У пошуках чужого жанру

За суперечками про те, хто кого зрадив — гетьман Мазепа Петра чи навпаки, якось відійшло на задній план чи не основне питання: а як велося на цій території, тобто на Гетьманщині, народу — козакам і посполитим напередодні Північної війни та й під час неї?

Звернімося до поеми Пушкіна «Полтава». Він ґрунтовно, на науковому рівні, готувався до художньої інтерпретації подій: вивчав джерела, читав спогади сучасників.

Будувати Петербург посилали «городових» козаків з Гетьманщини. За різними джерелами, на будівництві Північної Пальміри загинули від 30 до 100 тисяч людей.

Я навмисне цитую російських авторів, їх важко запідозрити в українській «націоналістичній» упередженості. Хоча... важко не згадати Шевченка та його слова про царя Петра й царицю Катерину — «отого Першого» і «оту Другу»...

Росіяни теж неоднозначно оцінюють роль Петра. Письменник Дмітрій Балашов пише, що Петро «...сделал непоправимое. Он разорвал нацию надвое, противопоставив дворянство народу. Установил рабство, ввел порку и продажу людей, увеличил налоги в 6,5 раза (численность нации при нем сократилась на 1/5 часть!)... Блестящий расцвет дворянской культуры шел в отрыве от нужд страны и мало давал выгоды всему народу... Все усилия создать хозяйство «культурное», то есть как во Франции, как в Англии, как в Голландии и т. д., оканчивались крахом, ибо не учитывали ни экологических особенностей Московии, ни исторического опыта народной жизни». («Формирование русской нации и современные проблемы нашего национального бытия», 1989).

Ще жорсткіше про Петра пише Борис Чічібабін.  

Можна було б цитувати ще, але й цього, мабуть, задосить.

З якого ж погляду написана «Фортеця» і, вже в наш час, здійснена її інсценізація? Яка ідеологічна домінанта цих творів?

Інтернаціоналізм? Так, на той час нації, як російська, так і українська, ще не «відбулися», це станеться пізніше, під час буржуазно-демократичних перетворень суспільства. А «до» були народи й народності. Отже, щоб стати інтернаціоналістом, треба спочатку відчути свою належність до якоїсь нації, а потім, так би мовити російською, — «суммироваться».

А може, справа в тім, що український народ хотів злитися з братнім московським в єдиній державі і як міг добивався цього? Особливо напередодні і під час Полтавської битви. І з цього погляду написана повість і «сотворена» п’єса? Це було не зовсім так, ще за гетьманування Хмельницького Полтавський козацький полк відмовився приймати присягу на вірність московському царю. Це вже пізніше полтавський полковник Мартин Пушкар заревнував до гетьманської булави і затіяв усобицю з Іваном Виговським.

Відомо, що й до Полтавської битви і після перемоги в ній царські війська вщент руйнували козацькі села й містечка і винищували населення. Все, жінок і дітей включно.

Здається, що може бути природнішим: любити свій народ, переживати за його історичну долю, цікавитися життєписом Батьківщини, надзвичайно драматичним навіть в напівперебріханому імперським і «своїм» офіціозом вигляді? І саме цього, на мій погляд, головного почуття не те що бракує, а й духу не чути в згаданих творах. Так що ж це було? В яких жанрах написано? Мені здається, це — холуйська писанина «с покушениями» на художність. Імперський лубок на задану історичну тему. Це не вкладається у згадані раніше ідеологічні «-ізми». З цих творів явно прозирає інший «-ізм», чуттєво-психологічний, а саме — холуїзм.

На мій погляд, холуїзм — це свідоме чи підсвідоме бажання визначити, хто в певних життєвих (історичних) обставинах сильніший, і прислужитися йому. Без огляду на моральні норми чи, приміром, міркування честі. Іншим словом — вислужитися. Це — головне. Бо з цим пов’язується проблема виживання або благополучного життя. Власного.  

Холуї зазвичай більші католики, ніж Папа Римський. Кажучи по-нашому: «Не так пани, як підпанки...». Вони завжди пересолюють у старанності й запобігливості.

У живучості давніх псевдоісторичних імперських легенд «винні» не так їхні творці — «пани», як носії й поширювачі — холуї. Бо треба ж їм якось виправдовувати своє існування, мати якусь ідеологію. Так холуїзм «присусіджується» до ідеологічних «-ізмів». А оскільки всі ідеології часто вироблялися поза Україною і проникали сюди у вигляді ідеологічного спорядження сильних сусідів, то прислужуватися їм кидався місцевий уродженець — холуїзм. У духовному плані цій підступній навалі протистояло природне народолюбство, не обстояне теоретично і не оформлене державно.  

