Так характеризує ситуацію, що склалася нині навколо ядерної енергетики України, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, народний депутат першого скликання, кандидат технічних наук Володимир УСАТЕНКО (на знімку). Він має свій погляд на ситуацію і, зокрема, на будівництво нового саркофага та сховища для відпрацьованого палива, що його незабаром мають звести в зоні відчуження і куди звозитимуть радіоактивні відходи з усіх АЕС. Проте проблем тут більше, ніж бачиться на перший погляд, стверджує експерт.
— 26 квітня мають розпочати будівництво нового укриття для ЧАЕС, так званого конфайнменту. Як ви вважаєте, чи розв’яже це нагальні проблеми, адже, як зазначають спеціалісти, укриття не рятує від хімічної реакції, яка відбувається всередині. І чим загрожують її наслідки?
— Я зараз скажу вам річ, яка йтиме врозріз з офіційною думкою, але ще коли будувався перший саркофаг, було відомо, що в самому реакторі палива як такого фактично не залишилося — воно ще під час аварії розлетілося далеко за його межі. Згідно з даними «Курчатовського інституту», а також фахівців, які працювали над обстеженням станції, реакторний простір (так звана шахта реактора) був порожній. А висока радіація спостерігалася не в самій шахті реактора, а в басейні витримки відпрацьованого палива. Це свідчить про те, що з реактора вилетіло все паливо, а його склад — близько 1,5 тисячі ізотопів. Отже, спроби щось будувати — це спроби поховання цих фактів.
— Виходить, ми вже раз накрили порожнє місце, тепер робимо це вдруге?
— Виходить, що будівництво ведеться заради процесу, а не для відвернення ризиків. Бо єдиним джерелом небезпеки там є еманація (тобто виділення зі стін реактора внаслідок підвищених температур сконденсованих там частинок палива. Тож реактор не є ядерно небезпечним. А от усе, що поруч, являє небезпеку. Приміром, тут-таки, на території, маємо величезну кількість радіоактивних могильників, які просто свого часу зарили в землю. І не треба пояснювати, що через ґрунт радіація потрапляє в підземні води і розноситься ними далеко за межі зони. Якщо ж говорити про місце, на якому будуватимуть об’єкт укриття, то після катастрофи тут утворився аварійний шар з уламків графіту, паливних часток, надзвичайно забруднених будівельних матеріалів тощо. І на цьому аварійному шарі як раз і споруджують конструкції для арок майбутнього саркофага. Тут під час земляних робіт наштовхуються на осередки надзвичайно високої радіоактивності. А щоб будувати, треба було найперше цей шар знешкодити. Шлях один — рештки треба вилучати і захоронювати.
Ще одну проблему ми отримали після безпечного і непродуманого закриття ЧАЕС загалом. Чому проблему? Тому що там залишилося невикористане паливо, і для безпечності саме з ним треба щось робити. У басейнах витримки палива перебуває близько 25 тисяч паливних збірок і 3 тисячі додаткових поглиначів. Це небезпека.
— А чому ж тоді мовчать спеціалісти, наукова спільнота?
— Ну, по-перше, мовчать, бо чиниться дуже серйозний тиск. До того ж для ядерників побудова цього саркофага — єдина запорука того, що вони матимуть роботу, адже його ще треба буде й обслуговувати. Якщо вже бути зовсім песимістичним, то складається враження, що Чорнобильська зона цікава здебільшого тим, що звідси ще можна взяти якусь сировину.
Також експерт додав, що в Україні немає жодного навчального закладу, де б готували спеціалістів, які вміли б поводитися з відкритими джерелами випромінювання та ядерно небезпечними матеріалами.
— Актуальним залишається і питання, що буде із зоною відчуження після того, як нещодавнім своїм рішенням урядовці та народні депутати постановили будувати там централізоване сховище для ядерних відходів наявних в Україні атомних станцій.
