Така приказка побутує на Прикарпатті, але, схоже, чиновники про неї забувають, коли треба оцінити свою роботу
«Там, де гори й полонини, де стрімкі потоки й річки, де смерічки, ген, розмай» — так описується Прикарпатський регіон у популярній пісні. І справді, Івано-Франківщина позиціонує себе насамперед як унікальний, з точки зору природи, край, де люди дихають цілющим повітрям, купаються в чистих річках, мандрують чарівними горами і лісами. Тут лікує сама природа.
Здавалося б, за аналогією з відомим Шевченківським рядком «А у селах у веселих і люди веселі» в такому благодатному краї люди мали б відзначатися міцним здоров’ям та тривалістю життя. Однак статистика свідчить про інше. На Прикарпатті смертність домінує над народжуваністю. Загальна захворюваність торік порівняно з 2010-м зросла. Область перевищує середні показники в країні за захворюваннями на туберкульоз серед сільського населення, гонорею, гострі алкогольні психози. А останнім часом регіон вийшов у число лідерів за поширенням кору.
Якщо так лікують голову...
А що ж прикарпатська медицина? Чи має вона з ким і з чим охороняти здоров’я людей?
Тут працюють близько 33 тисяч медичних працівників, з яких вісім тисяч — лікарі. В області є свій медичний університет. Тож Івано-Франківщина традиційно належить до регіонів, які найкраще забезпечені медиками. Однак, як кажуть, в одних місцях — густо, а в інших — пусто. Усіма правдами і неправдами випускники намагаються відкараскатися від села. «Житла — немає, зарплата — низька, цивілізація — відсутня. Ви хотіли б відпустити свою дитину в таку глушину?» — риторично запитував нас один посадовець. Нещодавно медуніверситет запропонував приймати сільських дітей за направленням місцевої районної влади. З умовою, що після отримання диплому фахівці кілька років відпрацюють у рідних селах.
Це ми вже проходили. Та чи розв’яже таке «кріпацтво» проблему? Хіба що частково.
Можливо, краще почати з іншого кінця та хоч трохи підтягнути наші села до міського рівня? Та де взяти кошти, коли, за словами заступника голови — керівника апарату ОДА Романа Струтинського, із 477 сільських рад лише вісім самодостатні, а решта — дотаційні?
А яке устаткування очікує на медиків у районах та селах? Згадаймо: на Прикарпатті 2011-й було проголошено Роком технічного переоснащення медицини. Особливо цей процес активізувався, коли до місцевої клініки потрапив голова ОДА Михайло Вишиванюк. На одній із колегій він розповідав, як місцеві «світила», так і не визначившись із діагнозом, пропонували поставити йому «свічку» та натерти оцтом. Михайло Васильович поїхав за кордон, де іноземні фахівці за короткий час поставили його на ноги. «Якщо наші так лікують голову, то що казати про простих людей?», — обурювався посадовець.
Він попросив скласти списки найнеобхіднішого. Показово, що медики здебільшого просили замінити на нові допотопні флюорографи, які подекуди експлуатуються понад сорок років і становлять уже загрозу не тільки для пацієнтів. На другому місці були автомобілі «швидкої допомоги». Утім, заради справедливості скажемо, що влада постійно шукає додаткові джерела для придбання новітнього устаткування. У цьому плані яскравий приклад — співпраця з благодійним фондом Ріната Ахметова, який пообіцяв постачити в область дороговартісні прилади. Однак, щоб запустити їх в експлуатацію, потрібно підготувати відповідне приміщення. А це знову-таки потребує коштів. Одне слово, обладнання досі немає...
До речі, на нараді ніхто не пропонував збільшити видатки на забезпечення медустанов ліками. Говорити про таке в умовах, коли держава ледь назбирує гроші на зарплату бюджетникам, очевидно, вважають непристойним. Ці витрати нині практично повністю лежать на пацієнтах.
Безплатна медицина — плата за ризики?
Однак область має острівок благополуччя, де вимоги Конституції України щодо безплатної медицини, хоч як дивно, виконують. У медичних закладах міста Калуша хворі перебувають на повному пансіоні міського бюджету.
За словами головного лікаря Івана Красійчука, пацієнтові тепер не треба шукати гроші на лікування. Аналізи, обстеження, медикаменти — тут усе безплатно. У середньому пацієнт перебуває у стаціонарі десять днів. Чотириразове харчування стає лікарні у 10 гривень, тоді як в інших районах на це виділяють 3—4. Благодійних внесків у медзакладах ніхто не робить, каже міський голова Ігор Насалик.
