Цвів і відцвів. Невже назавжди?

Олексій КАВУН, Сергій ПАВЛЕНКО.

24 квітня 2012 232

Країна практично втратила таку традиційну для нас галузь, як льонарство

На Чернігівщині в 1990-х, 2001—2004 роках велася запекла боротьба за Киселівський льонозавод. Важко й полічити, стільки було проведено судових засідань за його майно! З яким завзяттям чернігівський та київський бізнес намагалися оволодіти цим ласим шматочком.

Чернігівські парадокси: цінність підприємств вимірюється тоннами металу

Ніхто тоді й не міг уявити, що всі ці зусилля обернуться для найудачливіших бізнесменів отриманням підприємства, цінність якого можна хіба що виміряти тоннами металу. Адже для того, щоб працював завод, необхідно, аби в окрузі сільгосп-підприємства займалися вирощуванням льону. Та у цьому плані сталося непоправне. За останні десятиріччя на Чернігівщині фактично занепало льонарство.

Ще не так давно область займала лідируючі позиції з вирощування льону. Так, у 1985 році його посіви в колгоспах становили 40 тисяч гектарів. Але далі щороку площі під льоном дедалі віддалялися від пікових позначок.

Деяке пожвавлення у чернігівському льоновиробництві спостерігалося в 2003—2005 роках. Тоді вдалося налагодити збут льоноволокна за кордон. Однак це було тимчасовим явищем. Поступово зупинилися, припинили свою роботу вісім льонозаводів. Більшість з них порізані на металобрухт або перепрофільовані. «Олтас-льон», який ще недавно сіяв льон на трьох тисячах гектарів, взявся за вирощування зернових.

Торік у Чернігівській області плекали десь до 300 гектарів льону. Отже, ця культура на теренах Придесення наказала довго жити?

Парадокс: попри такий негатив, занепад галузі, нам все-таки вдалося знайти райони, де у цьому році почнуть вирощувати льон! Харківський канатний завод вклав інвестиції у занедбаний Городнянський льонозавод, на відремонтованих потужностях можна виробляти льоноволокно. Є 10 льонокомбайнів, інша техніка.

— Створено фермерське господарство «Льон-канат», — повідомив нам його керівник Микола Степанцов з Городні. — Я вже з Голландії привіз 60 тонн насіння льону. Так що посіємо його на 500 гектарах. А наступного року, якщо все буде гаразд, розширимо площі до 1500 гектарів.

Великої шкоди льонарській галузі, вважає засновник «Української лляної компанії плюс» Олексій Романюк, завдало припинення державного дотування.

— Тоді господарства мали солідну мотивацію, — пояснив він. — Але тепер цього нема. Уже два роки, як не виплачується компенсація за гектар посіву льону. Техніка застаріла. Ми намагаємося самотужки забезпечити свій Іванівський льонозавод у Семенівському районі сировиною. Сіятимемо льон десь на 500 гектарах. Хоча для повного завантаження виробничих потужностей необхідно мати до двох тисяч гектарів.

Крім цього, вирощуватимуть льон на невеликих ділянках і фермери. Нині на базарах набуває популярності лляна олія.

— Торік я вирощував льон на 30 гектарах, — розповідає сільський підприємець Іван Трейтяк із села Забарівки Корюківського району. — Вичавив десь майже 4 тонни олії. Планую і цього року вирощувати стільки само. Мене втішає, що відроджується Городнянський льонозавод. Я вже попередньо мав розмову з його керівництвом. Адже тепер у мене буде куди здавати тресту.

Незважаючи на занепад галузі, у Чернігові недавно відкрито магазин «Галерея льону». В Острі товариство «Остратекс» шиє кухонні рушники, скатертини, серветки. Усе це має попит. Та, зрозуміло, цей одяг та рушники шиють із тканин, які здебільшого закуповують за кордоном.