— Мушу пояснити, що одне сховище на території зони відчуження вже є. Щоправда, воно порожнє. А все тому, що будували, не думаючи. Коли завершили, з’ясувалося, що воно не придатне для зберігання такого вантажу. І не просто непридатне, цей вантаж неможливо туди помістити через недотримання параметрів. Як так сталося, розбираються досі, але це факт. А взагалі, у нас відходи валяються там, де вони виникли: в Жовтих Водах, на Придніпровському хімічному заводі, в інших місцях, в тій самій зоні відчуження. Так, за оціночними підрахунками, у нас накопичено 2,4 кубічного метра радіоактивних відходів на кожну людину, включаючи новонароджених. До того ж вони не перебувають у тому стані, який можна вважати безпечним. Тож, звісно, з цим треба щось робити. Проте, ухвалюючи закон, депутати не продумали головне — як це здійснюватиметься на практиці.
Ризик ще й у тому, що новий ядерний об’єкт перевели у відання МНС, яке не має ані досвіду, ані ресурсів на його утримання. Слід нагадати, що коли станція працювала і приносила прибутки, їх розпорядником був «Енерго-атом», а тепер це повністю покладено на бюджет України, тобто на нас із вами. І як видозміниться ця проблема в разі анонсованого об’єднання МНС та МВС України, взагалі невідомо.
А основна діяльність зони відчуження — це поводження з радіоактивними відходами. Для того, щоб знати, як з ними поводитися, треба найперше мати дані, скільки таких відходів. Для цього потрібна їх паспортизація, а вже потім перезахоронення в сертифікованих сховищах. Минуло 20 років, а цього не зроблено.
— Оскільки питання будівництва сховища вже не обговорюється, то що б ви порадили зробити, щоб воно було безпечне, і чи є безпечним уже те, що ці відходи возитимуть до місця призначення фактично через усю Україну?
— Справді, відпрацьоване ядерне паливо коштувало нам дорого, коли його забирала Росія. Водночас Росія забезпечувала безпечне вивантаження його з реактора, безпечне перевезення територією, до її функцій належало також обслуговування систем безпеки так званих ядерних поїздів, включаючи фізичний захист.
Ми ж нині хочемо так само звозити це паливо в одне місце, тобто до Чорнобильської зони, але при цьому не маємо жодної інфраструктури і жодних уявлень, що робити далі з цим паливом після завершення терміну зберігання його в сухому сховищі. І якщо Росія ці відходи в перспективі планувала переробляти (там над цим працюють цілі інститути), то в нас таких перспектив взагалі немає. Мушу зазначити, що держава Україна зовсім не готує спеціалістів, які вміли б хоча б поводитися з відкритими джерелами іонізуючого випромінювання, до того ж ядерно небезпечними. Нічого цього немає.
Крім того, зберігання відпрацьованого ядерного палива дуже дороге з точки зору експлуатаційних витрат. Зокрема, на безпечність зберігання грама плутонію протягом року потрібно 10 доларів. Оцінюючи те, що в тонні відпрацьованого ядерного палива близько 10 кілограмів плутонію, а протягом року буде вилучатися і ставитися на зберігання майже 200 тонн відпрацьованого палива, то неважко підрахувати, скільки потягнуть такі витрати. Які до того ж із кожним роком лише примножуватимуться. Тож, перш ніж приймати таке рішення, треба було хоча б сісти і підрахувати. Але що рахувати коли розплачуватиметься держава, а в підсумку її громадяни — платники податків.
— Наскільки я зрозуміла з ваших слів, достеменно так і не відомо, скільки таких шкідливих відходів накопичилося в Україні і в якому вони стані?
