Пригасле сонце «Світанку країни»

«А що ви хочете?» — дивувалися нашим першим враженням співрозмовники: Луганщина — край специфічний». Специфіки, як на один регіон, справді забагато. По-перше, вона стосується самої історії області: свого часу вона була викроєна в окремий суб’єкт УРСР з тіла Донеччини. По-друге, тут своєрідні природні умови: як пояснив голова облдержадміністрації Володимир Пристюк, через Луганщину пролягає так звана казахська труба. Постійні суховії дмуть з далекої Калмикії, у стародавні часи тут половці лише худобу випасали, а самі зимували в затишніших краях. Очевидно, і нині вони вибрали б такий варіант: торік протягом літньої пори в області 75 днів не пролилося жодної краплинки. Взимку відбувається взагалі щось неймовірне: клімат лихоманить від калейдоскопу циклів погоди: вона може змінюватися до 50 разів. Дерева, асфальт не витримують таких перепадів, про слабкі людські організми краще не згадувати. Крім того, розташована на моноліті Донецького басейну, Луганщина потерпає від магнітних бур і може скласти серйозну конкуренцію аномаліям Бермудського трикутника.

По-третє, ще одна особливість території, за словами пана Пристюка, — відсутність корінного населення: сьогодні її заселяють представники 127 національностей. Утім, останнє твердження суперечливе. Справді, на землі, багатій не тільки на «імпортовані» з азійської далечини суховії, а й на корисні копалини, з часу відкриття покладів кам’яного вугілля і залізняку почали переселяти кандидатів у донбасівські пролетарі з усіх сторін Російської імперії. Особливо активно добровільно-примусова мобілізація тривала зі встановленням радянської влади. Однак усе-таки першими поселенцями Луганщини були запорізькі, а трохи пізніше донські козаки, що вели тут безперервні бої з татарами. Принаймні так сказано в довідниках. Луганчанка Ірина Магрицька, котра досліджує історію рідного краю, взагалі стверджує, що цей куточок Слобожанщини у XVІ—XVІІІ століттях освоїли українці з Чернігівщини, Полтавщини і Волині. Львів’яни, пише вона, які тут побували у фольклорній експедиції в 1999—2001 роках, були дуже здивовані чудовим збереженням української мови — кращим, ніж на Київщині.

Утім, навіть наявність корінного населення не нівелює третьої специфіки регіону. Справді, частка прибулих «за рознарядкою» переважає, і типові для Слобожанщини хатки губляться на тлі задимлених багатоповерхівок та бараків промислових міст і селищ. Деякі населені пункти створювалися ще в 30-ті роки минулого століття і досі їх ніхто не відновлював і не ремонтував «тимчасових» приміщень — бараків з «розкішними апартаментами» на два з половиною — чотири квадратних метри. Вони й на початку третього тисячоліття «прикрашають» вулиці таких шахтарських селищ, як Міусинськ, Зимогір’я. «Брестська фортеця після фашистського штурму на їхньому тлі «відпочиває», — гірко констатував у відвертій розмові очільник області «принади» рідного краю.

Вугільна галузь визначала і минуле краю. Щоправда, видобуток «чорного золота» зростав тут до 1976 року, після чого почався спад — як і на решті «вугільних» територій тодішньої УРСР. Зі встановленням незалежності ситуація не поліпшилася. За період 1991—2004 років виробнича потужність вугледобувних підприємств зменшилася більш ніж удвічі.

На жаль, забезпечити їх зайнятість повною мірою не вдається з кількох причин. Якщо об’єктивно, то гірничі поселення — це мономіста, де крім шахти та супутніх їй підрозділів інших місць роботи просто немає, не існує їх за призначенням. Суб’єктивна причина — в шахтарському менталітеті, що в’ївся в характер, наче вугільний пил у складки їхньої шкіри. Цей нерозривний зв’язок промовисто підтверджує популярне на Донбасі прислів’я: «З шахтаря можна зробити тільки... шахтаря». Іншого зняття він не сприймає на психологічному рівні. Саме тому безробітних так легко приманюють смертоносні копанки: робота звична, гроші заробляти треба, а що небезпечно — то така доля шахтарська...

