатимемо цю культуру. Також посіємо на 1700 гектарах ярий ріпак.

— Ми постійно залишаємо 1500—2000 гектарів під парами. Земля повинна відтворюватися!

— Маємо п’ять комбайнів NEW HOLLAND, які працюють надійно. Вони подрібнюють солому, що вкриває шаром землю. Пожнивні рештки — це органіка, яка дає поживу наступним врожаям і відтворює родючий шар землі. Фермери з округи застосовують іншу технологію, тому з радістю віддають нам солому, щоб не спалювати. А ми її пресуємо прес-підбирачем і розвозимо на ферми та працівникам господарства.

— Менш як 50 центнерів з гектара не буває. Рекорд одного поля — 105 центнерів пшениці з гектара.

— Як на мене, вигідніше вирощувати пшеницю. Кукурудза потребує великих затрат на сушіння. Одна сушарка коштує декілька мільйонів гривень. Плюс треба для її нагріву газ. Ми рахуємо гроші...

— Та ні. Я не їхній фанат. Фанати — це, як на мене, хворі люди. А я, скажімо так, небайдужий до цієї справи. Почалося все з того, що років сім тому в одному із сіл збанкрутувало сільгосппідприємство. У конюшні там стояло 30 коней. Ось до мене і звернувся конюх: викупіть, бо здадуть на м’ясо. Я пожалів і викупив. Тепер у мене біля офісу контори у Талалаївці є конюшня. Викуплених коней ми поступово розпродали людям. А на місце їх завели породистих, орловських рисаків. Я пишаюся, що за кілька років, досить короткий час, у мене з’явився єдиний в області ліцензований племрепродуктор з розведення та випробування на іподромах України орловських рисаків.

— Аж 35 разом з лошатами.

— Так. Декілька орловців постійно перебувають на випробуваннях на Київському іподромі, де беруть участь у змаганнях і мають здобутки. Сьогодні до нас вже звертаються представники провідних конезаводів України та Росії з проханням надати їм в оренду жеребців-плідників. А жеребець Журналіст торік встановив рекорд Київського іподрому для орловців трирічного віку. До речі, це важливий для нас результат. Адже Київському іподрому понад 140 років.

— Журналісту фактично подарував друге життя. Почувши, що іде розпродаж орловців Лозівського державного конезаводу, приїхав туди, аби придбати декілька породистих рисаків. Але дещо припізнився. Дізнався, що всіх орловців продано, а залишився лише санбрак. Ось у цьому «непотребі» я й вибрав Журналіста та Боярку. Ці двоє лошат мали деякі дефекти. Однак чуття мені підказувало, що то не від хвороб, а від жвавості, енергійності тварин. Так воно і вийшло! Журналіст ніби у віддяку за те, що я його порятував, став таким завзятим борцем на змаганнях, що аж дух захоплює.

— Якби на іподромах діяв тоталізатор, то, звісно, коні б заробляли на себе. А оскільки цього нема, то є лише певний заробіток від продажу породистих рисаків. Та ці гроші, на жаль, не покривають і витрати на утримання коней. Усе ж 

ми йдемо на це, щоб зберегти для нащадків породу, яка пережила не одну війну і революцію, радянську владу, а у нинішніх реаліях вимирає від голоду.

— Переважно так. Але орендар до цього не причетний. Такі були реалії. Колгоспи занепадали, корів вирізали, щоб покрити борги. Частину приміщень ще у 1990-х роках люди розібрали. Нам у спадок дісталося 100 корів і 100 телят. На цьому рівні і тримаємо стадо. М’ясо, вирощене не на хімії, невигідно за нинішніх цін продавати. Тому використовуємо його лише для власних потреб. Воно йде в нашу їдальню. Безплатно його виділяємо своїм працівникам, освітнім закладам на різні потреби, заходи тощо.

— Так. Маємо вже 500 вівцематок романівської породи. І загалом думаємо нарощувати овече поголів’я до 2000-го, а може, й більшого рубежу. Для мене у цьому плані авторитетним є досвід відомого на початку ХХ століття конезаводчика Якова Бутовича, який, крім орловських рисаків, вирощував ще й 40000 овець. Цього чоловіка репресувала радянська влада, але він встиг потай написати у засланні й передати на волю низку праць, присвячених сільському господарству і насамперед коням. Нещодавно в Росії видано три томи його нотаток. Ця збірка є і у мене, як подарунок від нащадків Бутовича, які вважають мене гідним продовжувачем справи їхнього предка. В Україні, крім мене, такий подарунок отримав ще тільки один фахівець цієї справи. Настанови Якова Бутовича для мене важливі й авторитетні. З баранини, сподіваємося, матимемо справді зиск. Вівця — тварина невибаглива, пасовищ маємо достатньо, тож великих проблем не передбачається.

