У квартирі мешканки Острога Софії Антонівни Хахльової — справжня фотогалерея. На знімках — її діти, онуки — ті, ким вона пишається, здоров’я для яких щодня просить у Бога...
— Буває, що ось так подовгу вдивляюсь у ці рідні обличчя, — наче читає мої думки жінка, яку я розумію, бо й сама ж мати. — І хоча діти й онуки до мене приїздять часто, все одно скучаю за ними. Немає й хвилини, коли б не думала про них. Старша донька Вікторія мешкає з сім’єю у Нетішині на Хмельниччині, молодший Олексій — у Києві, але часто приїздить в Острог — рідне місто він дуже любить... До речі, ніколи не приїздить до мене без квітів — цю звичку перейняв від тата Володимира Сергійовича. Той повертався з роботи якщо не з букетом, то хоча б з квіточкою.
— Ви знаєте, ось так дивлюсь на дітей і думаю, які вони у мене самостійні, — ділиться сокровенним Софія Антонівна. І бачу, що жінка не кривить душею, а жалкує, що, можливо, мало часу віддавала доньці та сину. Її поглинула робота — на педагогічній ниві вона ось уже п’ятдесят перший рік.
...Коли у 1964-му Софія Міркова закінчувала Дубенське педучилище, сюди приїхав директор дитячого будинку з Острога. Розмовляв з випускниками, придивлявся до них. Але запросив до себе на роботу тільки Софію.
Схоже, побачив у дівчині ті якості, які дають їй змогу не лише навчати дітей, а й знаходити з ними спільну мову, дарувати їм тепло й доброту. Адже у дитячому будинку були переважно діти-сироти. І кожен із них мріяв про сім’ю.
— У дитбудинку був хлопчик-сирота Коля з Костопільського району, — згадує Софія Антонівна. — Він називав мене «мамою». Навіть коли уже став дорослим і мав свою сім’ю, писав мені листи. Якось ми поїхали із сином Альошею до нього в гості в Маріуполь — нас приймали, наче рідних...
Коли у 1970-му дитячий будинок реформували у допоміжну школу-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку (нині це комунальний заклад «Острозька спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №2») і перед педколективом поставили завдання: або заклад «візьме належну педагогічну планку», або ж його ліквідують, Софія Антонівна разом з директором Марією Олександрівною Федорчук та іншими членами колективу виконала це завдання. Щоправда, для цього довелося багато працювати, навіть у вільний час, який воліла б провести у колі своєї сім’ї, з дітьми. Тоді за старшу в сім’ї була донька Вікторія, усміхається Софія Антонівна.
— Але мене розуміла моя сім’я, з нею я ділилася проблемами, просила у чоловіка поради, — згадує Софія Антонівна. — Були у закладу й важкі 90-ті роки, коли через мізерне фінансування його вихованці ледве не голодували. Ми не могли цього допустити і їздили на поклін до спонсорів. Пригадую, як просили цукор для дітей у директора Оженинського цукрового заводу, як самі вантажили мішки у машину. І ніхто тоді не нарікав, що, мовляв, це не жіноча справа, бо старалися для дітей, долі переважної більшості із яких не позаздриш.
— Якось удома я розповіла про вихованця інтернату, який взимку прийшов на навчання у тоненьких спортивних штанцях — сім’я бідувала, батько пиячив і не було коштів на брюки, — згадує Софія Антонівна. — Журилася, як йому допомогти. Альоша, тоді ще школяр, послухав це, пішов до своєї кімнати і виніс звідти свої брюки: «Мамо, а ці підійдуть тому хлопчику? Передай йому, хай він не мерзне», — сказав. Я не здивувалася тому вчинку сина, бо він ніколи не був жадібним, завжди ділився з друзями, сестричкою останньою цукеркою. Пригадую такий випадок. Якось на нашій грядці біля будинку ми побачили першу ягоду полуниці, я зірвала і простягнула Олексію. Він не з’їв її, а коли прийшов додому, помив, перерізав навпіл, щоб поділитися з сестричкою...