Два роки тому катарський телеканал «Аль Джазіра» зняв серію документальних фільмів про країни з найжорстокішими умовами праці в XXІ столітті. Поряд з Нігерією, Індонезією і Пакистаном до переліку «головних героїв» потрапила Луганська область. У 20-хвилинній стрічці зафіксовано рабську роботу підпільних шахтарів з передмістя Красного Луча. Гірники зізнавалися, що змушені працювати нелегально, адже вибору в них немає: більшість шахт закрито ще з дев’яностих років. Умови праці нелюдські. Плата мізерна, або взагалі її видають «натурою» — вугіллям, «скільки винесеш». Як правило, багато виносити не дають, власники раптом починають «турбуватись», аби їхні «каторжани не підірвалися», зате ризик не побачити білого світу в тисячу разів більший, ніж на легальній шахті... Моторошні кадри арабів підтвердили і в ЄС. Європейські супутники зафіксували в Антрацитівському районі три тисячі (!) об’єктів нелегального видобутку кам’яного вугілля. Спричинений фотозйомками шок для Страсбурга, мабуть, був сильніший за перші тривожні новини з фронтів «верховенства права і торжества демократії». Одержану із супутників інформацію європейські фахівці передали тоді до Луганська. Та навряд чи це стало новиною для багатьох місцевих чиновників і правоохоронних органів. Як кажуть, «і до супутників не ходи», було б лише щире бажання прикрити ганебний промисел, адже копанки не аборигенні байбаки: під землею не замаскуються. Тим паче що навантажені «кримінальним» вугіллям КрАЗи спокійнісінько снували собі дорогами під носом даішників...

Звичайно, «кришували» нелегальний вугільний бізнес не всі, причетні до важелів управління областю. Боротьбу з копанками намагалися розгорнути ще 2005 року, коли регіоном керував Олексій Данилов. Та невдовзі ентузіазм борців почав загасати — протидія була сильніша. Роздмухати його пригаслий вогонь намагався і наступник Данилова — Олександр Антіпов, але також не зміг здолати «підпільний» видобуток. Серйозніше, розповідають, «кров’ю на чорному золоті» занепокоїлась нинішня влада, увімкнувши «зелене світло» організації приватних міні-шахт. Щоб заохотити до виходу «з тіні», підприємцям надають дозвіл на розробку надр за обов’язкового дотримання там усіх норм безпеки праці. Торік, наприклад, обласна рада погодила 121 такий дозвіл: це дасть змогу, запевнили нас у владних кабінетах, видобувати на рік легально не менше двох мільйонів тонн вугілля, залучити понад 700 мільйонів гривень внутрішніх інвестицій в область, офіційно виплачувати заробітну плату і, найголовніше, тримати техніку безпеки на «малих» шахтах під наглядом відповідних відомств.

Утім, поки що це тільки плани. Інколи вони випадають з рамок реальності. Нинішнє керівництво, окрилене реанімованим процесом легалізації копанок, поквапилося заявити, що дратівливий для його іміджу «чорний» промисел вичерпався, наче вугільний пласт у відпрацьованій шахті. Ще на початку минулого року голова ОДА Володимир Пристюк у прямому ефірі запевнив: нарешті вдалося перемогти нелегалів кар’єрного видобутку, залишилися тільки поодинокі наміри, котрі, як правило, «присікаються на корені».

Та невдовзі життя довело, що квапливість — річ дуже оманлива і, скорше, свідчить про бажаний, а не доконаний факт. Знищені «під корінь» незаконні копальні вигулькували, наче пробуджені до весни байбаки. Тільки торік зареєстровано майже двісті фактів несанкціонованої розробки вугілля (вилучено 146 одиниць кар’єрної техніки, 81 вантажівку, конфісковано 5 тисяч тонн вугільної маси), порушено 153 кримінальні справи. Це, повторюємо, тільки те, що справді вдалося «присікти», а скільки ще фактів залишилося таємницею спритників та їхніх «рабів», відомо хіба що Господу!

