Проблема житла для сиріт, випускників шкіл-інтернатів, професійно-технічних училищ чи коледжів — не нова. Її щораз, кожної каденції, порушують народні депутати і урядовці. Про неї багато говорять представники органів місцевого самоврядування та активісти громадських організацій. Однак, попри цю «турботу», сироти так і залишаються без кола і двора, приречені на поневіряння по чужих кутках.
Право є. Житла немає...
У Канівську школу-інтернат Яна Ткаченко (з етичних міркувань ім’я та прізвище героїні змінено) потрапила десятирічною. Її батьків, хронічних алкоголіків, позбавили батьківських прав, і дівчинка разом із молодшим братиком стала соціальною сиротою. Коли Яна навчалася у восьмому класі, з селища, де вона народилася, повідомили, що її горе-батьки «від горілки згоріли». Згодом якась щиросерда тітонька написала, що хатина, в якій мешкали Ткаченки, розвалилася, а вона займає їх колишню присадибну ділянку, «аби не заростала бур’янами».
Після закінчення школи Яна вчилася «на кондитера» у Черкаському професійно-технічному училищі. Дівчина з дитинства мріяла гарно готувати, щоб хоч трохи побалувати свого братика Мишка. Хлопчик дуже любив усе печене, однак досхочу поласувати кексами чи пирогами йому не вдавалося ніколи.
Яна добре навчалася. На виробничій практиці також була однією з кращих. У гуртожитку, де мешкала, завжди пригощала подруг своїми кондитерськими «витворами». І звичайно ж, возила власноруч спечені «смаколики» брату в інтернат. Мишко був щасливий.
Два роки навчання промайнули швидко. За рекомендацією з училища Яну взяли на роботу у кондитерське кафе великого супермаркету. Дівчина вперше у житті отримала зарплату. Спочатку тисяча триста гривень здалися їй величезною сумою. Проте вже через місяць, коли довелося залишити гуртожиток у ПТУ й шукати собі наймане житло, гроші, отримані на роботі, раптово змізерніли. Яна з великими труднощами знайшла собі куток у бабусі-пенсіонерки, котра погодилися брати з неї «всього 600 гривень» на місяць.
— На прожиття мені залишається із зарплати 700 гривень, — ділиться Яна Ткаченко. — Намагаюся економити на всьому: на харчуванні, на одязі, аби хоч двічі-тричі на місяць провідати в інтернаті Мишка. Він мене так виглядає! Й допитується, чи зможемо ми десь разом жити, коли він закінчить школу. Я теж хочу, щоб брат був зі мною, бо вже надивилася, як колишні інтернатівці, відчувши, що вони нікому не потрібні, починають красти, пиячити, вживати наркотики, одне слово, опиняються на дні життя...
Дівчина зверталася в органи опіки із запитанням щодо надання їй з братом житла. Чиновники пояснили, що справді, за чинним законодавством сироти мають право на отримання квартири чи іншого помешкання. Однак не за місцем проживання, а за місцем свого походження. Тоді Яна написала листа у селище, де колись жили її батьки. Селищний голова відповів, що закон такий він знає, але допомогти нічим не може. За останні двадцять років жодного метра житла у їх населеному пункті не побудовано. Й взагалі селище давно вже перебуває на державній дотації...
— Крім кодексу, — коментує заступник начальника служби у справах дітей облдержадміністрації Оксана Покатілова, — з’явився цілий пакет підзаконних актів, котрі деталізують питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язані із захистом прав дитини-сироти, зокрема, щодо захисту її майнових та житлових прав. Держава сьогодні намагається розв’язати ті найголовніші проблеми сирітства, котрі не вирішувалися у попередні два десятки років. Адже не існувало навіть державної програми забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, житлом. Сьогодні ми працюємо над такою цільовою обласною програмою, органи місцевого самоврядування закладають у свій бюджет кошти на придбання квартир чи опорядження комунального житла для посиротілих дітей.
