Два роки в Києві не можуть визначитися, у чиє підпорядкування передати державне підприємство — Вінницьку картографічну фабрику. Проблема не тільки вінницька...
— Якби я захотів піти з колективу, зробити це не вдалося б, — каже директор Вінницької картографічної фабрики Микола Шишко. — Бо не знав би, до кого звернутися із заявою про припинення контракту. Колега з однієї з фабрик через це уже два роки не може звільнитися з роботи. У Києві ніяк не визначаться, хто має керувати такими фабриками.
Як пояснив Микола Шишко, до 2005-го їхня фабрика була в підпорядкуванні Державної служби геодезії й картографії. Загалом ця структура об’єднувала в собі тридцять профільних підприємств. З часом службу розформували, а підприємства картографічного профілю перейшли у відання Міністерства охорони навколишнього природного середовища. «У грудні 2011-го Кабмін прийняв постанову, якою зобов’язав Державний комітет земельних ресурсів взяти під своє «крило» такі підприємства, як наша фабрика, — продовжує Микола Шишко. — Проте дотепер ми не перейшли у підпорядкування названої держструктури».
За словами співрозмовника, фабрика опинилася між двома державними відомствами. «Юридично ми належимо до Держкомзему, але насправді залишаємося у віданні Міністерства охорони навколишнього природного середовища, — уточнює співрозмовник. — Саме цій структурі належить майно нашої фабрики. Держкомзем зараз також у стадії ліквідації. Наскільки мені відомо, його правонаступником стане Земельне агентство. Поки в столиці реформуються, ми на місцях потерпаємо».
— У нас є можливість передати в оренду частину приміщень, — продовжує Микола Шишко. — Без резолюції з Києва робити цього не маємо права. Ходив я від одного відомства до іншого, але бажаного результату так і не отримав. Не підписали документ з однієї причини — не можуть визначитися, хто саме повинен це робити. Тому договір на передачу приміщення в оренду нам так і не вдалося укласти. Втрачаємо чималі гроші. Раніше протягом року мали від оренди майже триста тисяч гривень.
Вінницька картографічна спеціалізується на виданні підручників для шкіл. Протягом місяця тут можуть друкувати чотириста тисяч книг. Але освітнє відомство торік розмістило на вінницькому підприємстві замовлення лише на сто тисяч підручників.
— Така незначна кількість збиткова для фабрики, хоча ми все одно взялися за роботу, бо сподівалися, що ще будуть замовлення, — зазначає директор. — Марно сподівалися. Можливо, цього року збільшать замовлення? В держбюджеті на підручники передбачено 220 мільйонів гривень. Якби на фабриці надрукували мільйон книг, тоді мали б прибуток. До 2011-го були роки, коли виготовляли півтора мільйона підручників. Працювали у дві, а то й у три зміни. Нині робітники працюють два дні на тиждень. Виконують незначні замовлення. Наприклад, друкують автобусні квитки.
— Колектив підприємства могла б підтримати місцева влада, — наголошує директор. — Наше трамвайно-тролейбусне управління чомусь замовляє квитки в інших виробників. Але ж ми могли їх друкувати в себе. Досвід маємо. Протягом десяти років забезпечуємо всі автовокзали області квитками для проїзду в автобусах. Хіба квитки на трамваї і тролейбуси чимось відрізняються від автобусних?
Директор фабрики навів ще один приклад, наскільки байдужою є влада до державного підприємства. У лютому міськвиконком Вінниці замовив роботу з виготовлення друкарським способом «Схеми руху міського транспорту». 200 тисяч примірників замовили. «Але не на державній фабриці, — зазначає Микола Шишко. — Роботу виконувало приватне підприємство. Там навіть не змогли забезпечити всі необхідні операції, тому звернулися по допомогу до нас».
Майже триста тисяч гривень зарплати заборгували робітникам фабрики. Водночас підприємству також винні гроші: двісті тисяч не повернули за підручники. «Якби в країні хоч трохи дбали про державні підприємства, наша фабрика працювала б стабільно. Поки що те, що ми робимо нині, складно назвати роботою. Змушені скорочувати працівників...»
