Сирні баталії залишили рани

Хмельницька маслосирбаза була одним з тих підприємств, що час від часу з’являлось то в одних, то в інших списках, експорт чиєї продукції, начебто, був заборонений. 

Але виробничники стверджують: впродовж всього конфлікту не припиняли відвантаження продукції на російські ринки.

Мало того, жодних офіційних документів, ні прямих, ні опублікованих на російських урядових сайтах, щодо заборони вони не отримували. При цьому ніхто також не вимагав проведення перевірок виробництва. Та попри все конфлікт не міг не зачепити і його інтереси.

Насамперед протистояння знову чітко продемонструвало: не можна ставити виробництво у повну залежність від чужих ринків, особливо якщо вони обмежуються однією державою. Адже саме така залежність і дотепер змушує маслосирбазу штучно стримувати виробництво сирів. Бо приказка про те, що запас кишеню не тягне, тут не спрацьовує.

— Уявіть ситуацію, якби ми зробили ставку тільки на експортну продукцію, і раптом продаж довелося б припинити. Що робити із тисячами тонн товару, котрий має певний термін реалізації? — запитує директор Людмила Бесєда. — Ті з наших колег, хто пішов саме таким шляхом, опинився на межі банкрутства, виробництво через його збитковість довелось якщо не зовсім закривати, то принаймні зупиняти до з’ясування всіх обставин.

Ці ризики хмельничанам вдалось оминути. Зате вони спіткнулись на інших. Посіяна серед російських споживачів паніка щодо низької якості українських сирів таки зробила свою справу. За продукт, у якому сумніваються, навіть якщо і безпідставно, не можна просити найкращу ціну. Тому хмельницьким сироварам довелось переглянути вартість свого товару в бік зменшення.

Хвиля недовіри мимоволі перекинулась і на українського споживача, мовляв, якщо росіяни відмовляються від наших продуктів, то чому ж ми повинні їх їсти? А як відомо, пропагандистську качку значно легше запустити, ніж потім спростовувати інформацію.

— Мало того, як мені відомо, ситуацією одразу скористались німецькі харчовики, — продовжує директор, — вони одразу почали заповнювати вільну торговельну нішу. І тепер українським експортерам знову доводиться завойовувати втрачені позиції. А конкуренція у цьому сегменті продовольчого ринку надзвичайно жорстка.

Українським виробникам втримувати її непросто. Боротись потрібно не тільки за прихильність споживача, а ще й з власними економічними проблемами. Бо як, скажімо, здолати європейських конкурентів, де молочарів, які постачають продукцію за кордон, держава підтримує ще й експортними субсидіями. У нас же все до протилежного навпаки. Скажімо, свого часу на тій же маслосирбазі «зависло» близько двох з половиною мільйонів гривень неповернутого ПДВ тільки через те, що, з’ясувалося, необхідний механізм такого повернення не був затверджений. Для стабільно діючої економіки такі випадки просто абсурдні. Для нашої — вони буденні та звичні. А такі поняття, як сприятливий режим роботи для успішного підприємства-експортера взагалі відсутні. Замість цього — одвічна боротьба із податками, а точніше — за їх своєчасну сплату.

Виробничники проводять прості підрахунки: для того, щоб із нарахованих двох тисяч гривень зарплати працівник міг отримати 1,7 тисячі гривень, підприємство повинно сплатити 1,6 тисячі податків і платежів. Для такого, де зайнято близько семисот чоловік, щомісяця набігають мільйонні суми.

— До того ж не варто забувати про специфіку виробництва, коли термін дозрівання сирів становить кілька місяців, а для окремих сортів — навіть роки, — наголошують технологи. — Якщо врахувати ще й розтягнуті терміни реалізації, стає зрозумілим, що від закупівлі молока до отримання грошей за той же сир треба чекати ледь не півроку. Щоб не залазити в борги перед селянами, доводиться користуватись банківськими кредитами, чиї депозитні ставки можуть довести до банкрутства кого завгодно.

Усі ці фінансові навантаження вимушено лягають на собівартість товару, за який врешті-решт доводиться платити споживачеві.

