«Ефект матрьошки»: сироти народжують сиріт

Ірині Мамоновій 26 років, у неї двоє дітей: Насті — чотири роки, Данилові — два. «Коли народився Данилко, першого ж дня його забрали в сусідню палату, потім перевели в інше відділення. Спочатку показували, потім перестали», — згадує молода жінка.

Росіянка Ірина в Україні вже 20 років, а паспорта не має досі. Через це в Насті не було свідоцтва про народження, Іру хотіли позбавити батьківських прав на Данила. Співрозмовниця згадує знайомство із працівниками центру: «Співробітники приїхали додому із соціальною службою, сказали, що хочуть допомогти». Погодилась одразу, хоч і з недовірою.

Олександр Жилак, психолог організації, із хвилюванням пояснює: «Ми розуміли: щось неправильно, мамі чогось не пояснили. У пологовому Ірі запропонували піти додому, а малюка тимчасово залишити у лікарні. Коли вона повернулася, сказали: мовляв, ви його покинули. Жінка не могла довести своє материнство».

Найперше Іра одержала посвідчення людини без певного місця проживання. Тепер їй роблять паспорт, чекати ще кілька місяців. Нещодавно родина отримала документи для Насті: у РАЦСі Мамоновим навіть не пояснили, що свідоцтво про народження можуть одержувати інші родичі. Весь цей час мама обходилася без законних виплат від держави.

«Іноді Іра відмовлялася приїжджати: не було грошей на дорогу, — ділиться Олександр Жилак. — Доводилося їхати до неї додому, забирати з собою». Перші результати розчаровували, довіра з’явилося, коли Іру, нарешті, допустили до дитини.

Центр іноді допомагає Мамоновій пайком, запрошує на заходи, тримає зв’язок, та з обліку підопічну зняли. З мамою, братом і сестрою Ірина орендує будинок, у неї є середня освіта, колись торгувала на ринку. «Хотіла б працювати, дітей у садок оформити. У Росії краще було б, але залишуся вже тут», — спокійно міркує молода жінка.

Євгенія, який виповнилося 23 роки, у центрі всього кілька тижнів. Дочці Юлі — три тижні. «Нам нікуди було з пологового виписуватися, — невесело розповідає Женя. — Туди, де ми жили, не можна було з дитиною приходити».

Коли дівчині-сироті виповнилося 16 років, її передали на держзабезпечення й залишили без прописки. У 18 — вигнали з гуртожитку. Вивчилася на цукерника, та за фахом так і не працювала: «Житла не було, доводилося ходити по друзях. А як працювати, якщо ти щотижня ночуєш у різних кінцях міста?» Потім із чоловіком винаймали житло без вигод: з дитиною там жити неможливо. Нині чоловік відвідує Женю в центрі. «Тут добре: дружні дівчата, чудове начальство», — каже молода мама.

Катя з Каміллою (2,5 року) — «старожили», у центрі вже два роки. Катя народила в 16 років, забирати дитину було нікуди, і дівчинку залишила в дитбудинку. Там дочка пробула півроку. «Потім Камілла сильно захворіла, і я вирішила її забрати. Сюди прийшла сама, про центр довідалася від подруги», — пояснює Катя. На той час вона закінчила училище, одержала спеціальність маляра, уже в АМЦ паралельно вивчилася на швачку. У Каті є квартира, але в поганому стані: нині місцева влада робить там ремонт. Дівчина сміливо дивиться вперед: «З вересня планую вчитися в технікумі, дитину віддати в дитячий садок, переїхати у квартиру й жити».

Центр для молодих жінок — не санаторій. Мами самі себе обслуговують: розподілили обов’язки, склали графік чергувань по кухні. Женя саме приготувала рисовий суп. «Якщо є запитання — звертаємося до співробітників: психолог проводить тренінги, вихователь займається з дітьми, юрист допоміг зареєструвати маля», — повідала про будні організації співрозмовниця. Дозвілля мамам теж забезпечене. «Шиємо, сережки робимо, займаємося танцями», — розповідає Катя.

Психолог Альтернативного молодіжного центру Олександр Жилак — офіцер запасу. Після розвалу СРСР працював у благодійних фондах: «Сам втратив ґрунт під ногами, а тут знайшов віру». Керував проектами допомоги «дітям вулиць», у центрі брав найважчі випадки.

Олександр Жилак: «Дитина приходить у світ саме із цими жінкою й чоловіком, і не варто позбавляти її батьків тільки тому, що ті не вписуються в загальну мозаїку. Ми вчимо людину переборювати складні обставини. У душу не ліземо. Ідея проекту — кожен сам обирає шлях, у центрі тільки показують варіанти. Бувало, люди йшли — не влаштовували результати. Були ті, хто повертався. Були й ті, хто хотів прийти, а ми не могли допомогти: наприклад, з наркозалежними не працюємо. Складно, коли людина відмовляється від відповідальності, — тоді немає довіри.

Спочатку опускалися руки через спротив чиновників, але віра в успіх надавала сил. Сьогодні суперечності бувають навіть у команді: обговорюємо кращі методики, способи допомоги. Але коли хтось конкретно бере відповідальність за клієнта, — вже не заважаємо.

Центр став дуже активним і пізнаваним. Навчальні заклади приводять на стажування фахівців, але плинність висока. Працівникам потрібна стабільність, тут же виділяються гроші на пайки, підвищення кваліфікації, але кар’єрного зростання немає. А коли з’являється досвід без матеріальної компенсації — люди зневірюються і йдуть».

Санія Гізатова, юрист центру: «Знудилася на «офіційній» роботі й вирішила обрати щось для душі. Легше працювати з «проблемними» людьми тут, ніж із зарозумілими в конторі. Допомагаю відновлювати документи, оформляти скарги, позови в суд, відновлювати житлові права, вибивати пільги й аліменти. Із чиновниками буває важко: часто вони нетолерантні, порушують права, при цьому впевнені у своїх діях. Але й серед них бувають класні люди. А ось довіру з клієнтами встановлювати легко, хоча іноді люди обманюють».

Тетяна Керман, психолог: «Коли захищаєш клієнта, його скритність усе ускладнює. При цьому з родинами в складних обставинах працювати легше, ніж із зовні благополучними. Ми не наглядачі, а партнери, ми йдемо поруч із людиною. Можна сердитися на клієнта, головне — його не кидати. Часто людей нам передають виконкоми, служба у справах дітей: можемо вести складну родину разом».

Вікторія — вже півроку як соціальний працівник центру, але іноді й сама потребує порад психолога: «Родини кризові, не всі готові до контакту, тому все переплітається. Люди часто бояться виконкомів: ті лізуть в особистий простір, нав’язують своє. А в центрі допомагають гнучко, не порушуючи мікроклімату в родині. Держава спілкується з людьми поверхово, немає глибокої реабілітації. Ми ж намагаємося пройнятися, щоб уникнути подальших казусів, навчити новому. Люди дзвонять, багатьом не можеш відмовити, стаєш частиною життя родини. Але при цьому намагаємося, щоб клієнти могли плавно ввійти в життя без нас. Родинам від нашої роботи — тільки плюс. Недоліки для працівників — «вигоряння». Але я реально бачу, як ми допомагаємо. Це надихає», — ділиться молодий фахівець.

А ще в АМЦ приїжджають волонтери для роботи в інтернатах: нині в Донецьку гостює Аня з Естонії.

Донецька область.