Є така справедлива і вивірена часом думка: першу половину життя ти працюєш на своє ім’я, другу — твоє ім’я працює на тебе. Чомусь саме про це подумав, коли увійшов до кабінету ректора Харківського національного університету внутрішніх справ Олександра Марковича Бандурки. Кремезний генерал-полковник міліції, незважаючи на свій поважний вік, як завжди жваво зробив кілька кроків назустріч, привітно посміхнувся і міцно потис руку. Знаю його щонайменше років з двадцять і не пригадую випадку, аби він колись був «не в цій формі», нудьгував без справ чи почивав на лаврах успіху.

Найпопулярніший свого часу начальник УВС в Харківській області. Сановитий згодом генерал-полковник міліції. Ректор, професор, доктор юридичних наук, академік Національної академії правових наук України, академік Міжнародної інженерної академії. Народний депутат чотирьох скликань(!) Верховної Ради України. Автор близько сотні монографій, підручників, посібників. Американський біографічний інститут (США) визнав О. Бандурку «Людиною світу 2000—2001 рр.». Нарешті — член Національної спілки письменників України і Союзу письменників Росії, він міг би давно преспокійно писати мемуари і сидіти з вудкою біля річки (він уже й так добре попрацював на своє ім’я, а воно на нього), але саме неспокійна козацька вдача Олександра Марковича, активна громадянська позиція змушують його щоразу залишатися в строю і продовжувати енергійно реалізовувати свої ідеї і задуми у важливих державних справах, у справах своїх послідовників і учнів.

У генерала, як науковця, весь стіл у стосах рукописів, проектів законів, наукових праць тощо. Під деякими документами стоїть його прізвище. Інші він обов’язково прочитає, висловить свою думку експерта, фахівця, внесе зауваження.

У зоні особливої уваги — концепція реформування системи органів внутрішніх справ України. Він довго і з професорською наполегливістю пояснює мені необхідність і важливість зміни вектора діяльності правоохоронних органів України, аби вони виконували не лише превентивні функції, а передусім захищали права і свободи громадян. «Бо сьогодні вся увага зосереджена на злочинцеві, на правопорушнику, а в той час у державі навіть немає обліку, скільки громадян потерпає від злочинів. Ми постійно шукаємо того, кого потрібно покарати, а не того, кого потрібно захистити».

Ще одна ідея О. Бандурки — провести новітнє масштабне дослідження причин, що породжують злочинність в сучасній Україні. «Результати, на жаль, будуть приголомшливі. Латентна злочинність у рази перевищує офіційно зареєстровану. Держава соромливо заплющує очі на правопорушення в сімейному колі, в молодіжному середовищі, в економіці. А отже, потрібні нові підходи у сфері боротьби із злочинністю, її профілактики».

— Олександре Марковичу, але чи міг колись простий сільський хлопець з глухого села мріяти про те, що він стане генералом, народним депутатом України, відомою у світі людиною і буде займатися такими серйозними державними питаннями?

— Знаєте, моє дитинство припало на воєнні та повоєнні роки, коли найбільш шанованими людьми у суспільстві були демобілізовані з лав Червоної Армії воїни або правоохоронці, яких ми, хлопчаки, також сприймали як героїв-захисників. Це вже потім усі ми дізналися й про інші сторінки в історії НКВС, але тоді наше покоління мріяло бути в погонах, вступати до військових чи воєнізованих училищ.

Звісно, ні про яку генеральську кар’єру я навіть і не думав. Але були в моєму босоногому і напівголодному дитинстві два випадки, що запам’яталися мені на все життя.

Прибіг якось до сільської крамниці, а на ганку стовбичать кілька чоловіків, фронтовиків, які брали Берлін, з орденами, медалями, а в магазин чомусь не заходять. Заглянув, а там ... міліціонер — портупея, револьвер, галіфе, чоботи аж горять блиском. То був дільничний інспектор, що приїхав у село в якихось справах. І то була подія для села, і ніхто не смів порушити його плани.

