11 січня 2012 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи». Стан міжетнічних відносин (а нині в Україні — понад 130 етносів, загальна чисельність етнічних меншин — понад 10 млн. осіб, або близько 22% населення) має стратегічне значення для єдності нації й злагоди в суспільстві. 

Парадокс, але конституційні засади державної етнополітики чітко не окреслені.

Маємо визначитися, якій саме моделі нації — «західній» (громадянсько-територіальній) чи «східній» (етнічно-генеалогічній) — надати перевагу. З огляду на особливості історичного розвитку України продуктивною видається громадянсько-територіальна. Але вона навряд чи буде використана в чистому вигляді. Її треба адаптувати до сучасних українських реалій.

У західних суспільствах, що сформувалися як громадянсько-територіальні, тобто політичні нації, і які давно існують як національні держави, титульні етноси давно забезпечили свої культурно-мовні права на рівні найвищих світових стандартів. Нині вони роблять акцент на захисті прав національних меншин. В Україні ж унаслідок особливостей нашої історії потребують захисту не тільки національні меншини, а й самі українці, самобутність яких у низці регіонів була значною мірою втрачена, права яких на розвиток національної культури й навчання у таких регіонах досі не забезпечені. Це робить стосунки у форматі «етнічна більшість — меншини» у нас значно складнішими, ніж у більшості європейських країн.

Тому разом із правами людини і національних меншин повинно бути гарантоване право автохтонного українського етносу на повноцінне історичне буття. Без реалізації цього завдання саме усамостійнення України виглядає як нонсенс, деформація, ненормальність. Водночас перед суспільством і державою постає необхідність збереження різноманітних етнічних колективностей та ідентичностей, що важливо для ефективності розвитку суспільства.

Аналізуючи державні документи у сфері міжетнічних відносин, В. Колесніченко і Р. Бортник стверджують, що в них простежуються дві взаємовиключні конфліктні тенденції: на асиміляцію (подібно до американської концепції «плавильного котла») та на збереження унікальності окремих етнічних груп («культурної мозаїки»). Автори ратують за мультикультуралізм та «культурну мозаїку», коли кожна спільнота може зберігати свою культурно-етнічну ідентичність, а єдність суспільства забезпечена громадянським консенсусом на політико-правових засадах.

Для сучасного українського суспільства, на мою думку, найбільш прийнятною є інша модель — інтегративна. Заохочуючи й реально підтримуючи культурний плюралізм, етнополітика разом із тим має сприяти інтеграції різних етнічних груп в єдину українську політичну націю, формувати почуття належності до неї. Отримання різними етнокультурними ідентичностями державних гарантій розвитку не повинно фрагментувати українське суспільство. Ідентифікація себе з українською державою (громадянська ідентичність) має бути первинною, а з тією чи іншою етнічною спільнотою — вторинною. У країні, де більшість становлять етнічні українці, національно-державна ідентичність не може не базуватися на етнічній ідентичності більшості. Якщо етнічна ідентичність українців буде «розшатана», то мало кому залишиться ідентифікувати себе з українською державою.

Нам критично бракує реальної, а не декларованої державної підтримки національної культури і особливо механізмів ринкового стимулювання, заохочення приватних ініціатив саме у сфері культури.

Наша культура початку ХХІ століття ще добре не усвідомила традиційної спадщини, не переосмислила її з позицій сучасного націє- і культуротворення, тобто певною мірою втратила діалог зі своєю історичною традицією, не здобувши вагомих надбань у сьогоденні. Зависнувши у міжчассі, вона не може запропонувати чогось значного своїм партнерам і через те в інтеграційних процесах виступає незахищеною.

Перешкодою для формування сучасної етнополітики в Україні, принаймні теоретичного вироблення «змішаної», «щепленої» її моделі, що враховувала б усіх учасників політичного та суспільного процесу, є вкрай конфронтаційне, неадекватне розуміння суті національного буття українців.

Й досі певна частина населення України сприймає терміни «українець» і «український» насамперед в етнічному, а не в політичному сенсі. Отже, треба чітко розрізняти локальну (регіональну) і національну ідентичність. Локальна більше пов’язана з етнічною ідентичністю, з регіональною належністю, і тут в Україні можна виділити чимало регіонів, які різняться між собою більшою або меншою мірою. Але ж це і чинник для розвитку, адже можна застосувати формулу «єдність у розмаїтті».

Україна прийняла позицію, обстоювану прихильниками відкритої демократії, що відмінність думок також має бути інституціалізована. У нашому випадку така позиція, хоча вона і є гідною схвалення, інтерпретується певними групами як запрошення підтримувати незгоду. Вона посилює міжетнічну, міжконфесійну та міжкультурну напруженість, що може становити загрозу ідентифікації з національною державою.

Є спроби й неконструктивного вирішення цієї проблеми шляхом федералізму, мовного сепаратизму, розведення нації по різні боки мультикультурного українського суспільства. Певні політики використовують фобії, маніпулюють ідентичністю, нав’язують технологічні, штучно розроблені моделі етнокультурного самоусвідомлення для певної частини нації, примушуючи сприймати інших у негативному, навіть ксенофобному світлі.

