Пригасле сонце «Світанку країни»

Таке цілком вмотивоване питання мимоволі спало на думку після ознайомлення з роботою кількох приватних міні-копалень.

Шахту «Петровеньківська №1» ТОВ ГП (гірниче підприємство) «Антрацитвугілля» почали будувати два з половиною роки тому в чистому полі. Вже пройдено два 350-метрові стволи, роботи тривають на глибині 70 метрів по вертикалі.

— Щоб не трапилося такої біди, як на шахті «Рудник», — пояснює директор ГП Володимир Козак, — мають бути водозбірники і потужні насоси. У разі аварії вони повинні прийняти воду і не топити людей. Запасів вугілля на цій ділянці, за підрахунками, шість мільйонів тонн, роботи вистачить на 20—30 років, залежно від інтенсивності вуглевидобутку. До речі, вугілля дуже високої якості через малий вміст сірки — всього 0,9 відсотка. Згідно з проектами, плануємо працювати на п’яти горизонтах. Сьогодні відкрили лише перший. Глибше залягають вибої — складніше видавати вугілля на поверхню: не виключено, що з часом темпи видобутку будуть знижуватися. Через велику воду, через глибини ускладнюється транспортування палива, а також провітрювання вибоїв. Власне, саме через ці обставини і лихоманить старі шахти...

Ми працюємо прозоро, дотримуємося всіх законних правил і договорів з багатьма організаціями з контролю та обслуговування. Інакше не одержали б ліцензію. Її ми виграли на аукціоні. На оформлення паперів знадобився рік... Вимоги до нас такі ж самі, як і до великих державних вугільних підприємств, якщо не більші...

Володимир Дмитрович про «труднощі становлення» оповідає стримано, швидше, як досвідчений дипломат, а не директор-виробничник, котрому довелося добре понарізати кола в лабіринті «вирішення питання». Хоча з розповідей його колег ми знаємо, що, не маючи певного досвіду, дозвільний документ одержати не так просто. Слід спочатку вибрати місце, оформити земельне відведення, дочекатися на геологічний висновок, пройти через усі щаблі узгодження з органами влади: місцевими, обласними і вище. Найпроблемніше одержати бажаний підпис у Києві. Отже, справа впирається не лише в гроші — щоб збудувати легальну шахту за всіма вимогами, обладнати її необхідними механізмами, потрібно від 20 до 30 мільйонів гривень, — а й у час, терпіння і... нерви. Можливо, в грошовому еквіваленті вони нічого не варті, але в моральному...

Ніхто не сперечається, чинного нормативного збірника документів про безпеку вугільних шахт треба дотримуватись, як біблійних заповідей, адже йдеться про життя і здоров’я людей. І все-таки є нюанси, з якими фахівці не погоджуються. Деякі вимоги, кажуть вони, на приватних вуглевиробництвах просто неможливо виконати.

Образно кажучи, те, що для великого державного підприємства є нормою, для малої шахти — смерть. Скажімо, гірнича інспекція контролює всіх за одними правилами, хоча виробництва малої шахти і великої відрізняються, як велосипед від КамАЗа. Зокрема, йдеться про конкретний приклад. Існує металічна і гідравлічна стійка для кріплення «стелі» вибоїв. Гідравлічна тримає породу на порядок більше, ніж металічна, для малих шахт вона взагалі вигідніша. Однак за прийнятими правилами гідравлічне кріплення заборонене. Чому? Ніхто так і не пояснив причини нормативного «вето», залишається тільки здогадуватися, що за ним криється той, хто «патронує» виробництво металевого кріплення. Чиясь вигода виявилася важливішою, ніж безпека вибоїв...

І це ще не всі проблеми. Ліцензія — тільки початок шляху. Зокрема, на тій самій шахті «Петровеньківська №1» у вересні відкриватиметься лава, і лише тоді можна казати про повний вуглевидобуток (зараз вугілля вибирається попутно). Між тим лаву обладнують сучасним і, до речі, дуже дорогим обладнанням. Одна секція мехкомплексу, наприклад, коштує 250 тисяч гривень, а тут потрібно сто таких комплексів. Чи підйомна така сума для підприємства, яке ще не вийшло на проектну потужність вуглевидобутку? Тому власники і менеджмент «Петровеньківської» змушені шукати інвесторів на всіх рівнях — і в Києві, і в Донецьку. Шукати — шукають, а якщо не буде реалізації вугілля? Питання геть не риторичне...