Але вже й державка ніби є... Та куди подіти давній духовний набуток? Він наполегливо пробивається назовні...

Це анекдот такий. Оптимістичний. Але холуйський. Холуй прагне пристати до сильного. В сучасних умовах — багатого...  

Мені не хочеться говорити про значення Полтавської битви для українського народу, та ще обираючи уявним опонентом творців повісті і п’єси. Це було б надто несерйозно. Хоча кілька слів наведу, мовлених російськими устами.

На 300-літніх роковинах Полтавської битви в нашому місті було багато гостей із Росії. Ось випадком почута розмова молодої пари, вочевидь російської, бо вони говорили гарно, без «малоросійського» акценту, властивого нашим городянам у першому поколінні.

Я б сказав, ясне і справедливе розуміння. Без наукових посилань і лукавих «-ізмів».

Мені хочеться вірити, що російський народ не потребує малоросійського холуїзму. Хоча б із міркувань власного морального здоров’я. Бо холуїзм заразливий. Він ослаблює духовний кістяк народу, його опірність зовнішнім впливам. Він непродуктивний, висловлюючись сучасно: не креативний. Він, за рідкісними випадками, — тупий, своєкорисливий, хитруватий виконавець. Цікаво, що в Росії, в народній уяві, людина з такою характеристикою, як правило, асоціюється з даішником українського походження — «сержантом Петренком». Це, так би мовити, візитівка нашого народу.

Звичайно, було б перебільшенням вважати, що це основний український типаж. Є й інші люди, так би мовити, хороші і різні. Але чому ж такі помітні холуї? Може, їх надто багато? Нарікання з цього приводу можна почути й серед самих українців.

Мабуть, їх справді багато, бо впродовж століть холуйський тип невтомно вирощували імперські селекціонери, їх заохочували за радянської доби.

***

«Фортеця» написана в 1970-х роках. Її драматичний варіант виринув ось-ось і приголомшив публіку своєю антиісторичністю та псевдолітературністю. Кажуть, ця реанімація фрагмента минулої доби відбулася за наполягання і невтомної організаторської діяльності нащадків автора «Фортеці». І знову гірко. Тепер — через брак такту, через неочитаність людей, які «за становищем» мали бути більш-менш компетентними...

Не хочу здаватися осмілілим «заднім числом». Я живу в цьому часі, але застав і той. І розумію, як важко співати свою пісню, коли над тобою — «недремне око» государя чи вождя, а навколо — наглядачі і виконавці. Від страху людина змінюється до невпізнанності.

Але тепер. Вже нібито й часи змінилися... Можна своїм голосом. А може, його просто немає? Натомість — холуйська імітація на театрально-помпезнім рівні.

До речі, інспіратором культу Петра Першого за радянської доби був Сталін. Його надихав приклад першого російського вівісектора, який, рвучи й карнаючи народне тіло, ліпив з нього модерний європейський організм. І все нібито в ім’я прогресу. Влаштовувався грандіозний обмін живого людського м’яса на різні машинні чи індустріальні набутки.

Гетьман Іван Мазепа, як васал і соратник Петра, був щедро винагороджений царем: наділений «русскими деревеньками» з кріпаками, відзначений орденами, осипаний щедрими дарунками... Але в нього була риса, що майже не повторювалася в наступних правителях України: він, урешті, пожалів свій народ. Це видно з пісень, які він склав і які стали народними. Розумію, що «жаліти народ» — це не політологічний термін. Це — сентимент, стан душі, і саме він став визначальною мотивацією в рішенні «отложиться» від Петра. Це абсолютно незрозуміло схолуїзованій свідомості, що керується міркуваннями вигоди, виживання і не-

змінно тулиться до сильнішого.

І якби в тій давній битві історія розпорядилася інакше, то, може, наша мова, мова корінного населення, була б цілком престижною і загально вживаною, може, ми не мавпували б культурницькі зади Європи, а самі брали активну участь у творенні культурно-історичного ландшафту континенту, і наші нинішні, вже нібито незалежні, правителі не озиралися лякливо то на Схід, то на Захід, перш ніж ухвалити якесь державне рішення?.. Але це навіть не концепція — це здогад.

У мене є мрія, спрямована в минуле. Тобто нездійсненна. Але спочатку анекдот:

Оптимальним варіантом в історії про фортецю і битву було б, якби прийшов Наш Гетьман і вигнав усіх — і шведів, і московітів — з України.