Здавалося б, для М’якот, що в Ізяславському районі, нарешті настали ті довгоочікувані часи, коли не люди шукали інвесторів, а потенційні орендарі один наперед одного зваблюють до себе землевласників. Тільки за таких умов конкуренції й можна знайти того, хто ліпше працює та більше платить. Однак з’ясувалося, не так уже й просто поділити паї між усіма охочими.

Охочих чимало, хазяїв — не знайти

Сказати, що М’якотам аж надто пощастило з родючими землями, було б перебільшенням. Зона ця належить до Полісся, тож для великих врожаїв потрібна добра агротехніка і додаткові затрати. Втім, це не завадило свого часу одразу кільком орендарям запропонувати місцевим селянам свої послуги. Сказати правду, після довгих років повної безгосподарності, коли було зруйноване місцеве господарство і втрачені всі його минулі здобутки, нові пропозиції звучали так заманливо, що люди трохи розгубились: кому ж справді довіряти, на кого покладатись? Тож якось одразу так пішло, що свої паї на площі в 1,2 тисячі гектарів здавали не всім селом і не в одні руки.

Частину людей таки спокусило одне з товариств, котре ще п’ять років тому запропонувало свої умови. Людям хотілось вірити, що інвестори обов’язково привезуть і великі фінансові вливання, і потужну техніку, і сучасні технології... Тож у підсумку компанія почала засівати близько 850 гектарів землі.

— Чи добре вони нею розпоряджались весь цей час, треба ще подумати, — розмірковує колишній агроном Елеонора Левчук. — Адже сівозміна у них весь час була доволі обмежена: здебільшого ріпак, трохи сої чи кукурудзи, ще менше — пшениці.

Свого часу основною культурою на цих полях були цукрові буряки. Не дивно, адже поруч працювали Шепетівський, Клембівський, Теофіпольський цукрозаводи. Однак, навіть незважаючи на велику потребу сировини для них, про сівозміну не забували. Додатково сіяли не тільки зернові, а й овочеві культури.

Зрозуміло, що кожного орендаря не примусиш вести подібне комплексне господарство. Однак землевласникам зовсім небайдуже, чи залишаться родючими їхні наділи через кілька років надто виснажливої агротехніки. Тож поступово серед орендодавців почало назрівати незадоволення щодо роботи з обраним партнером.

А тут ще й додало масла у вогонь те, що обіцяних розрахунків за пай важко було дочекатись. До того ж так тривало не рік і не два, а цілих п’ять. А попереду — ще десять років такої роботи. Тож люди почали задумуватись, чи варто мати такі довготривалі стосунки з таким орендарем.

Підпис на папірці — ще не вирок

Сказати, що всі попередні роки він зовсім не платив за користування землею, було б неправдою. В перший рік дехто отримав по 240 гривень за пай, наступного — 380 гривень. А, скажімо, торік власникам ділянок дали по сім центнерів зерна.

Про те, наскільки це достойна плата за паї розміром від семи соток до майже двох гектарів (а саме так, в залежності від оцінки, розподілена земля у селі), можна посперечатись. Та біда в тому, що й це отримали не всі. Коли ж на одному із зібрань Елеонора Олексіївна поцікавились, чому ж їй нічого не перепало, у відповідь почула: «Так з вами ж договір не укладено, тому й претендувати на оплату не можете».

— Якби це стосувалось лише нашої родини, але ж у такій ситуації опинилися десятки односельців, — розповідає жінка. — П’ять років тому ми складали наші договори на основі сертифікатів на землю. А лише торік після довгих зволікань люди почали отримувати державні акти на землю. На їх основі й мали б бути зареєстровані договори про здачу землі в оренду. Але з оформленням цієї процедури орендар не поквапився. От і вийшло, що на початок нинішнього року офіційно, за всіма правилами, було оформлено лише трохи більш як півсотні договорів. Виходило так, що користуватись землею було як, а для того, щоб платити за неї, не вистачило підстав?

