У юридичній науці й судовій практиці дедалі ширшою стає тенденція розглядати процесуальні права громадян не тільки як принципові орієнтири законодавця, а й саме як основні права, які мають рівне значення відповідно до конституційних і політичних прав людини і громадянина. Вони, з одного боку, покликані гарантувати кожному громадянину бути суб’єктом процесуальних відносин, тобто активним учасником усіх важливих для нього адміністративних, цивільно-правових та інших процедур з державними органами, посадовими особами державного управління, а головне — вступати у процесуальні відносини з судами, коли розглядаються справи індивідуального характеру і зачіпають їх життєво важливі інтереси. З другого боку, процесуальні права громадян визначають обов’язок держави створити умови для юридичного захисту матеріальних прав і законних інтересів, надавати державні послуги у такий спосіб, щоб не допускати приниження честі і гідності людини, яка має конституційне право доступу до всіх суб’єктів влади і, передусім, до судів.

Конституційні принципи рівності

Визначальну роль у процесуальних правах, які означають право брати участь і право особистої присутності під час розгляду судових справ, відіграють конституційні принципи рівності всіх громадян перед законом і заборони будь-якої дискримінації, що передбачає закріплення в законах рівних і належних можливостей в юридичному сенсі бути кожному громадянину суб’єктом права, мати статус особи, який не тільки поважається, а й безпосередньо дотримується державою.

На відміну від норм матеріального права (конституційного, адміністративного, цивільного, господарського та інших галузей) процесуальні права мають для громадян у сенсі їх дієвості «інструментальне значення», оскільки через них можна отримати правовий результат, як мету реалізації будь-якої норми закону, а особливо норм Конституції. Процесуальні права відіграють роль забезпечення статусу громадянина, зокрема, всередині судової системи, а отже, за їх допомогою він у змозі подолати свавілля з боку органів державної влади, ефективно захистити свої права, вимагати від суддів суворо дотримуватися букви закону, який наділяє його правами бути учасником судового процесу на нелегкому шляху до права і справедливості. Саме суспільна потреба у процесуальному праві диктує законодавцю вимогу створювати найбільш зручні для громадян процесуальні закони, що свідомо чи не свідомо дає переваги в судових розглядах саме громадянам, які обстоюють свої приватні чи публічні права, сприймаючи судовий процес, як справедливий правопорядок поведінки всіх його учасників. Проте процесуальне законодавство в Україні набуло динамічного розвитку після прийняття Конституції України, коли стали переглядатися процесуальні норми в цивільному, кримінальному, господарському судочинстві, а поява адміністративної юстиції безпосередньо відповідала необхідності запровадити процесуальний режим законності для судочинства, коли оцінюються публічно-правові відносини у спорах держави і громадянина.

Неважко помітити, що розвиток процесуального права для громадян зіграв змістовно-юридичний зв’язок між правом і справедливістю, оскільки регламентація судочинства, обмеженість владних суб’єктів і відсутність переваг над громадянином у суді сприяло поступовому зростанню в людей віри в закон і його цінності. Разом з тим, традиції цінності сприйняття законів у державі посадовцями всіх рангів ще далеко не сформовані, державний апарат важко піддається самоорганізації, в правоохоронних структурах ще існує психологія викривлених уявлень, що «право дається силою, примусом», а права людини стають у такому разі абстрактними формулами Конституції і законів України.

Тенета «непроцесуального правосуддя»

Обов’язковість закону — важлива умова державного життя, але держава має піклуватися про безпосередньо чинні права і свободи громадян, які не можна залишати без забезпечення процесуальними судовими гарантіями. Адже трапляються непоодинокі випадки свавілля суддів, що породжує недовіру і ворожнечу, незахищеність особи, яка опинилась у тенетах «не- процесуального правосуддя». Як свідчить судова практика, існує висока вірогідність прямого посягання на принципи верховенства Конституції, верховенства права. Ситуація загострюється тим, що навіть за наявності законодавчого припису неодмінного виконання судами одного із головних обов’язків офіційно запрошувати (як і всі інші, дії суду виконуються від імені держави) для судового розгляду учасників провадження у справі, судді не приділяють йому належного значення (з об’єктивних і суб’єктивних причин), а відтак не виконується закон, громадяни — суб’єкти права залишаються без можливості судової присутності. Без неї не може відбуватися судочинство, що особливо вразливо для дотримання принципів панування права, верховенства Конституції і законів України, коли 

«ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередньо участь у судовому процесі, або позбавлений такого права».

