Теза, винесена в заголовок, — життєве кредо політика та журналіста Івана Сергійовича Чижа (на знімку). Він добре відомий у галузі вітчизняних ЗМІ і представлення не потребує. Адже саме йому маємо завдячувати за чинну редакцію Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Свого часу, будучи головою Державного комітету телебачення і радіомовлення, він мав неабиякий вплив на державну інформаційну політику. Про плюси й мінуси нинішнього стану речей в інформаційній сфері наша розмова з Іваном Чижем. Відбувалася вона напередодні його 60-річного ювілею, який політик відсвяткував першого травня.

 

— Іване Сергійовичу, понад чотири роки, а це найбільший термін головування за часів незалежної України, ви очолювали Державний комітет телебачення і радіомовлення. Тобто мали безпосередній вплив на інформаційну політику. Які сучасні виклики, на вашу думку, стоять перед інформаційною сферою? І як взагалі ви оцінюєте нинішню інформаційну політику держави?

— З того часу, як я не обіймаю посаду голови Держкомтелерадіо, а це вже близько шести років, ці виклики поглибилися, і загрози набули ще гострішого характеру. Поясню. Реально сьогодні Україна, безумовно, має інформаційне розмаїття. У нас далеко за дві тисячі телерадіоорганізацій різного рівня, щоправда, державних із них лише 30, майже 30 тисяч друкованих ЗМІ. Тобто проблеми щодо конкурентності в нас немає. Але водночас існує негативна тенденція — медіамонополізм. Особливо в комерційному мовлені. Я ніколи не виступав за те, що маємо в когось щось забрати або перерозподілити, але я за те, щоб пріоритети національні, суспільні, державні все ж таки витримувалися, у тому числі, й під час видачі ліцензій, а не працювали як механізми тіньових домовленостей. Добре, що є розмаїття форм медіавласності, але коли вони збираються у монопольні структури, то несуть загрозу інформаційній безпеці країни. Це абсолютний факт.

— Будучи головою Держкомтелебачення і радіомовлення, ви виступали проти знищення державного телебачення. Водночас працювали над впровадженням суспільного мовлення. Фактично в той час було закладено його основи. Чому, на вашу думку, так повільно просувається цей процес нині?

— Знаєте, ми дуже багато говоримо. В період «втраченого п’ятиріччя», коли «патріоти керували країною», я написав 15 листів закритого характеру Віктору Ющенку. На жодне з них не було реакції. Хоча я вказував на загрози, які існують для нашої держави, й говорив стосовно суспільного мовлення. Що це має бути не один якийсь неповноцінний канал, а, принаймні, два мультиплекси — це десь вісім каналів, де було б дитяче мовлення, інформаційне, культурологічне, новостійне тощо. Всі передумови ми створили. Провели переоснащення на цифрову технологію, знімально-монтажною апаратурою оснастили всі наші регіональні структури. Збудували виокремленні мережі. Але залишилися проблеми досить великі й загального характеру. Україна, на жаль, перебуває на інформаційній околиці. Зрозуміло, що Окінавська хартія інформаційного суспільства дала поштовх, вказала напрям, як будувати інформаційне суспільство. Але ми можемо говорити про це лише в контексті комп’ютеризації індивідуума. І то лише 30% споживачів під’єднані до світової мережі Інтернет. Решта й цього не мають. Тобто, ми фактично країна, яка має розуміти: нами як завгодно можна маніпулювати, якщо тут працюють медіамонопольні структури, та ще й створені поза межами України.

Моя позиція завжди була державницька. Зорієнтована на те, щоб ми тримали в руках якийсь великий шматок не для популяризації чиновників, а для того, щоби створити суспільні форми організації телераодіомовлення, медіапроектів, щоб суспільство було вільним і не відчувало загроз інформаційної окупації. Що, на жаль, трапляється, і це ми помічаємо сьогодні.

— Чи є зацікавленість нині в суспільному мовленні?

— Зацікавленість, безперечно, є. Але створити цей проект дуже непросто. Крім розмов, потрібні реальні кроки. Є кілька базових позицій, які лежать у підходах до створення суспільного мовлення. Ще в 1924 році Джон Рейд, генеральний директор Бі-Бі-Сі, виробив ці позиції. По-перше, позакомерціалізація мовлення. По-друге, воно не повинно надавати перевагу жодній політичній силі й, тим більше, владі. По-третє, має бути конкурентним, якісним. Тут хочу зробити ремарку. Ну, створимо ми суспільне мовлення, з ким воно конкуруватиме? Грошей не дають, організаційна робота ще не проведена й частотного ресурсу навіть немає. Цей мовник апріорі має бути кращий від усіх, що вже працюють в інформаційному просторі країни. На жаль, поки що таких передумов немає. Та зробити це можна дуже швидко. Безумовно, дуже шкода, що ми втратили дуже багато часу. Це потрібно було робити ще тоді, коли держава мала потужні програми й паралельно розвивала приватний сегмент. Сьогодні конкурентно «втовпитися» у цей інформаційний простір без втрат дуже складно. І, по-четверте, суспільний мовник повинен забезпечувати розвиток особистості, суспільства й, безумовно, слугувати національним інтересам. Тож нам у цьому напрямку ще працювати й працювати. Натомість сьогодні дедалі частіше лунає теза: роздержавлення. А роздержавлення — це, вважай, приватизація. Ні жодні гранти, ні добрий олігарх нічого не створять, крім як для себе. Тому не роздержавлення і приватизація, а посилення державної складової як сегмента, на якому має базуватися спільне мовлення і взагалі суспільні форми організації виробництва та поширення засобів масової інформації. І, безперечно, при цьому інтерес особистості, суспільства, національний інтерес.