Педагог із багаторічним стажем розповіла, що її діти часто бували у неї на роботі, тож проблеми спеціальної школи-інтернату та її вихованців їм добре відомі.
Тож коли Олексій став дорослим, започаткував благодійні акції для вихованців закладу: пропонував дітям напередодні новорічних свят написати на листочку, який подарунок вони хотіли б отримати від Святого Миколая. А потім власним коштом та коштом спонсорів, за яких часто були відомі українські артисти Руслана, Наталія Могилевська, Кузьма та інші, купував дітям подарунки. Бувало, що їх привозило кілька вантажівок у школу.
— Ви бачили б, як чекають того дня діти, які радісні у них обличчя, — каже Софія Антонівна.
— А чому у свої 68, пробачте за безтактність, ще працюєте? — запитую.
— А що робитиму у чотирьох стінах? — чую у відповідь. — Я й на городі працюю. У мене є дев’ять соток. Дехто із моїх знайомих дивується: мовляв, чого їй не вистачає, що на городі горбатиться — син же не залишить матір на одній пенсії, завжди з подарунками у гості приїжджає? А хіба всім поясниш, що, клопочучись на сотках, я у такий спосіб відпочиваю — земля забирає від мене увесь негатив. Люблю сіяти, спостерігати, як усе росте. До того ж, хоча й діти у мене самодостатні, люблю їх почастувати екологічно чистими огірками, перцем, картопелькою, бурячками, морквою... Хіба вони таке в магазинах куплять? Торік разом з донькою Вікторією і невісткою Віталіною засолили чимало огірків, різних консервацій припасли, а скільки огірків знайомим роздали, бо вродили рясно...
— А може, таки мають рацію ваші знайомі, коли радять залишити роботу і той же город? Здоров’я ж уже не те, — зауважую.
— Воно й справді: літа не додають сил, зате додають мудрості, — погоджується Софія Антонівна. — А досвід підказує, що старість повільніше підкрадається до тих, хто постійно у русі. Отож і я втікаю від неї, як можу, — сміється жінка.
— Щодо здоров’я?.. Ви знаєте, мої діти мене ніколи не полишали наодинці, коли я хворіла, — каже Софія Антонівна. — Пригадую, як після операції я тяжко виходила з наркозу. Не було сил, почала підкрадатись депресія... Раптом бачу: прочинилися в палату двері, кумедний синій іграшковий ведмедик голосом мого дорослого сина Олексія цікавиться моїм здоров’ям і наказує не падати духом. Як тут не усміхнешся? Відтоді зберігаю того ведмедика... Олексій дуже підтримав мене у ту тяжку хвилину. Зрештою, він завжди був уважним до мене. Пригадую, йому було трохи більше десяти, коли я тяжко захворіла. Коли спала температура, я задрімала. Снилося, що хтось накриває мене ковдрою — стало так тепло і затишно. Потім чоловік розповів, що біля мене чатував Олексій і що саме він поправляв ковдру. Ось такий він у мене турботливий. А після смерті чоловіка Володимира Сергійовича діти, як мені здається, ще більше оточили мене увагою: мабуть, для того, щоб я не почувалася самотньою.
— А який за характером Олексій? — цікавлюсь.
— Надійний як товариш, розумний — від чоловіка йому дістався у спадок математичний склад розуму. Мабуть, саме тому йому вдається самому вибудовувати кар’єру (Олексій Хахльов — кандидат економічних наук. — Авт.), добиватися мети, що дається йому (я це добре знаю) постійною працею.
Та, головне, він — добрий, порядний і людяний. Знаю, що у нього всяке трапляється у житті, але він, відчуваю, дозує для мене інформацію — щадить моє материнське серце від переживань. Признаюсь, буває, що і я прошу у нього поради. Може, це нескромно, але пишаюсь своїми дітьми, тим, що вони на старості літ є моєю підтримкою і розрадою, що вони, маючи уже свої сім’ї, і досі дружать між собою, — каже Софія Антонівна Хахльова.
Рівне.
С. Хахльова із сином Олексієм.
Фото автора та із сімейного архіву С. Хахльової.