Житомирська криза: сім гектарів на всю область

У Житомирі залишився хіба що трамвайний маршрут — «площа Перемоги — льонокомбінат». Їхати ним — що мандрівку в часі здійснювати. Бо проклали його спеціально для того, щоб робітники того підприємства на роботу добиралися. Торік виповнилося 50 років, як льонокомбінат було введено в дію. Але про той ювілей ніхто не згадав. Навіщо сипати сіль на рани? Житомир перестав бути містом текстильників.

Порожні корпуси, моторошна тиша...

У 70—80-ті роки минулого століття журналістам дуже просто було отримувати інформацію про трудові здобутки у святкові номери газет. Досить було зателефонувати на льонокомбінат і запитати, скільки п’ятирічок виконала та чи інша ткаля. Ще одна сторінка з минулого: на вулицях обласного центру можна було побачити багато в’єтнамок. Вони їхали до нас, як українці їдуть тепер в Італію чи Португалію, — на заробітки. На льонокомбінаті був такий гострий дефіцит робітників, що доводилося у В’єтнамі «позичати».

Парадокс: підприємство «виконувало й перевиконувало», а в магазинах лляні простирадла чи скатертини вдень з вогнем не можна було знайти...

І раптом усе змінилося. Перевиконання залишилися в минулому, більше того, почалися проблеми зі збутом продукції. Керівники льонокомбінату взагалі не хотіли бачити журналістів: мовляв, про що говорити. За два десятки років житомирському власкору «Голосу України» лише раз випало побувати у виробничих приміщеннях текстильного велетня. І то лише завдяки тому, що наприкінці минулого століття тут відбувалося виїзне засідання парламентського Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин. Народні депутати та інші учасники обговорення ходили з цеху в цех, перед ними вмикали світло, а коли виходили — вимикали. В корпусах було незвично тихо, біля верстатів — жодної душі.

Якщо перераховувати всіх, кому належали за цей час акції підприємства, скільки розгоралося судових суперечок за власність, як нові інвестори добивалися, щоб їм віддали печатку, бо через це не можуть реалізовувати продукцію, читати доведеться довго й нудно. Досить сказати, що іще 2000 року було розпочато провадження справи про банкрутство.

Надії з’явилися і згасли

Світло в кінці тунелю з’явилося напередодні нового 2004 року: тоді відбувся урочистий запуск ВАТ «Льонотекс». Нарешті знайшли, як тоді стверджували, надійного інвестора — ТОВ із Києва, яке запропонувало план санації зі значним вкладенням коштів. Керівник проекту відродження підприємства стверджував, що загальний обсяг вкладень сягне 60 мільйонів гривень, відновлювальні роботи вже проведено, найближчим часом буде ліквідовано заборгованість у зарплаті за три роки. Трудитиметься спершу 850 чоловік, а в перспективі, до 2007 року (тобто це мало статися ще п’ять років тому), кількість працівників сягне шести тисяч. Обласна влада в свою чергу пообіцяла зробити все від неї залежне, щоб площі під льоном у 2004 році зросли до 14 тисяч гектарів.

Запам’яталося й таке: голова ОДА Сергій Рижук повідомив невдовзі, що ведуться переговори з діловими колами Німеччини щодо будівництва в Житомирі заводу з виробництва льонарської техніки такої потужності, щоб забезпечити продукцією всю Україну, Білорусь і Росію.

На всеукраїнській нараді з питань розвитку легкої промисловості, яку Віктор Янукович, тоді Прем’єр-міністр, провів у Житомирі в травні 2004 року, звіт про те, як в області відроджують льонарство, був найсвітлішим епізодом. Прозвучала обіцянка: наступного року льон посіють уже на 30 тисячах гектарів. Але після цього промінь надії дуже швидко згас...

Уже 2005 року на одному із зібрань пролунали такі цифри: торік було посіяно 13 тисяч гектарів льону-довгунця, а зібрали його лише з 8 тисяч. Іншими словами, господарства вирішили просто не затрачатися на підняття трести, щоб не нарощувати збитків. Бо переконалися, що грошей за волокно вони просто не отримають: «Льонотекс» дуже скоро почав виробляти не так тканину, як борги у зарплаті своїм працівникам.

