Не хочу більше бути головою

Зайняти посаду голови будь-якою ціною — це не для Михайла Андрійовича. Просто Петриківці для нього — не чужа сторона. Колись після закінчення інституту прийшов сюди директором школи. Тоді село було ще навіть не електрифіковане, але за партами сиділи понад дві сотні учнів. А молодий директор зумів організувати ще й вечірнє навчання.

Потім на довгі роки залишив ці краї, а повернувся вже пенсіонером. Не міг дивитися, як усе руйнується просто на очах. Тому й прийняв доволі не-

просте для себе рішення — балотуватися на посаду сільського голови, щоб хоч щось добре зробити для людей. Щиро вірив: знання і розуміння сільського життя ізсередини допоможуть упоратися з багатьма проблемами. Та швидко збагнув, що не все залежить від бажань та планів сільського голови. Частіше вирішує не так він, як сільський бюджет.

— Про те, що він куций, знають усі. Але щоб настільки, — починає рахувати Михайло Андрійович. — Витрати нашої сільради — це здебільшого зарплата голови, секретаря, бухгалтера і чверть ставки прибиральниці. Так от, на початку року під час затвердження обласного та районних бюджетів обіцяли, що ці витрати будуть гарантовано забезпечені на вісім місяців. Потім, мовляв, під час уточнення кошторисів виплати будуть забезпечені і до кінця року. Але вже в лютому казначейство запропонувало мені, як сільському голові, оформити необхідні документи і позичити (!) гроші для зарплати. Бо, виявляється, в бюджеті обіцяних коштів немає, а зарплатних боргів не повинно бути — за них відповідає голова. А де ж йому взяти гроші?

Пощастить, якщо в селі з’явиться хоч якесь виробництво — тоді й податки є. Але такі приклади — винятки, не правило. Два фермерські господарства, котрі працюють на території Петриковець та Качуринець, що складають одну сільраду і разом обробляють близько 1,2 тисячі гектарів, навіть за відсутності податкових боргів не можуть зробити ситим місцевий бюджет. Їх платежів вистачає хіба що на третину зарплати сільських чиновників. Але ж фінансове життя на селі насамперед повинно складатися не тільки з цих показників. Хоч куди кинь оком, скрізь треба щось підлатати, підліпити, хоч вапном підмастити, не кажучи вже про серйозні ремонти чи новобудови. А за порожньої каси що може зробити влада? Хіба що позичати гроші собі на зарплатню. Але чи довго проживеш на позичках?

Саме такими стали основні принципи головування для багатьох сільських керманичів. Хоч би за що взявся, треба низько вклонятися і просити про допомогу благодійників. Та вже і на це згодився б, але ж де їх шукати? На два згадані села залишилися півтисячі мешканців, та й ті — переважно пенсіонери. Багатого бізнесового люду тут не дошукаєшся. А фермерам теж не з руки брати на себе всю соціальну сферу: дадуть трактора дорогу підрівняти, щебеню підсипати — і за це велика вдячність, а до більшого ніхто й ніщо їх не зобов’язує.

Та хіба тільки їх? Село і його землі давно відокремлені одне від одного. Інтерес до землі в жодному разі не сплутаєш з абсолютною байдужістю до людей, що живуть на ній. Ще донедавна була в Петриківцях школа на... десять учнів. Але сільрада не могла оплачувати їх навчальний процес, для районної освіти — теж дуже дороге задоволення. Тож тепер дістаються і учні, і вчителі в інше село.

На диво ще є клуб та бібліотека. Але від них не стільки користі, як проблем. У клубі стеля так провисла, що до біди недалеко. Приміщення визнано аварійним, а голова вже другий рік просить: або закрийте зовсім, або дайте гроші на ремонт. У райвідділі культури з розумінням кивають головами: от буде 270 тисяч гривень — одразу дамо. Але де вони візьмуться?

— Тим часом усі разом робимо вигляд, що дбаємо про культуру на селі, підтримуючи бібліотеку, — продовжує Михайло Капелістий. — А хто там хоч книжку взяв та прочитав за останні роки? То, може, було б економніше для бюджету об’єднати клуб із бібліотекою? Скільки разів пропонував, але — ні, мовляв, нічого вносити плутанину в різні статті бюджетних витрат. От і виходить, що нещасні копійки розпорошуємо по різних відомствах і установах, і в результаті нічому ради дати не можемо.

Це тільки на словах він має бути усьому голова у своєму селі. Насправді практично нічим не може розпорядитися і ні з кого спитати. Особливо, коли мова заходить про реальні гроші і матеріальні цінності. Вже скільки часу не лише голова, а й створена до нього комісія із сільських активістів хочуть розібратися, куди ж поділося 52 одиниці колишньої колгоспної техніки, яка ще й досі рахується за колишнім фермером-орендарем. І документи є, й акти про те, що ще шість років тому село передало йому це майно, от тільки, куди поділося, ніхто не знає. Якби знайшлося — було б своє комунальне підприємство, щоб кожного разу не випрошувати у фермера трактора чи машину. Але самому голові ніяк не розшукати людське добро. Від правоохоронців теж підмоги не дочекалися. Все розвіялося, як дим за вітром...