І частково, «скромно» зізнаємося, нам. Без супутників і «далекобійних» камер «Аль Джазіри» нам вдалося під час самостійної «екскурсії» околицями села Ящикового під Перевальськом зафіксувати робочий момент «розкопок». На жаль, рішуче продемонстрована ворожнеча учасників процесу завадила нам ближче ознайомитися з «трудовими шахтарськими буднями». Напевно, причетним до боротьби з незаконним видобутком варто було б частіше провітрювати свої мундири на «польових дослідженнях» територій з ризикованим «потрошінням надр»? Це ефективніший метод, ніж «візуальне спостереження» кабінетних звітів...

Під тиском повідомлень про нові знахідки оптимістичні заяви переросли в обережні обіцянки посилити боротьбу з нелегальними копанками. Остаточно фанфари розвіяла цьогорічна лютнева трагедія — пожежа в одній з «нір» поблизу міста Свердловська, яка обірвала життя кількох «підпільних» вуглекопів. Причину пожежі довго встановлювали, але річ навіть не в доказових версіях появи вогню. Нелегали розкопали засипаний вхід у виробку закритої ще 1997 року шахти імені Володарського. Важку техніку не використовували, видобуток провадили «дідівським способом» — вручну. Розповідають, що шахтарі розробляли цілик — вугілля, на котрому, мов на колонах, тримається весь пласт. Якщо його підкопувати, то обвал неминучий. На гірників рано чи пізно чатувала б загибель. Пожежа просто надала цій історії розголосу. Без нього смертників ніхто б не шукав, як це не раз буває в таких випадках. Організатори незаконного видобутку, зрозуміло з яких причин, на сполох не б’ють, і люди, наче на війні, пропадають безвісти. Скільки таких нещасних, чиїхось батьків, чоловіків, синів, годувальників бідолашних родин, залишилися під вугільними завалами — цими дикунськими похованнями суперцивілізованого тисячоліття!

Найжахливіше, що на копанках експлуатують дітей. І це не просто сюжет скандального фільму «Шахта №8», а жорстока реальність. Місцеві журналісти розповіли нам «свіжу історію» про 14-літнього підлітка з Ровеньок, якого самі батьки «санкціонували» на заробіток «трудової копійки», не замислюючись, що це може коштувати йому не тільки здоров’я, а й життя. Конвертоване в жалюгідну суму, воно щодня «висіло» поблизу дротів з високою напругою — хлопчина працював на саморобному підйомнику по шість-вісім, а то й більше годин за зміну, — як і дорослі, без дотримання елементарних правил техніки безпеки. На щастя, «подвиг» малолітнього «стахановця» під час рейду виявила служба у справах дітей виконкому Ровенської міськради і провела «виховну годину» з батьками. На жаль, самі рейди не здатні здолати дилему: заробіток чи безжурне дитинство. Потреба в грошах у бідних родинах завжди на першому місці...

Нелегальний вуглевидобуток вбиває і калічить не лише людей. Він знищує землю — наслідки вражають масштабним варварством. Здається, космічного походження орда втілила на багатогектарних територіях страхітливий сценарій Армагедону. Це — той самий Антрацитівський район, що два роки тому став об’єктом цікавості європейських супутників.

— Ось бачите, що робиться довкола? — з болем каже селищний голова Красного Кута Галина Кравцова. — Раніше співали «Вышел в степь донецкую парень молодой...», а тепер куди не глянеш — самі руїни. Немає степу, розритий він, сплюндрований...

Тут справді не розгуляється не тільки простий хлопець, а й чемпіон світу у стрибках із жердиною. Сорок гектарів суцільних вирв: неможливо повірити, що колись тут була така сама земля, як за нашими спинами. Ми стоїмо над краєм каскаду проваль: селищна рада свого часу зафіксувала там 25 копанок: усього на її території їх виявилося майже сто.

Вугілля тут залягало у верхніх пластах і видобувалося кар’єрним способом. Як правило, працювала важка техніка, яка за тиждень-два вибирала шар вугілля і переїздила на інше родовище. Відпрацьований «фронт робіт» з висоти пташиного польоту тепер нагадує «місячний ландшафт».

Галина Василівна уточнює, що нелегальний видобуток вугілля тут відбувався в 2007—2010 роках. Відтоді, як в області та районі йому оголосили «останній і рішучий бій», ситуація стала спокійнішою.