— У цьому плані маю принципову позицію. Вважаю, що люди та земля потребують уваги й турботи. А це можна забезпечити, коли ти обробляєш 10 тисяч гектарів, ну максимум 20 тисяч. При цьому, що маєш більше землі, то вищий ризик її занедбати, втратити. Ось ще недавно в Ніжинському районі хазяйнувала одна з фірм, яка взяла в оренду різними хитрими способами майже 30 тисяч гектарів. Пайовиків підкупили їх обіцянки. А де тепер ця фірма? Її щось не чути в районі. Як господар може належним чином виростити на таких гігантських площах врожай? Як на мене, це господарювання на два-три — п’ять років. І не більше. Взяти із землі по максимуму. А далі — хоч трава не рости. Головне — набратися побільше землі, аби потім її вигідно перепродувати. Ці «господарі», на жаль, сьогоднішня реальність. Мене, як українця, хвилює оця підступна гра довкола землі, її майбутнього власника.

— У наші села приїжджають агітатори, які пропонують більшу плату за оренду.

— Середній розмір паю по підприємству два гектари, за оренду яких ми дали торік 900 кілограмів пшениці вищого ґатунку. Це середній показник. Він, зазначу, досить пристойний. Є підприємства, які платять менше, а є й більше. Майже мільйон виділено торік моїм підприємством на заклади культури, школи, дитсадки, дороги у селах тощо. Я ж не управляючий, який призначений інвестором, котрий сидить десь у затишному кабінеті у Києві. Найманий чоловік сам нічого не може вирішити без вказівки зі столиці. Він поставлений для отримання прибутку і йому байдуже, чим живе село і люди. А як щось зробиться у селі на копійку, то розголосу по всіх газетах... не перечитаєш.

— На це і розраховують ті, хто провокує селян на зміну договорів. Нині у районі активно діє група одного зі столичних інвесторів, вона пропонує оплату за пай до 18 відсотків. Звичайно, це супервигідна пропозиція. Але я, як аграрій, чудово розумію розклад цих відсотків: за згаданими цифрами стоїть великий збиток для агрофірми. Виникає запитання: який сенс працювати підприємству собі на збиток? Відповідь проста: йде нахраписте нарощування площ за будь-яку ціну для подальшого гендлювання землею. Причому найродючішою. Адже всім відомо, у Куликівському, Ріпкинському та інших районах Чернігівщини багато земель і досі не обробляються. Люди б з радістю її віддали в оренду навіть за символічну плату. Але туди наші «найвагоміші інвестори» не їдуть допомагати пайовикам. Отож ніжинські селяни, може, сьогодні-завтра і отримають за оренду землі по максимуму, а ще через певний час їх чекає розчарування. Адже, як правило, отримавши бажане за нереальні відсотки, згодом інвестор прагнутиме використати цю землю по максимуму для компенсації отриманих збитків та для перепродажу. Хто у такому селі, де піддалися на агітацію, прочищатиме взимку дороги, розв’язуватиме соціальні проблеми на селі, ремонтуватиме школи, дитсадки, забезпечуватиме їх усім необхідним? Часто учасники зібрань пайовиків не прораховують цих моментів. А потім після отримання незначних вигод опиняються через певний час наодинці із фірмою, офіс якої не знати де.

— Вважаю аграрну реформу в Україні далекою від ідеалу. Якщо селянам потрібна земля, то чому вони здають її в оренду, або зовсім не обробляють? Біля Великої Дороги є нами орендоване поле, а серед нього — декілька гектарів, що впродовж не одного року не обробляються. Просто вони заростають деревцями, бур’янами. Цей пайовик і сам землю не може обробити, і орендарю не дає. І нібито, на перший погляд, у закону до такого власника нема запитань. Україна — це аграрна країна, і чому наша держава так знехтувала сьогодні своїм багатством, землею. 

І тоді нарешті припиняться різні спекуляції з землею. А бажаючі працювати на ній орендували б поля у держави і їй би сплачували податки. А держава відповідно дбала б краще про соціальну сферу та контролювала оренду та стан земель. Був би відповідний контроль, однакові правила гри для всіх. У більшості країн земля є державною власністю. Фермери її лише орендують. Нам не треба щось особливе придумувати. Цей світовий досвід дає можливість не виснажувати землю, а дбати про неї. Орендар повинен займатися не улещуванням пайовиків, а поліпшенням культури землеробства, збільшенням доходів, а відтак і податків. Від цього виграє і суспільство, і конкретне сільгосппідприємство.

Ніжинський район

Чернігівської області.