Мільйон кілометрів маршрутами артистів

Відкладена зустріч

Написати про це я планував ще дванадцять років тому. Але Володимир Дмитрович не хотів. Побоювався, що публікація в газеті завадить роботі. Як-не-як, а було йому на той час уже сімдесят. Вік аж надто серйозний для водія автобуса.

— Прочитають в автоінспекції — і прощавай, водійська робота! — міркував тоді Володимир Дмитрович. І полишив кермо свого ЛАЗа аж у 80 літ!

Замолоду Володимир Шипунов працював у електромережах Тбілісі помічником шофера. Була тоді така посада. Мив машину, готував її до рейсу. В 1947 році сам став водієм. Потім Володимира забрали в Тбіліський обком партії возити на автомобілі заввідділу пропаганди й агітації Валер’яна Іраклійовича Мелкадзе. До речі, вражає пам’ять мого співбесідника на імена сотень людей, яких знав сімдесят літ тому.

В армії Володимир Шипунов служив у Луцьку. Два роки возив командира авіаполку Петра Золотняка. Потім перевели командиром відділення на Поворський авіаполігон. Там і сталася пригода, що ледь не коштувала Володимиру життя. Вибухнув підривач авіабомби. Тяжке поранення в гортань, довге лікування в госпіталях Луцька, Львова. Комісували.

У Тбілісі знову запропонували йти шофером в обком партії. А там уже працював підполковник-відставник. У нього — сім’я, діти. Не міг йому Володимир перейти дорогу, знайшов інше місце. Щоб не переповідати всю довгу біографію Володимира Дмитровича, скажу лише, що він і цілину в Казахстані освоював, і в Тбіліському театрі музкомедії працював. Возив легковиком директора, водночас був робітником сцени. Репертуар і виконавців головних ролей пам’ятає й досі.

Як волинські хористи Дербент брали

У 1955 році доля знову привела Володимира Шипунова в Луцьк. Думав заробити трохи грошей, щоб повернутися додому в Тбілісі. Пішов в автобусний парк. Старожили міста пам’ятають червоний автобус ЗІЛ-154 з двигуном попереду, що їздив маршрутом Червоні казарми—Кічкарівка (колишнє приміське село). Тодішній Луцьк — невелике місто, трохи більше 40 тисяч мешканців. Працювати неважко, але бракувало запчастин, покришок. Начальство ж вимагало не зривати рейсів. У Володимира був знайомий в автоінспекції Жора Кривушин, він і сказав, що потрібен шофер у філармонію. Це було у серпні 1955-го. Відтоді Володимир Шипунов безперервно працював тут, до 2009 року — водієм.

Перший його автобус — трофейний штабний «Мерседес». Гастролі тоді були тривалими. Траплялося, що додому артисти Волинського народного хору поверталися через півтора-два місяці. Починали концерти з Києва, далі — Ростов, Краснодар, Армавір, Майкоп, Нальчик, Дербент, Махачкала, Баку, Грозний... Звичайно, траплялися й пригоди.

— У Дербенті довкола міста — оборонна стіна товстелезна, а в ній — ворота, — пригадує Володимир Дмитрович. — Приїжджаємо, а автобус не пролазить в арку. Об’їхати немає де. Треба повертатися до Орджонікідзе і через Кавказький перевал їхати до Тбілісі. А нам треба в Баку. Поспускав усі колеса, щоб машина сіла, не допомогло. Всіх, хто був, посадив в автобус, щоб ресори прогнулися. Якось таки просунулися за стіну.

— У Грузії, — пригадує Володимир Шипунов, — сталася ще одна пригода. Автобус у столиці зламався, поїхали на концерт поїздом. Як тільки пасажири дізналися, що це — українці, та ще й артисти, то дістали бурдюки з вином, закуску. Напоїли так, що концерт того дня не відбувся. Наступного, щоправда, діло виправили. Потім у Тбіліській філармонії виступили, в Кутаїсі...

Подібним гастролям тодішнього Волинського народного хору нинішні його артисти можуть лише позаздрити. А був то вже другий його склад. Перший, сформований у 1939 році, в червні 1941-го поїхав на гастролі в Середню Азію, де хор застала війна. Всю війну артисти проїздили з концертами по фронтах. 1945 року хор привезли в Харків і розформували. Більшість повернулися назад на Волинь. Потім Олександр Самохваленко зібрав усіх до гурту в 1955-му. Це був Волинський хор другого формування. Тепер працює вже третій склад.