Логічно було б припустити, якщо виникли сумніви щодо порядності орендаря, землевласники мали б одразу розірвати свої стосунки з ним. Але вся біда в тому, що боротись за свої права у селі наважуються одиниці. Почасти через те, що переважна більшість сільських пенсіонерів просто не орієнтуються ні в законодавстві, ні у своїх правах, ні в тому, з кого і які папери та документи вимагати. Почасти людям якось незручно відмовлятись від того, що пообіцяв віддати свою землю саме цьому орендареві, поставивши під договором свій підпис. Навіть якщо цей договір і не має юридичної сили. А якщо ще й пару сотень заплатили, то тут вже ніякого заднього ходу не може бути.

Конкурентам домовитись важко

Через це і трапляється, що селяни самі ставлять себе у безвихідь. Справді, непросто розірвати договір оренди, укладений на п’ятнадцять років. Чи витребувати свою плату за пай, не маючи на руках офіційного документа про орендні стосунки. Та навіть у таких ситуаціях законодавство мало б насамперед захистити інтереси тих, кому належить земля. Однак чомусь доволі часто трапляється так, що воно діє всупереч їхніх інтересів.

Скажімо, у тих же М’якотах почали з’являтись нові орендарі. Минулої осені понад двісті гектарів люди віддали в оренду іншій компанії. Приємно були здивовані, що вона не приступала до роботи, поки не оформила відповідним чином всі договори. Цей приклад багатьом показав, що співпраця може бути обопільно чесною, вигідною, а головне — на законних підставах.

А нещодавно з’явились представники потужної аграрної компанії із сусідньої області. І знову почали не з того, що пустили на поля трактори та сівалки, а з того, що за свій рахунок оформили документи на земельну спадщину власникам. А таких у селі назбиралось понад сімдесят чоловік.

— Тепер поцікавились, чи є у селі ветерани, кого привітати до Великодніх та травневих свят. Подейкують, що навіть школі могли б допомогти з ремонтом. Нічого подібного ні від кого раніше ми не чули, — розповідають люди.

У головах знову сумніви: можливо, і хотілося б попрацювати з таким орендарем, але ж страшно, щоб вкотре не обпектись. Та й не будеш кожної весни перебігати зі своїм паєм від одного господаря до іншого. Ось тут би і мали виручити невитребувані паї, котрих у М’якотах виявилось близько 250 гектарів.

Зі сторони важко давати будь-які поради. Але видавалося б цілком логічно, якби ці землі були віддані новим компаніям, котрі з першого дня намагаються працювати в селі на законних засадах. І аж ніяк не тій, що й п’ятирічки не вистачило, щоб оформити орендні договори. 

Та й тут ще не кінець проблеми. Невитребувані паї як латки по старій свитині розсіяні по полях різних орендарів. Як їх тепер обробляти? А головне — кому?

Селяни вже посилали свої делегації в різні земельні, юридичні та навіть правоохоронні установи, аби роз’яснили ситуацію. Але ніхто не може цього зробити. Чи не єдине, що змогли порадити: нехай орендарі між собою домовляться. Та як мають домовлятись запеклі конкуренти?

Це тільки з першого погляду проблеми м’якотських селян мають місцевий характер. Насправді невеличке поліське село вже сьогодні продемонструвало той гордіїв вузол проблем, котрий у недалекому майбутньому доведеться розв’язувати більшості українських сіл. Як виокремити свій пай серед сотні інших? На земельному плані, документально і навіть в натурі це можна зробити. Але як, скажімо, віддати сотню, десяток, а чи навіть один пай за бажання власника іншому орендареві? А якщо прийде ринок, то як продавати ці окремі сотки і гектари?

Добре, якщо село одностайно обирає для себе орендаря. А якщо стається так, як у М’якотах?

Для будь-кого було б повним абсурдом, якби спробували здати в оренду квартиронаймачеві по кілька квадратних метрів із кожної кімнати. Так не буває, скажете ви. Але чому ж так є із земельними наділами?

Відповіді на ці запитання, на жаль, поки що немає. Але ні у кого не повинно викликати сумніву, що закон таки мусить захищати нинішніх землевласників від нечесної конкуренції, недобросовісного партнерства, незаконного захоплення ділянок, невиплати орендної плати... Чи зможуть у повній мірі відчути на собі хоча б цей захист мешканці невеликого поліського села?

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.