А згодом трапився інший випадок, коли міліціонер склав папір про вилучення у моєї матері 179 грамів зерна, а у сусідки — 210. А діяв «закон про 5 колосків». І все це могло закінчитися гучним криміналом, якби на захист двох жінок не піднялося майже все село, яке всю ніч збирало по голодних хатах яйця і било масло, щоб якось залагодити цю справу.

Згодом з’ясувалося, що ніякої крадіжки не було, та й уся справа була сфальсифікована, бо зголоднілі жінки лише вгамували голод щіпочкою зернят, але та несправедливість і велике бажання утверджувати в суспільстві законність привели мене на студентську лаву Харківського юридичного інституту.

— Але ви одночасно вступили як до юридичного вузу, так і до інженерно-економічного.

— Це справді так, і вчився успішно відразу на двох стаціонарах. А потім працював інженером-економістом на Дніпродзержинському металургійному комбінаті й уже заочно закінчував юридичний інститут.

— Олександре Марковичу, а що то була за історія, коли майбутнього генерала міліції щоночі затримував сержант на харківському вокзалі?

— То вже давно минуле, але справді така оказія зі мною траплялася. Коли їхав до Харкова, то мама одягла мене в чисту білу сорочку. Але я всю ніч стояв у вагоні біля вікна, бо нікуди раніше зі свого села не виїздив, нічого не бачив, а тут мости, Дніпро, міста. Можете уявити, якого кольору стало моє вбрання після подорожі у вагоні, що рухав паровоз. Знайшов інститут, здав документи, а де ночувати перед іспитами? Звісно, що на вокзалі, знову ж таки на затертій лавці. От і згріб мене міліцейський наряд як підозрілого. На ранок з’ясували, що я абітурієнт юридичного інституту і відпустили. А наступного вечора знову все повторилося...

Минули роки, а я того сержанта пам’ятав. Уже був начальником УВС Харківської області, коли зустрівся з ним знову, згадали ту історію, посміялися.

Але хіба то була одна комічна ситуація? Приходить якось інспектор до моїх батьків та й запитує: «А що, самогон гоните?». «Авжеж, — відповідає моя мама, — розтираю собі спину, а дідові ногу, бо старі рани болять». От і пішов інспектор шукати самогонний апарат до хати, та коли побачив на стіні портрет полковника міліції і дізнався, що то син стареньких, чимдуж залишив оселю, ще й нагримав на них, що вони, мовляв, так його підставили.

— Отож і в професії стража закону має бути якийсь розумний підхід?

— Не можна і навіть злочинно правоохоронцю міряти всіх одним мірилом і розглядати кожну людину як потенційного правопорушника. Колись мене наставники, як я був ще гарячим і імпульсивним лейтенантом, повчали: Сашко, зменш трохи прудкість. Якщо будеш ділити людей на дві категорії — на тих, хто сидить у в’язниці, і кого ще потрібно посадити — то сам невдовзі там опинишся.

— Пам’ятаєте свій перший робочий день правоохоронцем?

— 14 лютого 1959 р., управління міліції м. Дніпродзержинська, кабінет № 14. А на дверях табличка «Слідчий О. М. Бандурка». Пам’ятаю і першу справу, дрібна крадіжка. Але я цілий день ретельно збирав факти і вивчав сліди. За що, звичайно, одержав увечері прочухана від начальства. А потім з’ясувалося, що я справді натрапив на слід, як би зараз сказали, організованої злочинної групи. І почувався тоді не менш ніж національним героєм.

— Кажуть, коли ви були начальником управління МВС Харківської області, то кращого спеціаліста на Харківщині в галузі економічних злочинів не було ні до вас, ні після вас.