— У нас таких відходів лише в Чорнобильській зоні понад 10 мільйонів кубічних метрів. До того ж вони не відсортовані, не упаковані. Крім чорнобильських, у нас величезна кількість радіоактивних відходів, що накопичилися внаслідок видобутку та переробки уранових рудників на Кіровоградщині. Це також Жовті Води, місто Дніпродзержинськ тощо. Я був на схожому об’єкті в Німеччині і наведу таку цифру. Там для того, щоб лише із застарілого сховища перезахоронити 65 тисяч кубічних метрів відходів, треба, за їхніми підрахунками,
3 мільярди 600 мільйонів євро. А в нас такого «товару» лише в Чорнобильській зоні 10 мільйонів кубічних метрів. Проте такого масштабу сховище навіть на порядку денному не стоїть. Ми ж беремо кредити у майбутніх поколінь українців. До речі, тільки на функціонування держ-агентства управління зоною відчуження в бюджеті 2012 року виділено 1 мільярд 197 мільйонів 74 тисячі гривень.
— А як ви вважаєте, чи є перспективи в зони відчуження? Адже нині на офіційному рівні звучить дедалі більше думок про те, що її можна потроху відкривати для ведення сільськогосподарського виробництва.
— Основна діяльність зони відчуження, як уже казав, — це має бути поводження з радіоактивними відходами. Там справді повинні працювати спеціалісти, проводитися якісь наукові дослідження, експерименти тощо. Проте говорити про швидке відродження не доводиться. Хоча б тому, що ми знаємо: період повного розпаду, приміром, того-таки плутонію становить 24 тисячі років. Оскільки поблизу реактора немає жодного місця, де забрудненість ізотопами цього хімічного елементу була б менш як 0,1 кюрі на квадратний кілометр, то можна зробити висновок, що постійне проживання тут неможливе принаймні 1000 років. Я не кажу про Чорнобильську зону загалом, але й там треба дивитися правді у вічі. А вона така, що в Іванківському районі, який є найбільшим за територією і найменшим за населеністю, дитяча смертність втричі перевищує аналогічний показник по Київській області. А смертність серед дорослого населення там вища вдвічі.
Загалом із самого початку Чорнобильської катастрофи ми жили ілюзіями, а статистику часто підміняли доцільністю, от і пожинаємо плоди.
Інтерв’ю провела Марина КРИВДА.
Вік атомних станцій обмежений, і сховище ляже тягарем на бюджет
Так прокоментував ситуацію з будівництвом об’єкта для зберігання відпрацьованого палива експерт із питань енергетики Національного екологічного центру Дмитро ХМАРА.
— Наші атомні станції фактично вже вичерпали свій ресурс. Так, одні з них мали б закрити уже 2015 року, інші трохи пізніше. Фактично цей період може продовжуватися до 2050 року. До речі, це не лише моя думка. Міністр МНС Віктор Балога нещодавно заявив, що енергоблоки всіх українських АЕС — від найстаріших до тих, що було введено в дію 2004 року, — на 65 відсотків своє відпрацювали. Тому, виходячи з цього, вважаю недоцільним будівництво такого сховища. Адже затрати на його зведення колосальні, а може виявитися так, що зберігати там згодом буде нічого, і це за того, що витрати на його обслуговування також потрібні колосальні. Щоправда, нині хочуть переглянути енергетичну стратегію та продовжити термін експлуатації АЕС. Проте, щоб це зробити, потрібні серйозні висновки фахівців. Якщо ж термін придатності продовжать без жодних наукових підтверджень і обгрунтувань, це може призвести до ще більшої біди, ніж чорнобильська.
Еколог також зазначає, що у нас навіть немає карти, на якій чітко вказувалося б, де раніше вже захоронено відходи. Взагалі, рішення вивозити відходи кудись, де немає належного нагляду, це дуже безвідповідально. А Чорнобильська зона саме такою і є. Дивним видається й те, що будувати сховище вирішили в лісі, фактично у глухому місці, за вісім кілометрів від Чорнобиля. Логіки не бачу, адже туди ще треба підвести комунікації, провести всі підготовчі роботи, а це також чималі затрати, — каже Дмитро Хмара.
