Наші город і хата раз на рік виявлялися в полоні весняних вод. Танув сніг, струмочки перетворювалися на озера, уздовж весняних берегів розцвітали верби. В ці дні буяння природи не давало мені спокою. Я виходив до заповітних каменів, що оберігали й охороняли хату, і стежив, як через дахи будинків, що стоять на високому березі, сходило сонце.

 

Разом із сонцем прокидалися десятки птахів. Радуючись початку нового дня, вони весело плескалися в прозорій воді, вдивляючись у неї, як у дзеркало, чепурилися й загравали одне з одним. Але мене цікавила тільки одна пташка — обережна, непомітна, всюдисуща, яка проникає в усі гнізда, в усі голоси. Вона з’являлася наприкінці весни.

Я часто запитував її: «Зозуле, зозуле, скільки мені жити?» І вона кувала довго, загадково, іноді перериваючись на кілька митей, щоб змусити затріпотіти моє серце, а потім, наче й не було нічого, кувала й кувала (пізніше я дізнався, що «ку-ку» може повторюватися до 360 разів поспіль). Для мене, семирічного, було не так уже й важливо, скільки вона накує — 50, 60, 70... Все одно! Попереду — ціле життя!

Не знаю, скільки років накувала (напророчила) зозуля моєму батькові, але для нього життя закінчилося в 44. Розповідають, що після визволення Маріуполя його разом з іншими чоловіками було мобілізовано і відправлено на штурм Перекопа. Там був поранений в обидві ноги. На баржах поранених відвозили з Криму в госпіталь Новоросійська. Баржу розбомбили...

...Мамі тоді було під 50. І вона хворіла. Практично кожної зими. Казали, що в неї порок серця. Але зараз я розумію, що це було не вроджене або спадкове. Це були рубці, залишені війною і довгими роками очікування війни (після чотирирічного пекла їй не вірилося, що війна закінчилася назавжди).

Життя в окупації, три роки пошуку шматка хліба в обмін на одяг і взуття в голодних селах Донбасу. Довга дорога до рідної домівки — майже місяць вона йшла з двома дітьми (один на руках) з Маріуполя до свого батька в Миколаївську область.

Систематичні виклики до «представників району» за хронічну заборгованість із здачі молока, м’яса, яєць, податку на дерева... Злидарське існування в злиденному післявоєнному колгоспі ім. Карла Маркса...

В її очах не було сліз — навчилася плакати без них. Адже двох синів потрібно було ставити на ноги. Вона нас заспокоювала, нам посміхалася. А на серці залишалися рани. Рубець за рубцем.

По неділях ми ходили на базар до сусіднього села. Прокидалися задовго до світанку й сім кілометрів несли на плечах цибулю, часник, картоплю. Потрібно було зранку все продати. Гроші по копійчині збирали, щоб наприкінці літа купити підручники або взуття. На інше не вистачало.

Базар був місцем нових вражень. Запам’ятався інвалід, який «втратив зір при будапештському польоті». Запам’ятався папуга, котрий витягав «білетики щастя». Запам’яталося диво техніки — велосипед із мотором.

Але головне враження — циганка. «Болить у тебе серце», — сказала вона, дивлячись на матір. Чи то здогадалася, глянувши на її знеможене обличчя, чи то знаючи, що в ті роки не було в селах жінок, у яких не боліло б серце: за чоловіків, які не повернулися з війни, за загиблі мрії та надії, за недолюблене кохання, за недоспівані пісні. Згадав, що пісні в селах почали співати лише в середині 1950-х, причому співали їх не вдови, а 16—17-річні дівчата.

«А вилікувати тебе може, — продовжувала циганка, — яйце зозулі. З нього потрібно приготувати порошок і пити його, розчинивши в джерельній воді».

Чи то вона так сказала, чи то я так запам’ятав. Але відтоді метою моїх нічних вилазок, ранкових спостережень став пошук зозулі. Вона, як відомо, терпляча й хитра, мало кому її вдається побачити. Її пташенят висиджують прийомні батьки в тому гнізді, куди, немов злодій-домушник, забереться зозуля. Грудка в зозулі такого ж кольору, як у яструба. Сяде вона на чуже гніздо, птахи її побачать і, злякавшись, летять. А якщо не злякалися, вона може довго сидіти осторонь і чекати годинами, коли батьки все-таки залишать гніздо. А потім, у лічені секунди, знесе яйце або принесе його в дзьобі чи в пазурах.

Я лазив по деревах, оглядав яйця, намагаючись знайти серед них зозулине. Але за розмірами яйця цього птаха такі само, як у горобця, а по забарвленню вони різні (близько 30 варіантів) — є бежеві, блакитні, рожеві, у цяточку, плямисті. Серед сотні оглянутих гнізд потрібного мені знайти так і не вдалося.

Так минали місяці, а потім роки. Я її шукав, а вона (точніше він — кукує тільки самець) кувала, і кувала, відраховуючи роки, чи то мої, чи то материнські.

Мама померла у 80 років. Після її смерті майже рік я лягав спати з тяжким каменем на душі. І молив Господа Бога, щоб уночі він послав зустріч із мамою. І вона приходила. Майже щоночі. І проживав я своє минуле життя разом із нею. Знову й знову...

Ось я десятилітній пішов на пошук невідомої солодкої ягоди в сусіднє село, заблукав і залишився там ночувати. А мати бігала всю ніч і, немов зозуля, не перестаючи, кликала мене.

Ось я із тринадцятилітнім другом під час жнив, чекаючи комбайна, заснув під машиною. Машина рушила. Друг потрапив під колеса. Матері помилково повідомили, що загинув я...

Ось мене мама проводжає на навчання. Зима. Засніжена дорога. До залізничної станції 17 кілометрів. Ні машини, ні людини. Лише вона йде і йде поруч зі мною. Мені залишається дедалі менше шляху, а її повернення стає дедалі довшим. І так кілометрів п’ять. Потім вона зупинилася і сумним поглядом проводжала мене, напевно, весь мій шлях...

І таке повторення минулого життя, зустрічі з душею матері тривали більше року...

Відтоді минула чверть століття. Зараз у снах вона до мене не приходить. Але сни настигають. Мені сниться, що вона живе далеко від мене, дуже хворіє. І я ніяк не можу зрозуміти — як же так, чому дотепер не зайшов до її хати і не приніс потрібні ліки? Чому так довго не вітав її ні із днем народження, ні зі святом 8 Березня?

Іноді смертельна туга, що пройняла моє серце у хвилини прощання біля труни матері, приходить до мене. І я шепочу: «Мамо, повернися хоча б на один день. Погладь, як у дитинстві, мою голову. Поклади свої шорсткі долоні на мої коліна. Назви мене найніжнішим і найласкавішим словом «синок».

А я попрошу в тебе прощення. За все. І за двійки в щоденнику. І за ті дні, коли не зміг заглянути до твого будинку. І за квіти, віддані не тобі. І за яйце зозулі, яке не зміг знайти, щоб вилікувати твоє серце. Серце материнське.

Севастополь.

 

Вадим (праворуч), Віктор (ліворуч), Пелагія Матвіївна Драченки (фото 1948 року).

 

Фото з особистого архіву автора.