До такого «комунізму» калуська медицина прийшла не одразу. Центральна районна лікарня перейшла в управління міста з 1 січня 2009 року. Тоді зробили безплатною насамперед невідкладну допомогу. «Людина потрапляє в біду і найперше, про що її колись запитували, чи має вона гроші. Від цього залежало її життя. Ми на цьому етапі забезпечили хворого всіма необхідними, як правило вітчизняними, медикаментами», — розповідає головний лікар. Наступним кроком стали безплатні операції. Тоді запровадили три дні безплатного лікування для дітей. З 1 січня минулого року об’єдналися всі медзаклади міста і району. Відтоді вони надають безплатні послуги всім калушанам.
У Калуській ЦРЛ усі 590 ліжок зайняті. Щодня додаються по 50, а в понеділок по 80—100 хворих. Щоб розвантажити заклад, медики запропонували міському голові й денні стаціонари зробити безплатними. Ідею реалізували. Але й стаціонари тепер не вміщають всіх пацієнтів. «Міська полі-клініка, розрахована на 45 ліжок, заповнена. Районна поліклініка на 160 ліжок — так само. А у Войнилівській лікарні на 40 ліжок припадає 61 хворий», — розводить руками Іван Красійчук.
Чому ж в інших районах ліжка вільні? Медзаклади порожні не тому, що люди здорові, а тому, що в них немає грошей на лікування. Чи розуміють це чиновники від медицини, коли пропонують ущільнити, об’єднати чи скоротити мережу через те, що вона недостатньо використовується?
У Калуші констатують, що серед пацієнтів значно зросла кількість старших людей. «Раніше як було, — зізнається Іван Олексійович, — грошей на лікування не мали, і такі люди тихо вмирали вдома. А нині всі йдуть лікуватися, у тому числі 70-, 80- і навіть 90-річні мешканці».
Ця обставина кинулася у вічі місцевим слугам Гіппократа, мабуть, тому, що в наших лікарнях не-гласно діє вікова дискримінація. Якщо тобі за сімдесят чи вісімдесят, лікарі не надто й напружуються...
Завдяки новітньому обладнанню (за екологічною програмою Калушу виділено з державного бюджету 49 мільйонів гривень) медики почали ставити діагнози захворювань, які раніше виявити не могли. Так, торік було зафіксовано 365 онкохворих, що більше, ніж завжди. Щодо туберкульозу, то вже в першому кварталі цього року встановлено 22 випадки. «Добре, що маємо комп’ютерний томограф, МРТ, які нерідко доповнюють один одного», — радіють у лікарні.
У Калуській лікарні нас здивували не лише найсучаснішим обладнанням та безкоштовним лікуванням, а й розкішними умовами для пацієнтів. Міська поліклініка, оновлена за рахунок міського бюджету, визнана однією з кращих в області. «Швидка допомога», запевняють, забезпечена всім необхідним.
Стоматологія має вигляд найкращої приватної клініки. Здійснено або ведеться реконструкція багатьох відділень ЦРЛ та її структурних підрозділів. В одних палатах ми побачили жалюзі і кондиціонери, в інших — душові кабіни. Таке враження, що калуська медицина — це інша цивілізація. Воно й не дивно: за шість останніх років, протягом яких Ігор Насалик керує містом, у розвиток Калуської ЦРЛ, включаючи обладнання, вкладено понад 119 мільйонів гривень, більш як 8 мільйонів — у міську поліклініку!
Усим цим, стверджують мешканці, завдячуємо насамперед міському голові Ігореві Насалику.
— Голова до нас може навідатися в будь-який час дня і ночі, — каже Іван Олексійович. — Заходить у будь-яку палату і завжди ставить хворим три запитання: чи купують вони медикаменти, як до них ставиться персонал і як їх годують.
Нам один із хворих сказав: «Бажаю киянам мати таку лікарню, як у нас».
— Лише та громада, яка підтримує освіту і медицину, має майбутнє, — вважає Ігор Степанович. — Бо не може хвора чи неосвічена людина боротися за своє місце під сонцем. Ми йшли три роки до того, щоб наша освіта стала найкращою в області. А тепер пріоритетною галуззю до 2014 року буде медицина. Я переконаний, що вона теж стане найкращою.
Високий рівень медицини — це поки що найістотніше, що може виставити міська влада супроти загроз, які несуть людям нерозв’язані й досі екологічні проблеми міста. Йдеться насамперед про гексахлорбензол, який, як доводилося чути, сприяє зростанню онкозахворювань. Медики пояснюють, що раніше ГХБ був у землі, а тепер його перекидають, видобувають, розсипають на поверхні.