Ця формула становить зміст інтенції, яка знайшла своє визначення у Рішенні Конституційного Суду України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року. Слід зазначити, що, формуючи у такий спосіб незаперечне право особи на судову присутність, Конституційний Суд стримано керувався правовими постулатами «доброї совісті» (bonae fіdeі), оскільки для громадян не може бути жодних перешкод об’єктивного характеру, коли відбувається розгляд у суді індивідуально-конкретної справи. Відомо, що суд — публічний орган судової влади і він не може існувати, розглядати спори (за римським правом) «тільки для себе» (postulare pro se), але «не для інших» (postulare pro alіs). Отож судова присутність осіб, які мають право брати безпосередньо участь і виступати в суді, є їх невід’ємним правом, а для суддів усіх інстанцій, за винятком деяких касаційних проваджень, важливий елемент законного і справедливого правосуддя.

За даними судової статистики, у 2010 році тільки адміністративними судами в Україні (першої та апеляційної інстанцій) було розглянуто понад 184 тисячі справ за зверненнями суб’єктів владних повноважень, що викликає запитання: наскільки принцип судової присутності громадян було дотримано у публічно-правових спорах, коли їх ініціювала влада? Чи не слід у такому разі замислитися законодавцю, вченим-адміністративістам, нарешті Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини над тенденцією зростання таких спорів, а також над тим, наскільки  реально забезпечена процесуальна присутність відповідачів-громадян? До речі, викликає занепокоєння за таких обставин власне призначення адміністративної юстиції, яка створювалася, насамперед, для охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Досягнення рівності сторін

Звернемо увагу, що в німецькій судово-правовій системі велике значення приділяється «якісному здійсненню правосуддя» у публічній сфері відносин громадянина та держави. Це означає інтенсивне судочинство з обов’язковою участю учасників судової процедури. Встановлено єдине правило для громадянина і представників влади (відповідачів): суд розглядає справу тільки у присутності сторін, які завчасно повідомлені і без поважних причин неухильно забезпечують свою присутність. Розгляд клопотань щодо проведення засідань без присутності осіб не передбачено. Зокрема, в Кодексі адміністративного судочинства Німеччини від 19 грудня 1991 року встановлена спеціальна норма §95 (особиста явка), яка спрямована на досягнення рівності сторін у судовій присутності. У разі неявки учасника суд може погрожувати грошовим штрафом, як за неявку свідка на допит. У разі винної неявки суд ухвалою встановлює штраф, яким раніше він погрожував. Тільки за згодою учасників провадження суд може прийняти рішення без усного розгляду справи, або коли приймаються судом рішення не по суті справи (§101).

Посилення уваги до конституційного принципу 

«держава зобов’язана гарантувати кожному громадянину захист його прав і свобод у судовому порядку» 

слід розглядати в контексті вказаного Рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 року. В ньому традиційно визначено, що «гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей, як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод». Саме ця умова має трансформуватися у правовій державі в безперешкодну умову звернення до суду, що є універсальним механізмом, що мав ширше викласти Конституційний Суд щодо захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Судова практика має виходити саме з такого постулату, який водночас є приписом для удосконалення процесуального законодавства, особливо у сфері застосування конституційної, цивільної, адміністративної і господарської юрисдикції.

Сама ситуація не може залишати законодавця байдужим, коли йдеться про гарантії поновлення порушених прав людини. Щодо правової позиції Конституційного Суду, то у вказаному Рішенні привертає увагу змістовно-зобов’язуюча державу формула: «ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередньо участь у судовому процесі, або позбавлений такого права». Хоча філологічна конструкція сприймається не однозначно, але по суті її можна зрозуміти. У зв’язку з цим, розглядаючи конституційне звернення гр. Трояна А. П. щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України, Конституційний Суд виявив конституційно-правовий смисл норми, оскільки не можна позбавляти особу за правову активність, коли «законом не врегульовано порядок забезпечення особистої участі засудженого, який відбуває кримінальне покарання у вигляді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, у розгляді судової справи як сторони».