— Перш ніж приступити до роботи начальника УВС Харківської області, я побував у кабінеті міністра внутрішніх справ СРСР В. Федорчука, керівника республіки В. Щербицького. З мене вимагали серйозної роботи на всіх напрямах і всіляко запобігати економічним злочинам в одному із найбільших економічних центрів країни. Разом з керівником підрозділу, що боровся на той час з розкраданням соціалістичної власності, Є. Желєзовим, ми справді поставили цю роботу на високий рівень. У нас були фундаментальні юридичні знання, ми добре розумілися в економіці, розбиралися в балансі підприємств, а тому невдовзі з’явилися гучні справи, серед яких найбільш відома так звана «справа побутовців», гриміла на весь Радянський Союз. У Великобурлуцькому районі за причетність до таких злочинів був заарештований перший секретар райкому партії. А в іншому, Лозівському, районі у зв’язку зі зловживаннями першого секретаря міськкому партії звільнили з роботи, а другий секретар підпалив приміщення міськкому партії і звів рахунки з життям прямо в міськкомі партії. Це дійсно були резонансні злочини, шок для місцевої партійної еліти, яка й тоді прагнула жити на широку ногу і над законом. Але мені справді вдавалося стримувати такі надмірні апетити.

Не можу сказати, що я був неперевершеним майстром своєї справи, але мушу наголосити, що не залишив на посту начальника УВС жодного нерозкритого вбивства. Мене інше сьогодні прикро вражає. Не низьке розкриття злочинів, рано чи пізно більшість із них можуть бути розкриті. Мене турбує плинність кадрів. Я був 10 років начальником УВС, а нинішній начальник — уже 15-й після мене. Були начальники, які лише кілька місяців працювали на посаді, були такі, що по кілька разів намагалися всістися в це крісло. Ну що можна організувати за кілька місяців, яких досягти успіхів на такій відповідальній роботі?

— А ярлик «Харків — міліцейське місто» коли з’явився? І як тепер бути з ним, коли за останні роки резонансних злочинів хоч греблю гати, а ні розкриттів, ні навіть зачіпок на розкриття немає?

— Колись такий ярлик був, та й зараз ще про нього інколи згадують. Тому, певне, що органи внутрішніх справ, міліція відігравали вельми помітну роль у суспільному житті області. Відділ адміністративних органів обкому партії, наприклад, був повністю укомплектований працівниками — вихідцями із міліції. Я був депутатом Верховної Ради, обласної ради і ще близько 250 працівників міліції були депутатами сільських, селищних, міських, районних чи обласної рад. 47 голів сільських, селищних рад були обрані з посад в міліції, але їм люди довіряли і ступінь довіри був досить високий. На жаль, зараз немає такої довіри й оперативні працівники не на висоті у розкритті будь-яких злочинів, не кажучи вже про резонансні.

— Скільки вас знаю, ви завжди відкриті для простих людей. Не відсиджувалися в кабінеті у поворотні моменти нашої новітньої історії, із задоволенням ідете в народ і тепер.

— Я знав багатьох лідерів демократичного руху 90-х років, щиро з ними спілкувався, сперечався, але ніколи на займав ортодоксальних позицій. Ми завжди лагодили у питанні, з якими лозунгами можна йти на ту чи іншу демонстрацію, аби не збурювати суспільство, не розпалювати громадянську ворожнечу. Я був серед засновників у Харкові товариства української мови ім. Т. Шевченка. Збиралися в Будинку культури УВС, вели дискусії, співали пісень, що прямо спантеличувало окремих керівників партійних органів. Але я був як начальник УВС максимально поінформований у цих процесах і ніколи не приймав рішення, що призводили до конфронтації у суспільстві. Віддаленість нинішніх керівників міліції від трудових колективів, територіальних громад лише їм шкодить. Я йшов у цехи промислових підприємств, звітував про роботу міліції перед тисячними колективами, і тим самим звіряв наші показники з оцінкою населення. Прості люди нерідко можуть влучно і промовисто оцінити наші звитяги, але над помилками і недоліками потрібно працювати, а не ховатися від них. У спілкуванні з простими людьми великому начальнику корисно потискувати мозолясту руку. Таке партнерство дорого коштує, але без нього будь-який керівник ніщо.