— Можна зрозуміти обурення покупця, котрий бачить на прилавках високі ціни, — розмірковує Людмила Бесєда. — Але не треба думати, що в них закладені надприбутки виробничників. Ось простий приклад. Згадаймо, скільки разів і на скільки лише торік подорожчали окремі харчі, товари, послуги? Кожен може скласти свій список. А, приміром, реалізаційна ціна на масло нашого виробництва не піднімалась вже протягом чотирьох років. І це при тому, що весь час зростають витрати на транспорт, енергоносії, комунальні послуги. Не кажучи вже про закупівельні ціни на сировину.

Остання є давнім каменем спотикання між виробничниками та селянами. Не можна не дослухатись до людей, котрих дуже часто не влаштовує низька оплата їхніх старань. Але свої аргументи наводять і молочарі. Скажімо, для виготовлення кілограма масла потрібно 22 кілограми молока. Тож не те що кожна гривня, копійка істотно позначиться на ціні готового продукту. Хто ж купуватиме «золоте» масло?

У цій ситуації корегувати цінові стосунки мали б державні дотації, про які так багато і давно йдеться. Але й цей механізм дав збій. Торік, приміром, підприємство сплачувало податок, котрий потім мав би повернутись у вигляді дотацій селянам, у спеціальний фонд. Але куди спрямовано зібрані кошти, виробничники проконтролювати не в змозі. Знають лише, до селянських подвір’їв вони так і не дійшли.

Нинішнього року мали запрацювати нові правила: лише тридцять відсотків податку спрямовується до спецфонду, решта — має надійти безпосередньо до здавачів молока. Але схема така, що з початку року дотації ще не виплачувались. То ж коли будуть, а чи й будуть взагалі — запитання без відповідей.

Здавалося б, усі ці внутрішні проблеми не мають стосунку до україно-російського конфлікту. Але насправді вони є серйозними чинниками ризику для вітчизняного виробника і на внутрішніх, і на зовнішніх ринках. Бо всі вони впливають на цінову конкурентоспроможність вітчизняного товару.

Нині спокусити будь-якого споживача непросто. Навіть при тому, що та сама маслосирбаза готова демонструвати стовідсоткову натуральність і найвищу якість продукції. Щоб переконати будь-кого у тому, що вона відповідає всім стандартам, протягом усього терміну її споживання зберігають так звані зразки — свідки із кожної партії. Та, як бачимо, і це не вберегло від гострих проблем.

На підприємстві в архівах знайшли унікальний документ — наказ по маслосирбазі, виданий на другий день після визволення Хмельницького від фашистів. У ньому лише кілька пунктів: зібрати особовий склад (тоді це було 17 осіб) і приступити до заготівлі масла. Відтоді підприємство не припиняло своєї роботи ні на один день. А масло і сири за сталою традицією багато десятиліть відвантажували саме російським споживачам.

Сьогодні тут щодоби переробляють майже 170 тонн сировини, виробляючи близько двох сотень найменувань молочних продуктів, хоча основними залишаються сири. І так само понад третину загального обсягу продають у сусідню країну. Партнерські відносини намагатимуться зберігати й надалі, тим паче що вони попри політичні баталії залишаються економічно обопільно вигідними. Однак тепер всерйоз задумались про диверсифікацію ринків збуту. Підприємство стало членом асоціації експортерів молочної і м’ясної продукції, що почала роботу при Міністерстві закордонних справ. Вже триває активний пошук нових ринків. Свою зацікавленість висловили представники Лівану, Китаю, інших східних країн. Але чи справді дійдуть до тамтешніх прилавків наші сири? Адже налагодження торгівлі — непростий процес, потребує узгодження нормативної бази, вимог і стандартів різних країн за багатьма параметрами. Та й переконатись у надійності нових партнерів не завадить.

Зробити все це самотужки молочарям і раніше, і тепер не під силу. Можливо, саме через це здебільшого покладались на старі традиції та зв’язки. Тепер сподіваються на допомогу та підтримку уряду. Бо вихід на світові ринки — це, зрештою, справа честі не одного виробництва.

 

Хмельницька область.