— Система оповіщення діє чітко, — переконує Галина Кравцова, — і реакція оперативна. Про те, що десь на нашій території скупчилась важка техніка — екскаватори, машини, — нам повідомляють місцеві мешканці, депутати. Я відразу ж телефоную до голови райдержадміністрації Геннадія Головненка. Навіть якщо інформація надійшла вночі — це справи не змінює. Піднімаємо людей і вживаємо заходів.

— Виїжджаємо на місце разом з міліцією і прокуратурою, — додає Геннадій Борисович. — Звичайно ж, виникають конфлікти. На місці події доводиться зустрічати молодиків, які жодної влади не визнають і поводяться надто зухвало — до відвертих проявів агресивності. Затримуємо і людей, і техніку. Але все це, як комариний укус у шкіру бегемота. За порушення закону про несанкціоноване використання корисних копалин правопорушники сплачують штраф у розмірі аж... 300—400 гривень. Техніка, як правило, орендована. Після її затримання приїздить господар, показує документи, які свідчать, що все законно: техніку він дав в оренду для перевезення матеріалів. Яких саме, в документі не сказано, і власник божиться-переконує, що й гадки не мав про нелегальну розробку вугілля. Його штрафують, а технічні засоби, зазвичай, доводиться повертати. Причому в законі є «шпаринки», наче спеціально задумані для призначення мінімального штрафу. То в господаря дитина маленька, то батьки безпомічні, то ще якась поважна обставина. Повернута машинерія знову орендується «для перевезення матеріалів» — і пішло-поїхало по колу. Така ситуація триватиме доти, доки в державі не буде вироблено чіткої й жорсткої система боротьби з копанками на законодавчому рівні. Треба не кількома сотнями штрафу «смішити», а так, щоб було справді страшно «позичати» техніку для «транспортування цегли» чи «копання вигрібної ями».

Щоправда, залишається ще одна проблема — привести «місячний ландшафт» до земних стандартів. Є два варіанти. Втім, перший лише гіпотетичний: виділити з районного бюджету кошти на подолання наслідків нелегального видобутку. Два роки тому район зміг «нашкребти» на це 150 тисяч гривень, зробити це із сьогоднішнього бюджету нереально. «Грошей нема», — розводить руками Геннадій Борисович і пропонує варіант другий: залучити до екологічної роботи підприємців, які хочуть взяти ці землі в оренду. Територія надається за умови рекультивації землі: орендар ліквідує кар’єри, приведе ділянки до належного стану і займатиметься легалізованим вуглевидобутком. У цьому разі він буде, по-перше, підконтрольний владі, по-друге, власник під «моніторингом» дотримуватиметься природоохоронних вимог.

До речі, тутешній «космічний» краєвид чудово проглядається з шахти «Краснокутська» — її копри та адміністративні будови розташовані неподалік. Невже там не бачили, що протягом тривалого часу зайди копають, по суті, їхнє вугілля?

— Землі «Краснокутської» в цьому місці ще за часів СРСР вважалися стратегічними на випадок надзвичайної ситуації, — розвіює нашу підозру голова району. — Ніхто до цього вугілля не мав права торкатися. Частина ціликів виходить на поверхню, але шахта ніколи їх не видобуватиме, оскільки це молоде вугілля, не дуже якісне, а тому не продається. Що роблять зловмисники? Вони беруть якісне вугілля, змішують його з продуктом копанок і продають. Скажімо, тонна якісного вугілля кілька років тому коштувала приблизно 800 гривень. Собівартість вугілля з копанок — 200. Покупців, звичайно, у цю «комерційну таємницю» не посвячують. Уявіть собі, які великі кошти можна «накрутити» з таких махінацій. А є попит, є й пропозиція. Не дивно, що з’являлося багато людей, які хотіли займатися таким необтяжливим для них бізнесом. Причому це були не місцеві жителі. За тими, кого ми затримували, можна було вивчати «геополітику»: переважно це — мешканці Дніпропетровської, Донецької областей і навіть регіонів Західної України. Приїхали, свою чорну роботу зробили — і поїхали. А нам тут жити.