Стверджую як державник: найбільша загроза, котра існує в інформаційному просторі, — медіамонополізм олігархічних структур. Ви ж подивіться, які сьогодні ток-шоу, як відбувається підтасовка понять, переформатування свідомості, як формується далека нам, чужа ментальність споживацтва, наживи, культ сили. Ми втрачаємо наші споконвічні цінності, духовність. Це небезпечно, й на це треба зважати.

— Свого часу, будучи народним депутатом і головою парламентського комітету з питань свободи слова, ви активно працювали над медійним законодавством. Наскільки чинна нормативна база відповідає, на вашу думку, викликам сучасності?

— Вітчизняне законодавство у певний період було одним із найкращих на пострадянському просторі. Сьогодні ми втратили певну форсажність. Законодавство відстає, і це абсолютно очевидно. Воно якщо й поліпшувалося, то лише в бік нарощування й без того надмірних повноважень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, яка по суті є лише ліцензуючим і контролюючим органом. За часів «втраченого п’ятиріччя» вона набула якогось гіпертрофованого вигляду у своїх повноваженнях. І це питання потрібно законодавчо вирішувати. Так само як і питання, пов’язані з розвитком нашої інформаційної складової взагалі, безпекової складової.

Свого часу ми зробили суттєві кроки щодо захисту журналіста, внісши зміни і доопрацювавши Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». До речі, в цьому законі — і можу пишатися, що мені довелося докласти до нього руку, ми прирівняли журналістів до державних службовців, зокрема, в частині пенсійного забезпечення. Загалом було чимало зроблено. Реформували й технічно переоснастили Держкомтелерадіо, «районки». Підняли районне радіо й телебачення. Створили Всесвітню службу українського телебачення та радіо (УТР), яка нині мовить на всі континенти, в глобальній мережі Інтернет. Тоді потужно розвинувся 

Укрінформ, Національна радіокомпанія України, канал «Культура», який діє і сьогодні й нині вийшов на супутник. Книговидавнича справа стала потужнішою. Коли я прийшов на посаду голови Держкомтелерадіо, на душу населення видавалося 0,36 книжки. Коли йшов — 1,3. Була проведена велика робота аж до стимулювання творчої складової. Це тоді було засновано премії ім. Івана Франка, Лесі Українки, В’ячеслава Чорновола. Це була робота, зорієнтована на Україну, на її інтереси.

— Ви двічі обралися народним депутатом. Невдовзі стартують парламентські вибори, повернення у велику політику не плануєте?

— Знаєте, у вашому запитанні є щось таке, що стимулює до роздумів. Вважаю, що далеко від неї я і не відходив. Інша справа, що в мене достатньо критичний погляд на те, що відбувалося і в період «втраченого п’ятиріччя», і на те, що є нині. Побачимо, все можливо.

— За кожним успішним чоловіком, як правило, стоїть мудра й сильна жінка. Що для вас родина?

— Ви дуже гарно сказали: мудра й сильна жінка. Це на сто відсотків так. Цього року ми маємо 40 років подружнього життя. Зі своєю дружиною Валентиною я познайомився ще в дев’ятому класі. З десятого ми вже дружили, потім я пішов до армії — вона дочекалася. У неї була непроста доля: коли Валі виповнилося 17 років, померла її мама. Невдовзі й моя пішла у вічність. Ми побралися. Сьогодні в нас двоє дочок, які подарували нам трьох чудових, розумних онуків. Старша — Дануся — цього року закінчує школу, і ми дуже хвилюємося, бо дружина виховувала її з малечку, поки дочка навчалася. Онук Владислав учиться у третьому класі. Свого часу я стільки не займався, скільки встигає він. Уже має перші успіхи в боксі, розряд із плавання, вивчає англійську. І наша малесенька відрада — Полінка, їй усього три рочки.

Дружина в мене дійсно мудра й сильна, бо все винесла на своїх плечах. Аналізуючи свій життєвий шлях, на 85% я був поза домом — комусь служиш, а втрачає родина. Оце, власне, і є щастя: тихі родинні вечори, спілкування. І це дорогого варте. Ми зберегли найголовніше попри всі нюанси. Вона молодець. Я дуже вдячний своїй дружині за все.

— Дякую за розмову.

Записала Олена Горбунова.

 

ДОВІДКА «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Чиж Іван Сергійович народився 1 травня 1952 року в селі Пишки Хмельницької області. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, Російську академію управління. Журналіст, політолог, фахівець у галузі держуправління. Депутат Верховної Ради другого та третього скликань. У 1998—2000 роках очолював Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. З лютого 2002 по вересень 2006 року — голова Державного комітету телебачення і радіомовлення. Член Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України, академік Міжнародної слов’янської академії наук та Євразійської академії телебачення і радіо. Нагороджений орденами «За заслуги» ІІ та ІІІ ступенів, Почесною грамотою Верховної Ради України, двома орденами Святого рівноапостольного князя Володимира Української православної церкви. Одружений, має двох дочок.