Постійним тлом міжетнічних відносин є упередження й етностереотипи, що створюють підґрунтя для войовничої ксенофобії, яка призводить до розбрату. Деякі із етностереотипів, з якими найбільш важко розлучаються «українські» росіяни, трансформуються в громадських рухах з відстоювання прав російського та, ширше, російськомовного населення, що ангажує асимільованих радянською системою представників українських етносів. Здавалося б, подібні рухи сприяють діалогу культур, адже в суперечці народжується істина. Але лиш тоді, коли діалог ґрунтується на рівноправ’ї та взаємній толерантності, творчому розумінні, примиренні та інтеграції полікультурних надбань.

Різні етнокультурні ідентичності повинні не самоізолюватися, не виштовхувати одна одну на периферію, а брати безпосередню участь у націє- і державотворенні. У взаємовідносинах народів, етносів, культур на одній території потрібно бачити й перспективу розвитку кожного з них. Постійно виштовхуючи, скажімо, російськомовне населення, ми тим самим «вибиваємо» його із процесу творення єдиної української політичної нації. І цим відразу досягаємо двох «цілей»: і суспільство розколюється за етнічною та мовною ознаками, і планка якості падає. Натомість повинно продукуватися життя з іншими на засадах моральності, що передбачає розуміння іншого як цінності. Етноцентризм українців — це зовсім інше, ніж етноцентризм японців, французів чи німців. Наш етноцентризм — це перш за все неминуча «концентрація» наших недоліків. Саме тих, завдяки яким ми і не мали своєї державності впродовж століть. «Комплекс національно-культурної неповноцінності» завжди заводив нас у глухий кут. Проблема в тім, що Україна довго не була пов’язана спільністю ідеалів, настроїв, образу колективного майбутнього, як і сьогодні не об’єднана національним інформаційним, культурним простором і позбавлена спільного розуміння власної історії.

Національні інтереси України вимагають і відповідної реакції на загрози та небезпеки її єдності. Зокрема, влада повинна давати гостру відсіч діяльності «професійних» сепаратистів. Вона в Україні не має бути безпечною і прибутковою, як зараз. Треба покінчити з практикою створення в окремих регіонах своєрідного інформаційного гетто, коли жодна альтернативна думка не може проникнути в ретельно захищений інформаційний простір області, міста, району. Дуже небезпечне виникнення територіально-замкнених чиновницьких кланів, відсутність територіальної ротації кадрів.

Водночас реалізація державної етнонаціональної культурної політики потребує вдосконалення законодавчого врегулювання. Це й прийняття нової Концепції державної етнонаціональної політики України, і розробка та прийняття Закону «Про розвиток та функціонування мов в Україні», і внесення змін до Закону «Про освіту» в частині розвитку національних шкіл та інших законів. Досі гостро стоїть питання прийняття нормативно-правових актів і передусім законів про відновлення прав депортованих народів, про статус кримськотатарського народу. Крім того, значне коло проблем пов’язано із взаємодією місцевих органів виконавчої влади та громадських організацій національних меншин.

Сьогодні не бракує розмов про національну ідею, яка могла б об’єднати суспільство. Але національна ідея — ідея максимального самовиявлення нації в матеріальній і духовній творчості — утверджується там, де вже є певний «запас», фундамент національного самоусвідомлення. Національна ідея — це стимул, який і сам потребує стимулювання. І не риторичного, а в цілеспрямованому будівництві національного життя — економічного, політичного, освітнього, культурного. На жаль, в усіх цих напрямах зроблено надзвичайно мало.

Необхідно визнати надзвичайну важливість етнокультурної сфери як націєтворчого й державотворчого чинника, а не лише як скарбницю архаїки та екзотики. Українська влада повинна стати вмілим модератором етнокультурного процесу. Але для цього потрібно подолати принаймні дві хибні новітні політичні традиції: з одного боку — це маніпулювання етнокультурними цінностями в логіці політики, а з другого — пасивність і бездіяльність держави у міжнаціональній сфері.

Стан сучасного українського суспільства вимагає формування довгострокового стратегічного партнерства в усіх сферах з метою побудови соціуму, де б культивувались толерантні стосунки.

Українська нація мусить пройти шлях самоусвідомлення, самореалізації, відчути себе єдиним організмом, який чітко бачить своє власне національне буття і прямує до нього. Зробити це можна лише в один спосіб — шляхом дієвих, ефективних економічних, політичних та інших реформ у поєднанні з різноманітними просвітницькими, культурно-освітніми заходами, шляхом, який би не загострював мовних, релігійних, етнопсихологічних та інших відмінностей серед різних груп населення, а, навпаки, інтегрував їх ідеєю спільного творення передової, економічно розвиненої, демократичної, шанованої у світі держави.

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, доктор філософських наук, доцент, професор кафедри філософії Житомирського держуніверситету імені Івана Франка.