— Державні підприємства працюють під прапором Міністерства палива та енергетики України, отже, держава контролює реалізацію їхнього палива, — діляться наболілим співрозмовники. — Приватним шахтам доводиться щоразу сушити голову над питанням, куди і кому відвантажити свій продукт. Цьогорічна зима на морози не поскупилася, постійно йшлося про нестачу вугілля, однак реалізувати паливо було важко. Морські порти замерзли, відправка палива зупинилась і його почали складувати. А знаєте, що було в 2009-му? Вугілля малих приватних шахт заборонили купувати. Незрозуміло: з одного боку, для енергетичної обороноздатності державі потрібне вугілля, а з другого — уряд відмовляється його купувати? Де ж логіка? Через таку політику багато приватних шахт закрилось. Адже ми не дотаційні структури, ніхто нам грошей не дає. Виживання бізнесу цілком залежить від його власника. Але ж результати цього бізнесу і державу повинні цікавити. Йдеться не про паяння каструль, ще раз повторюємо, — про енергетичну безпеку країни! А яка безпека в абсурдній логіці — завозити вугілля низької якості з Польщі й Туреччини, а вітчизняне якісне бракувати за «непотрібністю»? Немає вам куди його подіти — ваш клопіт...

(Підозрюємо, логіка тут якраз зрозуміла. Напевно, для збереження «енергобезпеки» власних рахунків декому з високих чиновних осіб комфортніше «зігріватись» на імпорті палива, ніж на підтримці «нерентабельного» особисто для нього вітчизняного вугільного промислу. Спритний чиновник ніколи не сплутає абстрактне гасло з конкретним «відкатом»)...

— За останні роки розвивається тенденція переходу шахт у приватні руки, будівництва нових вугледобувних підприємств, — фахівці не тільки критикують, а й підказують свій варіант розв’язання проблеми. — Великий бізнес росте. Як відомо, металургійні підприємства сьогодні купують цілі шахти або беруть їх у концесію, щоб забезпечити вугіллям свої виробництва. У кожної серйозної металургійної компанії сьогодні є власне вугілля. Куди подіти нашу продукцію? Щоб відправити її за кордон, треба виконати портові норми — завантажити цілий корабель. Тобто слід об’єднати продукцію десятків малих вугільних підприємств, аби вкластися у цю норму. Тому ми пропонуємо такий варіант: державні підприємства переорієнтувати на експорт вугілля (і ціна тут вища за тонну палива), а малий приватний бізнес нехай працює на внутрішньому ринку. Дати їм квоту — і нехай вони її виконують. Насправді, все можна вирішити, було б лише бажання. І ще один важливий момент. Дехто з наших колег доводить, що треба створити департамент малих приватних шахт при галузевому міністерстві. Навряд чи потрібно це робити. Новій структурі треба на щось жити, отже, знову державні витрати. Та й нам посадять на шию ще одного «обліковця». Навіщо?

Із зайвими «обліковцями», між іншим, справді доходить до абсурду. На одній із шахт нам розповіли анекдотичну, але реальну історію. Приїхали на підприємство два перевіряльники з Артемівської територіальної гірничої інспекції. «Чому два?» — здивувався головний інженер. Гості цілком серйозно пояснюють: один з них інспектор, а другий — представник Східного управління по надрах. А в парі працюють, бо перший має право перевіряти, але не може ставити свій підпис на документах, а колега, навпаки, — може видавати документ, а ось для перевірки повноважень не має (!).

Після таких анекдотів починаєш розуміти, чому легше організувати кримінальну копанку, ніж законослухняне підприємство...

Шкода, що з Азії ми приймаємо здебільшого «суховії». Україні було б не зайве скористатися досвідом Китаю, де процвітає, як відомо, не лише легка промисловість. Держава там укладає з колективами вуглевиробників угоди, за якими виділяє їм, наприклад, потужні комплекси в кредит на двадцять років. За умови, щоб гірники за добу видобували тисячу тонн палива. Цю кількість колектив віддає державі, решту залишає собі і не має зі збутом клопотів. За збереженням комплексу, зрозуміло, пильнують з китайською ретельністю до роботи, і він працює, як годинник, адже від нього залежать виробничі успіхи шахтарів і, відповідно, добробут їхніх родин. На жаль, це їхній досвід, не наш...

У розмові без диктофона («А то ще приб’ють, чого доброго») «відставний» гірник «пройшовся» по нинішніх «трудових резервах». Каже, що молоді шахтарі часто гасять свій стрес... наркотиками. Колись, мовляв, пили горілку, і то після зміни, а тепер спускаються в шахту під дією наркоти.

Керівники гірничих підприємств слова дядечка заперечують: неадекватних працівників, запевняють, у себе не бачили. Шахта — складне і небезпечне виробництво: тут від людського фактора часто залежить, що видаватимуть на-гора: вугілля чи, боронь, Боже, тіла. Дисципліна сувора: за появу на роботі навіть з перегаром від учорашнього «розслаблення» — наказ про звільнення. З цим не жартують. Хоча визнають — проблема кадрів є, і вона щороку загострюється.