Отже, коли Конституційний Суд звертається, навіть у загальній формі, до принципів правосуддя у зв’язку з реалізацією прав суб’єктів щодо їх особистої участі у судовому процесі, це сприймається без будь-яких обмовок тільки з позитивної точки зору. Німецький професор Др. О. Люхтергандт цілком слушно зазначає, що в такому разі функція конституційної юстиції традиційно, відповідно до її значення, полягає в тому, щоб реалізувати дію конституції також і стосовно законодавця, а саме стосовно парламенту і глави держави, тобто забезпечувати конституційність діяльності законодавця. Без сумніву, така позиція підтверджує, що саме таке призначення конституційного правосуддя сприяє перетворенню правової держави на конституційну державу, що водночас забезпечує їх зв’язаність конституцією і законом по відношенню до громадян.

Процедура перегляду

Це завдання належить до найскладніших, оскільки, насамперед, важливо для тих, хто відбуває покарання, а також участь усіх громадян, справи яких передаються до суду і мають розглядатися у судах усіх юрисдикцій, спеціалізації та інстанцій, повинна забезпечуватися відповідним процесуальним законом. Отже, Рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 року, в якому сформульовані правові позиції щодо смислу положень статті 24 Конституції України, можна вважати юридичним фактом, який підтверджує інший юридичний факт, коли неконституційний спосіб розгляду судами справ є порушенням прав і свобод громадянина, які не можуть бути поновлені іншим процесуальним шляхом, як поновлення процедури перегляду раніше постановлених судових актів за нововиявленими обставинами. Хоча таку позицію можна розглядати на рівні конституційно-правової науки, проте слід зважати на те, що наука глибше співвідноситься з істиною і за будь-яких обставин корисна для суспільства. Як це витлумачив Конституційний Суд, прийнявши вказане Рішення, в якому він дійшов висновку за конкретним зверненням гр. Трояна А. П., вказуючи в офіційному тлумаченні на три суттєві обставини:

а) особиста участь громадянина, як сторони судового процесу, створює передумови до повного, всебічного, об’єктивного та неупередженого розгляду справ;

б) це стосується обов’язкової судової присутності громадян у судах усіх юрисдикцій;

в) судова присутність громадян гарантована державою як участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку, що є необхідною умовою рівності всіх учасників судового процесу.

Вирішення питання про можливість ретроспективної дії і способу виконання цього Рішення Конституційного Суду цілком і повністю має ґрунтуватися на позиції, що жоден державний орган не вправі давати обмежувальне тлумачення у правозастосуванні Рішенням Конституційного Суду. При цьому наш погляд звертається до цінності Конституції України, дія якої не може обмежуватися ані нормами закону, ані їх відсутністю.

Намагаючись у науково-практичному сенсі побачити такий важливий для громади крок Конституційного Суду України, слід наголосити на тому, що тлумаченням положень статті 24 Конституційний Суд не створив нової норми, а лише виявив конституційно-правовий смисл встановлених конституційних принципів «особистої участі суб’єктів права у розгляді справ у судах», і «рівність сторін судового процесу».

Не можна не відмітити ще таку важливу обставину стосовно розгляду у Конституційному Суді справ за конституційними зверненнями громадян щодо офіційного тлумачення положень Конституції і законів України. Наголошуючи, що ніхто не може бути обмежений у праві ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, Конституційний Суд України не зробив і для себе виняток, що означає на майбутнє реалізацію цього права бути присутнім на судовому засіданні кожному громадянину, коли справа його конституційного звернення відкрита у провадженні Конституційним Судом. Закон не передбачає і не встановлює процедури «письмової форми розгляду», а параграф 30 Регламенту не може підмінювати законодавчу норму. Це ж саме стосується і народних депутатів України — суб’єктів права на конституційне подання, які мають право на судову присутність. Мабуть, інша форма розгляду буде сприйматись, як відхилення не тільки від вимог статті 72 Закону «Про Конституційний Суд України», а й суперечити сформульованим постулатам у вказаному Рішенні волею самого Конституційного Суду України.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України.