Тож безплатна медицина — це не так і багато за ризики, на які держава наражає калушан через свою чи то неспроможність, чи бездарність стосовно екологічних проблем міста. Бо як інакше пояснити ситуацію: на Калуш пішло море коштів, а жодної проблеми ґрунтовно так і не розв’язано. «Екологічні міни», що свого часу було закладено в Калуші, й далі залишаються вибухонебезпечними.
Небезпечний спадок
— Це — полігон токсичних захоронень. Звідси вже вивезено 18 тисяч 406 тонн відходів гексахлорбензолу, — наш співрозмовник показує на поле, заледве вкрите першою зеленою травичкою. — Вивозили з ґрунтом, бо відходи захоронювали поспіхом. Вирили яму, бульдозером скинули бочки і закидали землею...
...Калушани давно стукали в усі владні двері, били на сполох, бо рівень захворюваності важкими недугами зростав і в місті, і в прилеглих селах. Урешті наполегливість міського голови Ігоря Насалика дала результат.
У лютому 2010 року відбулося засідання Ради національної безпеки та оборони. За його результатами з’явився указ Президента, а Верховна Рада підкріпила його ще й законом: Калуш було проголошено зоною екологічного лиха.
Нібито можна було зітхнути з полегшенням. Але констатувати лихо — ще не означає його ліквідувати. Тому радіти поки що немає чого. Тим паче що гексахлорбензол ще вивозити і вивозити...
Звісно, для більшості читачів наведений із Вікіпедії текст нічого не каже. Зрозуміло одне: світ визнав цей препарат вельми небезпечним. Найімовірніше, саме його постійна присутність і спричинила те, що в регіоні захворювання на злоякісні новоутворення перевищують удвічі загальнодержавний рівень, а серцево-судинні — більш як наполовину.
Кілька років тому вибірковий моніторинг полігона провели волонтери ООН, які зафіксували наявність препарату навіть у криницях на прилеглих вулицях.
Київські чиновники не підтримали пропозицію міського голови Ігоря Насалика і відмовилися виділяти кошти на придбання і монтаж у Калуші заводу з переробки гексахлорбензолу, який згодом мав трансформуватися у сміттєпереробний. Хоча він із цифрами в руках переконував: це вигідно для міста і держави. Адже для утилізації ГХБ на 2010—2012 роки уряд виділяє мільярд гривень. Вартість зведеного заводу під ключ становила близько 300 мільйонів.
Ми поцікавилися, чи не став би загрозою навколишньому середовищу такий завод?
— Ні, — відповів міський голова. — По-перше, температура спалення така, як і температура плазми. По-друге, хіба у Великій Британії чи Польщі, куди відвозять небезпечні відходи з калуського полігона, менше дбають про екологію, особливо британці з їхніми зеленими лугами?
Але в Києві вирішили інакше і доручили ліквідовувати полігон ДП «Національний центр поводження з небезпечними відходами» — єдиному в країні ліцензованому державному підприємству для такого виду робіт. Але згодом вивезення гексахлорбензолу перебрало на себе ізраїльське ТОВ «С. і. груп Консорт», яке виграло тендер. Відтак спершу відходи транспортувалися до Миколаєва, а звідти — до Великої Британії. Потім їх почали відвозити на утилізацію до Польщі. Дивує і ціна, за якою ізраїльтяни вивозять отруйну речовину, — 35 гривень за кілограм. Отож місцеві експерти і колеги не виключають, що мова може йти і про банальну корупцію.
Водночас постає запитання: чи не тому гальмуються роботи зі зміцнення Домбровського кар’єру та укріплення дамби хвостосховища №2 Калуш-Голинського родовища калійних солей? Їх місцеві екологи вважають навіть більшою небезпекою, ніж полігон захоронення токсичних відходів.
Місцеві працівники управління Міністерства надзвичайних ситуацій, які проводили «екскурсію» по всіх небезпечних місцях, не приховували тривоги. Так, розсоли в кар’єрі піднімаються на три метри щороку. Піднімається вода і у хвостосховищі.
Саме тому місцеве керівництво і хоче знайти інвестора для Калуського заводу калійних добрив. А поки що потрібно терміново укріпити північний бік кар’єру, бо, не дай Боже, якщо розсоли його прорвуть, то вони потраплять у місцеву річку. Фактично Івано-Франківщина може залишитися без питної води, а розсоли дістатися через Дністер і Дунай Чорного моря. З цієї ж причини треба зміцнювати і дамбу на хвостосховищі №2, інакше розсоли потраплять у кар’єр і тоді буде непереливки.