— Коли ви вперше пішли на демократичні вибори до Верховної Ради, мало хто сподівався, що генерал міліції може здобути перемогу. Але ви перемагали в окрузі протягом чотирьох скликань.

— У мене в суперниках були і партійні секретарі, і профспілкові діячі, і директори великих підприємств. Пам’ятаю, на моторному заводі усім кандидатам ставлять одне й те саме запитання: де купуєш речі, продукти харчування, яким номером тролейбуса добираєшся на роботу? Кожен старається довести, що він бідніший за церковну мишу, що годинами стоїть у черзі за молоком і хлібом, що автомобіля немає і т. п. Дійшла черга до мене. От я кажу, що живу добре. А чому я повинен жити погано, я генерал міліції, маю дві вищі освіти, службове авто, по магазинах не ходжу, бо якщо мені щось потрібно, то я зателефоную директору бази чи магазину, а дружина йде і купує, бо мені нема коли займатися дрібними побутовими справами. Встає один чоловік у спецівці і каже: «Товариші, голосуємо за генерала, він один правду каже, всі інші — брешуть!».

— Ви були народним депутатом України чотирьох скликань, ледь не стали головою українського парламенту — не вистачило всього кількох голосів. Виборці вашого традиційного округу напевне і сьогодні проголосували б за вашу кандидатуру...

— На вибори я не йду. Це для тих, хто йде, щоб мене не боялися. Я думаю, що люди, безперечно, проголосували б, з достатньо високим результатом. Але я вже не бачу себе у Верховній Раді через кілька причин. По-перше, я вже там працював достатньо тривалий термін. А по-друге, статус нинішнього депутата не той, яким був колись. Сьогодні все вирішується через фракцію, депутат не може зробити заяву, гримнути дверима у чиновника, аби поліпшити життя громадян, своїх виборців. Над ним тяжіє або політична сила, або корпоративно-економічні інтереси. Ну і, нарешті, мені не хочеться залишати університет. Я знову повернувся в ту наукову царину, в те притягувальне наукове і студентське середовище, яке приносить мені моральне задоволення. Ми відновили сьогодні науковий, педагогічний потенціал, який не хочеться втрачати. Я був відсутній п’ять років в університеті, тут змінилися три ректори, і дійшло до того, що в нас залишалося по одному доктору наук за окремими науковими напрямами, а то й взагалі не залишилося жодного, а нині в університеті працюють десятки докторів і сотні кандидатів наук.

— Олександре Марковичу, скажіть наостанок: ви генерал-полковник, а яке звання носить ваша дружина?

— Спасибі за це запитання. Знаєте, я, як письменник, заглянув у коріння свого родоводу, заглибився десь років на 400, далі джерела втрачаються. Сім’я для мене святе поняття, а дружина для мене не лише кохана жінка, любляча і турботлива мама і бабуся моєї родини, вона мій щирий друг на все життя. Цьогоріч ми відзначаємо 54 роки спільного життя. Часто збираємося в родинному колі — уявляєте, чотири покоління! В цьому щось є.

— Ви продовжуєте повчати синів?

— Я вже був генералом, депутатом, ректором, і якось моя мама почула мою розмову по телефону з «певним металом» у голосі. Мати казала: слухайся начальства, але бережи людей. Так уже розпорядилася природа, що ми завжди повчаємо тих, кому дарували життя, і мусимо прислухатися до порад тих, хто дарував життя нам. Сини дорослі, виросли онуки, уже й правнуки підростають, а я залишаюся вірним своєму девізу: «Кращі мої роки попереду, і мій зірковий час ще не настав».

 

Харків.

Фото надано прес-службою Харківського національного університету внутрішніх справ.