Навіть насіння ставало дефіцитом

Льон раніше давав поліським господарствам, які його вирощували, близько 70 відсотків доходів від рослинництва. Але, щоб мати віддачу, треба спершу вкласти значні кошти. Щедрий урожай голими руками не візьмеш. Не внесеш з осені калійних добрив, не буде гарного волокна. Затратитися треба і на гербіциди, і на пальне. А де могли брати гроші тодішні КСП, які стали майже суцільно збитковими? От і почали вони масово відмовлятися від льону. Його вже от-от можна було б до Червоної книги заносити. Бо дійшло до того, що господарства не втримувалися від спокуси продати насіння комерційним структурам для реалізації за кордон, щоб бодай тимчасово заткнути фінансові дірки — а потім хай той довгунець хоч узагалі не росте. Коли спробували знову розширити площі посіву, довелося поїздити керівникам асоціації льонарів по світу, аби купити насіння. На льонозаводи, які переробляють тресту на волокно, почало надходити лише п’ять відсотків сировини від їх потужностей. А хіба може бути рентабельним підприємство, яке працює кілька тижнів на рік? Почалися банкрутства, частина льонозаводів пішли в металобрухт...

Знову світло в кінці тунелю?

Останнім часом в області знову заговорили про відродження галузі. Голова ОДА Сергій Рижук повідомив в одному з інтерв’ю: торік вирощено 160 тонн насіння, що дасть змогу засіяти льоном-довгунцем 1,3 тисячі гектарів. Це заслуга СТОВ «Агросоюз» з Новоград-Волинського району, де 2011-го відвели під льон 420 гектарів. Який стрімкий темп зростання проти семи гектарів по всій області попереднього року!

Обіцяють таке. Довести у 2015 році виробництво волокна до 11 тисяч тонн. Це у більш як два рази менше, як було в часи, коли льонарство процвітало. У Програмі розвитку агропромислового комплексу Житомирської області на 2011—2015 роки зафіксована очікувана врожайність волокна — 5,5 центнера з гектара. Для порівняння: одне з господарств Брусилівського району, яке років десять тому вирішило серйозно зайнятися льоном, в перший же рік отримало 14 центнерів. Але потрібні, по-перше, сучасна технологія, по-друге, і це найскладніше, — техніка. Чи знайдуться інвестори, готові на ризик? Далі — більше. Вирощена треста має йти на льонозавод — для переробки на волокно. Ситуацію Сергій Рижук охарактеризував так: з шести льонозаводів в області залишилось лише два. Реабілітувати їх неефективно. Тому намічають придбати за кордоном льонозаводи, які вже були у використанні, що нібито значно ефективніше.

Виростили тресту, переробили на волокно, а що далі? У вже згадуваній програмі розвитку АПК є такий пункт: налагодження співпраці з Китайською Народною Республікою в галузі льонарства. Голова ОДА сказав ще конкретніше: китайці зацікавлені купувати льоноволокно. Під час його перебування в провінції Хейлунцзян саме про льон найбільше і йшлося.

У зв’язку з цим згадалося, що одне з підприємств, яке до останнього трималося за льонарство, засіваючи цією культурою близько тисячі гектарів, саме на КНР робило ставку. А позаторік зовсім нічого не посіяло. Співпраця нібито стала невигідною...

ТИМ ЧАСОМ

Не працюємо і носимо китайське

Чи стане вирощування льону прибутковим — питання залишається відкритим. Адже за часів Союзу ця справа трималася передусім за рахунок бюджетних доплат. З одного боку, «льон раніше давав поліським господарствам, які його вирощували, близько 70 відсотків доходів від рослинництва...». А з другого — «до 1991 року здійснювалося державне відшкодування сільгосппідприємствам майже 40—45 відсотків виробничих витрат...». Але проблема потребує розв’язання. Нині чималі обсяги тканин, готовий одяг (і не завжди належної якості) везуть до нас з Китаю, інших країн. До того ж і льоносіючі господарства, і працюючі льонокомбінати давали немало робочих місць. Тепер це, на жаль, у минулому.

Віталій ОСОКОРСЬКИЙ.