Однак фінансуються роботи з укріплення і кар’єру, і хвостосховища значно гірше, ніж вивезення відходів гексахлорбензолу. А тому, переконані місцеві екологи, місцева влада — міська й обласна — «мали б за обов’язок моніторити роботи в регіоні і належно реагувати на будь-які порушення, а не спостерігати, як тринькаються державні кошти...».
До мене — хоч потоп, а після мене?..
Реагувати на будь-які порушення... Правильно сказано. Бо й справді часто-густо місцеві можновладці закривають очі на те, що відбулося в регіоні чи навіть у місті. Адже людей хвилюють і погані дороги, і наслідки повені, які не ліквідовано через неповноцінне фінансування з боку уряду, і будівництво міні-ГЕС. А ще місцевих жителів непокоїть рішення, за яким розробку, скажімо, сланцевого газу, значні запаси якого в тутешніх краях відкрили геологи, можуть віддати інвесторам без вивчення впливу на навколишнє середовище і навіть без згоди місцевої громади.
Є проблеми й іншого плану. Цього року обласний центр відзначає 350 років із дня заснування. Не дивно, що в розмові з нами міський голова Віктор Анушкевичус переймався підготовкою до ювілею. Але сильно не розгуляєшся — в Кабміну місто просило 40 мільйонів гривень, а пообіцяли десять.
У контексті ювілею нас цікавило, що відбувається з історичним центром Івано-Франківська, а якщо бути точним — Станіслава? Коли вперше потрапляєш на площу Ринок — центр міста, складається враження розірваного простору. Гармонію композиції старовинного центру руйнують, інакше не скажеш, три сучасні будівлі. Дві з них, облицьовані у скло, стирчать, як своєрідні штучні ікла, гордовито поглядаючи з небес на принижені, але вельми цінні, будівлі, що оточують ратушу і пам’ятають, як усе починалось. А можливо, сумують за тими часами і гірко спостерігають за невтішною долею таких само будиночків, які примостилися за їхніми фасадами і руйнуються під тягарем часу, а ще — від нерозумної безгосподарності батьків міста — колишніх і нинішніх. (Дехто із жителів вважає, що це робиться спеціально, щоб згодом на їхньому місці виросли нові скляні монстри).
Наш інтерес щодо появи новобудов, здається, засмутив Віктора Анушкевичуса. Він спершу навіть образився на наші запитання. І тривалий час переконував, що ніяких дозволів на три новобудови не давав. Мовляв, вони на совісті його попередників. А на запитання, кому належить земля під будівлями, відповів, що через суди міську раду зобов’язали продати земельну ділянку.
— Суди ж у нас, ви знаєте, корумповані, — після цієї фрази міський голова пильно подивився на нас, очікуючи підтримки.
Власне, всі наші запитання наштовхувалися на залізобетонний аргумент: ми не причетні до варварської забудови центру міста, жодного дозволу не давали. А на запитання, чому не протистоїте діям забудовників, дивувався: а що ми можемо зробити, якщо це приватна власність? Тим паче, мовляв, ці будівлі уже по кілька разів перепродано. І, нарешті, аргумент найголовніший: у вас у Києві ще не таке будується...
Одразу за площею Ринок, з якої починалося місто, розташувався, наче виправдовуючи її назву, речовий ринок. На ньому велелюдно, гамірно і брудно, а дорога до нього від Ратуші — суцільні ями. І знову міський голова непохитний: ми нічого не можемо зробити, бо один із його попередників віддав землю в оренду на 50 років.
Неподалік розташувався палац Потоцького, в’їзні ворота якого віднесено до пам’яток архітектури. Самі будівлі за брамою вже ніякої мистецької цінності не мають. У радянські часи в одній із них був військовий госпіталь, а в решті — допоміжні служби. Щоправда, існує ще таке поняття, як історична земля, на якій стояв палац Потоцьких, а це теж немало. Тепер тут — пустка.
Однак місцева влада не може вплинути і на цю ситуацію. Уже минуло десять років, як військові передали комплекс Олегу Бахматюку. А що робити з такою цінністю в центрі Івано-Франківська, місцевий уродженець, схоже, не знає. Кажуть, мільярдер готовий передати місту цей об’єкт.
— Ми готові прийняти палац Потоцького на свій баланс, — стверджує Віктор Анушкевичус. — Є навіть рішення міської ради.
Але коли це відбудеться, не знає. Мовляв, потрібна воля Олега Бахматюка і акт прийому-передачі за його підписом...
Складається враження, що в Івано-Франківську домінує принцип: до мене — хоч потоп. Але ж потрібно знайти відповідь і на запитання: а що після мене?..
Андрій НЕСТЕРЕНКО (фото).
