Засудженій Онезі Котко позбавлення волі допомогло відкрити в собі талант художниці. Тепер її картини можна побачити на різноманітних виставках, одну з останніх — «Незакінчений етюд» — навіть відправили до Берліна. А ще — її пейзажі прикрашають сірі тюремні мури: керівництво закладу дозволило, попросило щось спокійне та ненав’язливе.

Що таке життя за ґратами, Онега знає не з чуток. Уже вдруге художницю сюди привели наркотики. «Поїхала в зону на побачення до свого чоловіка, повезла передачу. На його прохання привезла наркотики. Мене одразу арештували, наче вже чекали. П’ять років дали», — розповідає Онега Котко.

 

У колонії Онега працює бібліотекаркою і пише картини. Фарби та пензлі згідно з правилами тримати в себе постійно не дозволяють, їх видають охоронці. Тому на роботу йде, як на свято. Тут можна створити щось нове. Наперед сюжети Онега не продумує. Працює, як серце підкаже. Не пише лише портрети та ікони.

Жінка розповідає, що за буденними справами на волі до малювання руки рідко доходили. А тут перебирати не доводиться — малює, чим є і на чому можна. Онега мріє: коли вийде на волю, знайде творчу роботу, а згодом організує власну виставку. Однак у найближчі два роки ці бажання від реальності відділяють тюремні мури та двері за сімома замками.

Обдарованих у колонії № 44 достатньо. Ось, завідувачка клубу колонії Ірина Дуднік організовує концерти, конкурси краси, творчі змагання, сама співає, танцює, пише сценарії, вірші, музику. Їхні б таланти — та на волі!

Від тюрми — до тюрми

У Чернігівській виправній колонії № 44 мені довелося побувати кілька разів — у рамках швейцарської програми підтримки пенітенціарної системи. На теперішній час у колонії відбувають покарання 780 неодноразово засуджених жінок. Серед них найбільша кількість ув’язнених — за злочини у сфері обігу наркотичних засобів та крадіжки (понад 500 осіб), є й засуджені за вбивство, тяжкі тілесні пошкодження, грабунок, шахрайство та інші кримінальні правопорушення. Наймолодшій засудженій — 19 років, найстаршій — 74. Є навіть «ветеранша», в якої аж 16 «ходок на зону»!

Ув’язнення ламає характер і волю

Для більшості людей слова «тюрма», «виправна колонія» асоціюються з двоповерховими нарами, смугастими арештантськими робами, колючим дротом та автоматниками на вишках... У Чернігівській виправній колонії 

№ 44, де утримують жінок-рецидивісток, усе трохи інакше. Замість бараків з нарами — житлові модулі з ремонтом, вазонами на підвіконні, поличками з косметикою, ліжками з яскравими покривалами і навіть телевізорами... Замість арештантських роб — сукні-халати й білі хустинки. Є тут і школа та профтехучилище, де жінки отримують освіту. А ще —дитячий будинок, в якому мами доглядають за своїми дітками, а деякі навіть проживають разом зі своїми малюками окремо від своїх колег по нещастю.

Але в’язниця — це в’язниця! За весь час існування системи виконання кримінальних покарань однозначно було доведено, що так звана тюремна система це — окремий організм.

У нашому суспільстві склалася помилкова думка, що з тюрми людина має вийти на свободу щонайменше «взірцевим членом суспільства». Але місця позбавлення волі не стільки виправляють людину, скільки ламають її характер, волю, бажання. Кара — це розплата за скоєний протиправний вчинок. А до якого суспільства має повернутися засуджений? До того, з якого вийшов. Та ще зі втраченими соціальними зв’язками: без роботи, грошей, документів, без освіти й певного місця проживання.

Жінки особливо важко переносять позбавлення волі. Психологи стверджують, що після трьох років позбавлення волі у людини починає деформуватися свідомість і особистість практично неможливо повернути до нормального життя. А в українських тюрмах більшість із засуджених мають терміни 3—5 років позбавлення волі. Втрата зв’язків із рідними негативно впливає на поведінку жінок, породжує апатію в подоланні асоціальних навичок, призводить до деградації особистості.

Засуджених жінок тривалий час сприймали «специфічно»: як таких, що поза рамками «нормального» явища, а тому і ставлення до них теж було специфічним. З одного боку, — послаблення та поблажки, а з другого — сильніша соціальна стигматизація.

За що сидять і як далі?

З 1990 року кількість злочинів, вчинених жінками в Україні, зросла удвічі. В структурі злочинів, які скоюють жінки, частішають вбивства чоловіків за насильство в сім’ї, пияцтво, крадіжки, перевезення наркотиків (в основному, це одинокі жінки з дітьми з сіл, котрі з безвиході за мізерну плату погодилися цим займатися, а отримали три—сім років ув’язнення). Якщо в цифрах: майже половина жінок в колонії (309) сидять за статтями ст. 309 — ст. 320 (злочини у сфері обігу наркотичних засобів), 204 засуджені за крадіжки (ст. 185), 54 — за умисне вбивство, 57 — за умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, 71 — за грабіж, 43 — за розбій. Чимало відбувають покарання за шахрайство, є й ті, хто несе відповідальність за незаконне поводження зі зброєю.

Міжнародні документи, ратифіковані Україною, та європейські стандарти життя, яких ми прагнемо, вимагають розв’язувати ті проблеми, що раніше були поза увагою суспільства.

Велика кількість жінок на волі так і не знаходить свого місця: вони не мають куди повернутися після ув’язнення, втратили свої сім’ї, не мають достатньої освіти і кваліфікації для працевлаштування (не кажучи про негативне ставлення до них у суспільстві). До цього додається перелік хвороб, які вони отримують у в’язниці.