Експонат на колесах

У 1958 році директором філармонії став Геннадій Мисан. При ньому колективу виділили новий ЛАЗ-695. Він мав порядковий номер 624. Тобто — один із перших. Автобус хороший, але непрактичний: малопотужний двигун із ЗІС-120. Геннадій Петрович наполіг, щоб його замінили. Невдовзі філармонії виділили двигун ЗІЛ-130 першої комплектності з коробкою передач, з усім обладнанням. Автобус отримали в 1958 році, а 1971-го на ньому поміняли кузов. Усе інше — залишилося. Автобус їздить і досі має досить пристойний вигляд. Нинішній директор філармонії Сергій Єфіменко вважає: в Україні немає жодного такого водія, як Шипунов, що працював на одному автобусі 51 рік і зберіг машину в робочому стані.

Оскільки цей автобус був найкращим у філармонії — теплий, з м’якими сидіннями, то і використовувався часто. Возив ним Володимир Шипунов найвідоміші в СРСР колективи і артистів: Людмилу Зикіну, чеченського танцівника Махмуда Есамбаєва, Раїсу Кириченко, Майю Кристалінську, Юрія Нікуліна, Вахтанга Кікабідзе, білоруських «Піснярів», «Сябрів», «Вєраси» і колектив Алли Пугачової... Власним «Опелем» завозив у Львів знаменитого Вольфа Мессінґа. Бесідував з Клавдією Шульженко, Спартаком Мішуліним, Юрієм Левітаном...

Верхолаз із пенсійним посвідченням

З теплотою про ветерана розповідає директор філармонії Сергій Єфіменко:

— Він — унікальний, універсальний і дуже відповідальний працівник. Хоча трудився в філармонії шофером, але завжди залучався дирекцією до інших робіт, пов’язаних з енерго- і теплопостачанням, з сантехнічними і столярними роботами. Незважаючи на те, що це не входило в його обов’язки, просто не міг відмовити. Все робив: треба відремонтувати каналізацію — відремонтує, необхідно залізти в електрощитові — знає, що там робити, вставити вікно, врізати замок... А мотор напомацки відчуває, бо десятки разів знімав і ремонтував.

— Ось факт, який мене здивував, — продовжує директор. — У 2000-му монтували на даху радіоантену — тоді входили в користування радіотелефони, передвісники мобільного зв’язку. А кого залучити? Шипунов каже: зараз полізу і подивлюся. І він у свої 70 років заліз на дах, а це в нас зі сторони парку — фактично три поверхи. Як він упевнено пройшовся по карнизу філармонії — в мене аж серце  тьохнуло. Дай Боже кожному чоловіку до такого віку дожити і так володіти своїм тілом! Переконаний, він повторив би це і зараз. Попроси в його 82 роки сісти на автобус і поїхати хоч до Києва, він це зробить. Просто став трохи повільнішим. У нього за час роботи у філармонії не було жодного штрафу від ДАІ! Їздив суворо за правилами. Дозволено 70 кілометрів — і він швидше не поїде. Це трошки не подобалося нашим артистам, особливо молодим. Причому він їде дуже економно, розраховує рух, ніколи різко не гальмує і швидко не розганяється. Можливо, через цей плавний рух автобус і зберігся.

— Такі люди, як Володимир Дмитрович, повинні бути орієнтиром для нас, — переконаний Сергій Єфіменко. — До речі, я вже кілька разів порушував питання, щоб відзначити його працю хоча б медаллю, але не проходить. Кажуть: треба нагороджувати людей творчих, а це шофер. А яка різниця? Будь-яка праця почесна. Вже третій рік Володимир Дмитрович отримує стипендію голови облдержадміністрації. Його дуже поважають у колективі. Він застав ще ті хори та артистів, яких уже немає на світі. Фактично, це жива історія філармонії. Маємо невеличкий музей старої лампової радіотехніки. Володимир Дмитрович подарував для нього перший телевізійний комбайн «Мінськ-4», де є телевізор, радіоприймач і програвач. Він теж, як і автобус, 1958 року випуску. А в квартирі Володимира Шипунова є ще один раритет — холодильник «Баку» 1964 року, а в гаражі — ще довоєнний автомобіль «Опель Олімпія», яким Володимир Дмитрович майже щороку їздив із сім’єю до рідних на Кавказ.

А все одно всі ці раритети молодші за свого господаря!

Волинська область.

На цьому ЛАЗі Володимир Шипунов проїздив понад півстоліття.

Дружина Ольга Іванівна (на жаль, уже покійна) і внучка Віка під час однієї з поїздок на Кавказ.

Автограф Гелени Веліканової.

Фото автора і з архіву Володимира Шипунова.