П’ять років облаштовують соціальний гуртожиток
— Справді, — підтверджує директор Черкаського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ніна Бабій, — існує дуже велика проблема з виділенням житла для сиріт. Щороку в області близько ста випускників шкіл-інтернатів виходять у самостійний світ й тільки 15—20 відсотків з них мають житло. Та й яке це житло! Або напівзруйновані хатини, котрі залишилися від родичів, або частка помешкання, в якому й досі живуть їх «неблагополучні» батьки. Чи захоче молода людина знову повертатися у соціально нездорове середовище, звідки її забрали органи опіки у дитинстві? Це запитання швидше риторичне.
Ніна Іванівна повідомила також, що після оприлюднення соціальних ініціатив Президента Віктора Януковича, служба, яку вона очолює, дуже розраховує на допомогу держави та органів місцевого самоврядування. Вперше за останні роки влада на місцях склала списки дітей-сиріт, які потребують житло сьогодні чи потребуватимуть його у майбутньому. Деякі райони зайнялися пошуком фінансових ресурсів, аби вже нині забезпечити квартирами чи місцями у гуртожитках тих сиріт, котрі особливо потерпають від соціальної незахищеності.
Нарешті зрушила з точки замерзання проблема облаштування обласного соціального гуртожитку. Цей об’єкт задумали створити ще у 2007 році. На той час Черкащина залишалася однією з небагатьох областей, котрі не мали спеціалізованого житлового фонду для сиріт. Знайшли й приміщення — колишній дитячий інтернат у місті Сміла. Однак його потрібно було реконструювати, вкладати гроші в оновлення. Цей процес розтягнувся на роки. Уже в усіх інших областях запрацювали соціальні гуртожитки, а в Черкасах то виділяли кошти з обласного бюджету, то припиняли фінансування.
Цього року депутати обласної ради проголосували за виділення коштів для завершення опорядження смілянського довгобуду. Визначили навіть час його введення в дію — жовтень 2012 року. Чи вистачить цих ресурсів, чи встигнуть будівельники справитися зі своєю роботою, дізнаємося восени.
Утім, навіть відкриття соціального гуртожитку у Смілі не вирішить питання забезпечення випускників інтернатів хоча б тимчасовим житлом. Адже заклад розраховано всього на 30 місць, а щороку на широку дорогу життя після закінчення школи чи ПТУ вирушають 70—80 сиріт, у котрих немає притулку. Тому, думається, вкрай необхідно, аби такий заклад відкрили у кожному місті з населенням 50 і більше тисяч мешканців.
На жаль, навіть у 250-тисячному обласному центрі відсутнє пристановище для юнаків та дівчат, сиріт, котрим немає де прихилити голову. Міська влада витрачає сотні тисяч гривень на гучні розважальні заходи, виправдовуючись, що на це, мовляв, витрачаються спонсорські кошти, а на облаштування соціального житла для молоді фінансів у неї бракує.
Прикладом для наслідування може служити соціальний центр матері і дитини, створений у Каневі у 2010 році. Його відкрили завдяки бюджетним та спонсорським коштам. Нині у закладі під опікою психологів та соціальних працівників перебуває сім юних мам з новонародженими дітьми. Під захистом обласного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді одинокі мами мешкатимуть тут понад рік. Потім їм з малюками також необхідно буде шукати соціальне житло.
Саме у цій площині — забезпечення десятків тисяч українських сиріт тимчасовим помешканням — є робота для нинішнього законодавця. Адже «радянська» норма, прописана у законі про гарантування передачі у власність сиротам житла, по суті, ніколи не виконувалася і, на жаль, виконуватися не буде. Чому? Навіть багаті європейські держави безплатно не забезпечують соціально неспроможних громадян квартирами чи будинками. Тамтешні органи місцевого самоврядування мають у своєму розпорядженні широку мережу муніципальних соціальних гуртожитків. Тому жоден громадянин, якщо він сам цього не бажає, не залишається на вулиці. Він має право тривалий час мешкати у тимчасовому притулку, поки не знайде пристойну роботу і не стане на ноги.
Аби запозичити європейську практику роботи з сиротами, іншими категоріями людей, котрі опинилися у скруті, потрібно зовсім небагато. Не говорити роками про проблеми сирітства, а, врешті, реально почати їх розв’язувати.
Черкаська область.
