Дивовижно: минають роки, десятиліття, а пам’ять про загиблих на війні не вмирає, а часто й повертає їхніх нащадків у часи, коли ті жили, мріяли, кохали. Вони пишуть про своїх рідних з любов’ю й повагою. І з проханням: «Опублікуйте, будь ласка, розповідь про дідуся, про те, якою чудовою людиною він був!». Одну з таких розповідей редакція одержала від Євгена Коваля з Донецька, котрий написав про свого діда — Костянтина Мойсейовича Демідіона. У долі якого, як пише автор, відобразилося століття.
Дворянин-орач
Народився Костянтин Мойсейович Демідіон 27.01.1904. Помер 14.11.1999. У графі «Соціальне походження» — у заповнених ним анкетах зазначено: «Потомствений дворянин». Не князь — із грецьких переселенців у тодішню Чернігівську губернію, село Новий Басань, де «дворяни» самі орали. Не тому, що гралися в «народ» — просто родина була велика, а орної землі мало. І «французький діалект» знав мій дід у малих межах.
У 1920-му з Юзівки (нині — Донецьк) його, як «класово-чужий елемент», мобілізували будувати лінію оборони проти Врангеля. Втім, могло бути й гірше. Пощастило моєму дідові: у ті часи винищили як «заручників» чимало його однолітків-гімназистів. Він обрав «тиху» професію, ставши ветлікарем — спеціалізувався на конях. Одружився зі студенткою хімфаку цілком пролетарського роду, котра стала керівником хімслужби вугільного тресту. Народилися дочки — Елла і Римма. У кар’єрі дідові довелося цінувати скромність. Особливо після того, як один з його братів за вироком «трійки» відбув на золотоносну річку Колиму, де його слід і загубився...
Пощастило їм, пощастило...
Свого «Тьоркіна» Олександр Твардовський писав немовби з мого діда: «Не висок, не то, чтоб мал, но герой — героем: на Карельськом воевал, за рекой Сестрою...» І ще: «Приходилось парню драпать, бодрый дух всегда берег — повторял: «Вперед, на Запад!» — отступая на Восток...»
У 1939 році діда призвали у Робітничо-Селянську Червону Армію у званні військ-кома. Пройшов фінську кампанію: її ще називали «зимовою війною». Одні скажуть: «Сліпо захищав «імперію зла». Інші: «Хоробро громив «фінський і світовий імперіалізм, захищаючи місто Леніна». Не будемо з ними сперечатися!
Настав 41-й. Капітан Демідіон зі своїми частинами відступав, наступав, часом — ніде правди діти — просто драпав. Відступав майже від кордону, наступав восени 1941-го під Ростовом і взимку 42-го під Харковом. А в травні 42-го, на берегах Донця, 34-й кавалерійській дивізії, у якій тоді служив, стало геть сутужно. Радянське командування намагалося тут наступати з метою визволення Харкова й Донбасу. Спочатку йшло добре, а потім 6-та і 4-та танкова армії німців, пізніше знищені в Сталінграді, оточили червоноармійців, які вирвалися вперед, і взяли в полон, як стверджувала німецька пропаганда, 240 тис. осіб.
Не уник цієї долі й капітан Демідіон: у глухому вагоні привезли його під стародавнє німецьке місто Падерборн, у табір Штукенбрюк. Там — найважчі роки його життя, тож до «хорошої кави» він у полоні не звик! Пережив голод, спрагу, обмороження, заклики служити в пронімецьких частинах. Бог милував або характер проявив, але не спокусився на обіцянки ситого життя. У квітні 45-го в Штукенбрюк увійшли американці, передавши радянських громадян радянській військовій владі, після чого було: «Ласкаво просимо на нашу радянську Батьківщину!».
Теж, уважай, пощастило: на додачу до трьох років німецького табору — тільки півроку радянського фільтрувального на Уралі. Наприкінці 45-го капітан Демідіон повертається на Донбас, до родини. Чи міг він розраховувати на якісь перспективи? Але знову поталанило: дружина капітана в окупації зуміла зберегти довірене їй держмайно, одержавши подяку «рідної Радянської влади». Пенсія в мого діда була понижена — через полон! Лише в останні роки він почав отримувати ювілейні нагороди й доплати, як інвалід війни.
Умівши брати, умій і віддавати
Доля мого діда — типова для радянської людини його покоління. Він виростив дітей, онуки з’явилися, тепер уже й правнук росте. Дід дожив до 95 років, залишаючись небайдужою людиною. Війну, звичайно, забути не міг, вивчав її історію, висновки робив. І вважав, що вона усе ще не одержала належної оцінки. Принаймні один з її підсумків: фашисти до 1943-го взяли в полон близько 5,5 млн. радянських солдатів і офіцерів (дані, названі німецьким командуванням), запровадивши для них нелюдський режим — розстріли, голод, хвороби...
Смертність серед радянських полонених перевищила 3 млн. осіб, а більшість із тих, хто вижив, стали інвалідами — тому, що СРСР не був учасником міжнародних конвенцій. Але, незважаючи на це, смертність німецьких солдатів і офіцерів у радянському полоні, причому він тривав довше, була на порядок нижча! До 1956 року — часу відправлення в Німеччину останніх німецьких військовополонених — померли 562 тис. осіб (приблизно 10%).
З огляду на це, капітан, інвалід війни Костянтин Демідіон уважав, що Німеччина — у неоплатному демографічному боргу у Росії, України, Білорусі та інших країн СНД. 13 років тому про ці факти та їх оцінки він писав тодішньому Президентові України. Відповіді, звісно, не дочекався. Але чи не варто все-таки замислитися над цим питанням нинішньому Президентові? Або майбутньому?
Мій дід був бравий кавалерист. А от фото збереглося, на жаль, лише на пам’ятнику...
Фото надано автором.