Утім життя за ґратами й тюремними мурами не закінчується. Кожна людина сама скеровує його і має бажання та можливість залишатися Людиною. Саме слово «пенітенціарна» означає «каяття». В давнину при монастирях і в’язницях злочинцям давали Біблію, щоб вони її читали й каялися.

Квіти в неволі

Особливої уваги заслуговує проблема дітей, що перебувають в місцях позбавлення волі разом із своїми матерями. Дитина, не скоївши жодного правопорушення, перебуває в ув’язненні разом з матір’ю чи відлучена від неї.

За спонсорської підтримки швейцарської сторони Будинок матері і дитини зазнав значних змін. Торік тут було проведено реконструкцію і тепер 11 засуджених матерів проживають разом із дітьми в будинку дитини. Всього тут — більше тридцяти дітей до трьох років, половина з них — немовлята. Всі вони народжені в Чернігівській ВК або народились під час слідства (в СІЗО).

 

Умови тут — значно кращі, ніж у деяких мам на волі: окрема кімната з ліжком для мами й дитячим ліжечком, шафою, столиком, тумбочкою і навіть іграшками для дитинки. Санвузол і ванна кімната — на дві родини. Для засуджених, які мають дітей у будинку дитини, але там не проживають, встановлено окремий розпорядок дня. Двічі на день — по три години зранку та ввечері — матері спілкуються з дітьми. Якщо дитина хворіє, то мама може весь час доглядати за нею. Весь інший час з дітьми — досвідчені вихователі, медсестри, няні, психолог. Медсестра Надія Кошарна, наприклад, працює тут уже 42 роки!

Дітей, яким виповнюється три роки, можуть забрати на виховання близькі родичі засуджених, якщо їхні матері ще відбувають покарання. У випадку, якщо рідних немає, за домовленістю з відділом опіки та піклування при Чернігівській міській раді дітей переводять до дитячого дошкільного закладу інтернатного типу в місті Прилуки.

Норми харчування для вагітних жінок, матерів-годувальниць та дітей, які перебувають з матерями, — підвищені, продукти збагачені вітамінами. Жінкам, діти яких перебувають у будинку дитини при установі, дозволяється працювати за особистим бажанням згідно з висновком лікарняної комісії. Вагітні жінки та ті, які відбувають покарання разом з малими дітьми (крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини), відповідно до ст. 83 Кримінального кодексу можуть отримати умовно-дострокове звільнення або амністію.

До речі, персонал колонії стверджує, що їхні клієнтки не проти від того, щоб завагітніти за першої можливості. Це досить вигідна справа. Жінка з четвертого місяця вагітності отримує декретну відпустку — звільняється від усіх робіт. Проте за час перебування на зоні державна допомога по народженню дитини їй не виплачується (жінка вважається на державному забезпеченні).

Звісно, кожна жінка клянеться, що більше ніколи не потрапить сюди. Щоправда, не всі мами піклуються про своїх дітей. І засуджені, й персонал розповідали нам про молоду циганку, яка била свою дитину, вчила її красти, лаятися. Таких жінок не просто зневажають, а навіть карають самі зечки.

Жінки, які відбувають покарання, постійно спілкуються з представниками громадських організацій, котрі надають гуманітарну допомогу для засуджених та дітей, що виховуються в будинку дитини. Нещодавно разом із греко-католицькою церквою відкрито Центр соціальної реабілітації для чернігівчанок, котрі звільняються. В проекті — купувати жінці будиночок десь у селі на Чернігівщині, допомагати з працевлаштуванням. А там — як доля поверне...

Утім, у селі жінці, яка щойно звільнилася з місць ув’язнення, може нічого не залишитися, крім «жити, як усі» — тобто, пити. Необхідно будувати соціальні гуртожитки, де могли б жити ті, хто повертається до нормального життя. Щоб вони від безвиході не поверталися назад у зону.

Виготовляють сувеніри до Євро-2012 і військову форму

Режим у ЧВК № 44 — звичайний, єдиний для всіх установ: підйом о шостій ранку, зарядка, прибирання в кімнатах, сніданок, з сьомої до 14-ї — робота, далі — обід, вільний час, соціально-виховні заходи, можливість помитися та випрати особисті речі, конкурси-концерти, вечеря, знову вільний час і відбій о 22-й.

На швейному виробництві жінки шиють близько 500 найменувань продукції: від постільної білизни до всіх видів форменого одягу. Шиють різноманітні сумочки, ляльки з логотипом «Євро», військову форму для всіх родів військ і за досить низькими цінами. Є виробничі норми. Кращих працівниць заохочують, а що більше заохочень — більше пільг має засуджена. Середня зарплата після всіх вирахувань (комунальні послуги, харчування) — 360—400 гривень на місяць. 

Гроші перераховують на карточку. Засуджені можуть їх знімати й купувати продукти та речі особистої гігієни в тюремному магазині. Є такі, хто вступає до вищих навчальних закладів. Майже всі засуджені залюбки спілкуються з психологом, відвідують кімнату психологічного розвантаження. Особливості конфліктних ситуацій в колонії — як буревій: стрімко виникають, бурхливо протікають, швидко закінчуються.

Можна подумати, що тюрма — майже санаторій: сиди собі, ходи на роботу, їж, спи... Повірте, це зовсім не так! За грати краще не потрапляти. Життя ж бо всього одне. А зіпсувати, зламати його — легко.

Діти в колонії вітають своїх мам.

Фото надане автором.