Сьогодні вугледобувне виробництво відчуває дефіцит таких головних шахтарських професій, як машиністи гірничо-виймальних машин, робітники очисного вибою, прохідники. Пенсіонери допрацьовують останні роки, а прийти їм на зміну немає кому. Молодь на шахту не квапиться — важко і небезпечно. Вдвічі скоротилася і підготовка спеціалістів середньої керівної ланки.

Парадокс, але дефіцит кадрів став таким самим болючим моментом, як і безробіття. Наприклад, на «Петровеньківській» нині працює 70 гірників, з введенням у дію лави їх кількість має зрости вдвічі. Де взяти поповнення?

Тут планують запрошувати робітників з іншої місцевості: для цього обладнають житло, «позичене» в Іванівської селищної ради. Оскільки своєї навчальної бази немає, братимуть на роботу людей, котрі мають гірничий стаж. Хоча це не вихід. Плани, дуже ймовірно, може зіпсувати плинність кадрів. Навіть шахтарі з досвідом не витримують вимог до дисципліни та умов праці на сучасному обладнанні. Тому в обласній асоціації малих вугільних підприємств ініціюють створення своєї навчальної структури: зараз про це домовляються керівники та засновники приватних шахт. На спеціальних курсах навчатимуть людей для себе, своїх умов і своєї техніки, адже більшість травм у шахті зовсім не випадкові. Від того, як робітник підготовлений, залежить, як уже сказано, не тільки продуктивність праці, а й безпека всього колективу.

На окремо взятих шахтах вихід, сподіваємося, знайдуть. Але «кадровий голод» — проблема глобальна. Ще більше його посилюють освітні новації — профільні навчальні заклади, де навчали гірничих професій, у країні стали «екзотикою»: і вищі, і профтехучилища. Абсурд нанизується на абсурд — напевно, доведеться у вибої спускати юристів, економістів і особливо освічених істориків. Декому з них кайло не завадить точно...

Криміналітет на вигадки ще хитріший, ніж класична голота. А вугледобувна галузь — взагалі, наче дослідне поле, для спритних умільців. Вони розробляють схеми привласнення державних коштів буквально за всіма статтями фінансування об’єктів. Принаймні начальник Головного відділу контррозвідувального захисту економіки УСБУ в Луганській області Олександр Туршуков запевняє, що «масштаби зловживань пропорційні масштабам капіталовкладень». Тільки торік з держбюджету на вугледобувні підприємства Луганщини надійшло 1,8 мільярда гривень, однак значну частину грошей так і не було використано за призначенням: на закупівлю обладнання, капітальне будівництво, охорону праці та інші «дрібниці». Мабуть, знамениті тут суховії розмели їх по приватних кишенях швидше, ніж гірники спустилися в лаву. А як не віяти цим вітрам, коли власники кишень гостро потребують покриття витрат на «красиве життя»; воно не аварійний вибій, чекати не може?

Зокрема, один керівник захотів одержати «матдопомогу» від держави за статтею «Державна підтримка на часткове погашення затрат із собівартості вугільної продукції», тому протягом двох років на шахті не тільки штучно «нарощували» обсяги добового видобутку вугілля, а й його якісні показники. Внаслідок «операції» «наросло» понад 32 мільйони гривень, і чоловік врешті «статтю» одержав. Щоправда, з Кримінального кодексу — працівники СБУ з розумінням «пішли назустріч його палким побажанням»...

Поширеними способами зловживань є також викрадення бюджетних коштів, котрі списуються на роботи або закупівлю для шахтарів засобів індивідуального захисту, що є цілковитою байкою, бо насправді нічого не виконувалося і не купувалося; нелімітований відпуск вугілля і металобрухту комерційним фірмам та інші оборудки, які навіть вправний у тонкій сфері авантюр Остап Бендер назвав би «непоштивим ставленням до КК».

За фактами виявлених Службою безпеки злочинів протягом 2008—2011 років порушено 130 кримінальних справ, до бюджету повернено понад сотню мільйонів гривень. Здавалося б, нездорові ініціативи спритників мали б нарешті вичерпатися, але бажаючі погріти руки на вугіллі не заспокоюються. Та й, якщо чесно, у розставлений сачок правоохоронних органів переважно потрапляє «дрібнота»; ті, у кого «руки довжиною від столиці до Донбасу», не бояться ні СБУ, ні її регіональних управлінь.

За двадцять років, стверджують експерти з питань енергобезпеки, склалася ціла система розподілу і перерозподілу виділених на вугільну галузь коштів. Якщо приватизація проводитиметься чесно, прозоро, справді для залучення інвестицій, а не для «лівого» поглинання грошей, це сприятиме розв’язанню «гордієвого вузла» чи, точніше, зашморгу на шиї галузі. Неприємності тоді спіткають хіба що власників «довгих рук», які залишаться без звичних джерел прибутків.