Якимось дивом вдалось зберегти від повного руйнування недобудову нової школи. Тепер вона в Петриківцях не потрібна, бо й стару вже закрили. Із Качуринець діти також добираються в сусідню Видаву, але, судячи з усього, вже й там наступного року навчання може не бути. А тим часом приміщення стоять пустками.

— Знаю, знайти добрих господарів для таких будівель дуже проблематично. Не в одному селі їх просто розібрали по цеглині. Та й у нашому новобудову перетворили на такий собі притулок для любителів випити — змушений був навіть спеціальне розпорядження видати, яким забороняється перебування в недобудові, — розповідає Михайло Андрійович. — І все-таки ми хоча б спробували використати ці будинки, якби це було дозволено сільському голові. А колишні школи перебувають на балансі райвідділу освіти. І вже поповзли чутки, що там нічого кращого не придумали, як розібрати новобудову на будматеріали. До того ж уже подейкують про оціночну вартість менш як у 200 тисяч гривень. Ну вивезуть за ці копійки панелі та цеглу. А що отримає від цього село? Купу сміття?

У голови немає ілюзій, що село, навіть маючи таке добро, як ці недобудови чи старі панські маєтки, одразу могло б отримати якісь казкові інвестиції, про які мріє не одна селищна рада. І все ж...

Із Петриковець уже не один рік з півтора десятка жінок їздять до обласного центру на роботу. Всі вони працюють переважно швачками у приватних цехах. А чому б не запропонувати підприємливим людям купити недобудову й організувати виробництво просто в селі? Чи, скажімо, ні для кого не секрет, що в цій місцині можна відшукати цілющі джерела мінеральних вод. Про курорт, зрозуміло, не йдеться. Але розлив мінералки завжди був прибутковою справою. На цьому заробляють чималі кошти кмітливі та підприємливі. Але, на жаль, не сільська громада. А хіба ось таким петриківцям, качуринцям, видавам кошти потрібні менше? Якби ж то тільки хтось допоміг отримати їх. Але хто?

Жоден голова не потягне самотужки справу такого масштабу, як організація, скажімо, виробництва, котре могло б належати громаді. Такі ідеї видаються просто безглуздими на тлі того, що в сільраді не передбачено коштів навіть на те, щоб купити пачку паперу, на якому можна було б звітувати про «досягнення». А на них чекають усі, хто стоїть на вищих сходинках влади, ледь не щодня.

Про те, як безпросвітно важко живеться нині Петриківцям і сотням схожих сіл, можна вести мову годинами. Але, врешті-решт, ми повертаємося до одного й того ж запитання: де взяти гроші, якщо їх і справді немає в бюджеті?

І тут Капелістий випалює: треба таких голів, як я, розігнати, зарплату в них забрати і... віддати назад у бюджет. Це, з першого погляду, звучить наче абсурдно. Але чи не з цього складається ідея адміністративної реформи, про яку час від часу згадує то один, то інший уряд, але жоден так і не бере на себе відповідальності здійснити її.

— Погляньте, лише в нашому районі є сорок сільрад. У кожній голова, секретар — весь належний штат. І бюджет переважної більшості складається саме із зарплат цього штату. Ще й комунальні платежі, бо треба ж десь цим людям сидіти на роботі. Не десятки — сотні тисяч гривень на рік витрачаються. Але навіщо, адже ці посадовці дуже часто виявляються безсилими у розв’язанні навіть найменших проблем на місцях? — запитує Михайло Андрійович. — То чи не краще об’єднати десяток-півтора таких сільрад в одну окружну?

Звичайно, тут спра- цьовує знаменитий аргумент опонентів: куди їхати в разі потреби за горезвісною довідкою? Але що з того, що тепер їх штампують у сільраді? До речі, це залишається чи не єдиною важливою роботою для її працівників. Все одно з цим папірцем селянину потрібно не раз з’їздити в інстанції до району, щоб вирішити свої питання. То чи не простіше було б, щоб і виписувалась довідка в окрузі, і там одразу її розглядали б відповідні фахівці?

Людям лячно: вже нічого не залишилося в їхніх селах, то ще й голови не буде. Що тоді? Хто коли згадає про них, загублених серед полів? Але ж хіба не дуримо самі себе, вдаючи, що теперішня сільська влада має хоч якусь силу?

Немає сумніву, механічна перетасовка голів і округів навряд чи принесе добрі зміни — швидше, клопіт. Але хіба правильніше тримати на державному забезпеченні цілу армію чиновників, не маючи від них віддачі? Якби такі запитання не мучили петриковецького голову, навряд чи спало йому на думку відмовитися від посади і зарплати. Для переважної більшості він залишатиметься щонайменше диваком. Але хочеться думати — поки що. Бо все одно, рано чи пізно, мусить прийти час, коли з’являться люди, яким небайдуже, як має жити їхнє село, хто ним опікуватиметься і звідки братимуться кошти на облаштування в ньому кращого життя.

Хмельницький.