Хочеш когось похвалити — хвали Бога, хочеш когось погудити — свари себе

Саме так описує Вікіпедія те, що сталося з найбільшим підприємством обласного центру.

А далі стверджується, що після розвалу СРСР...  вивільнені приміщення (площею 50 тисяч квадратних метрів) використовуються під офіси, створення дочірніх підприємств із непрофільного виробництва. Зокрема, у 2008 році почало роботу ДП СКБ «Орізон», яке виробляє металопластикові вікна і міжкімнатні двері.

Зрозуміло, ми не могли не поцікавитися, як в області реагують на те, що сталося. Тим паче що, скажімо, бюджет Івано-Франківська по другому кошику формується на 95 відсотків із прибуткового податку громадян. Однак склалося враження, що ніхто особливо не переймається втратою високотехнологічного виробництва, яке могло б іще працювати, давати робочі місця городянам і приносити прибуток.

На думку міського голови Віктора Анушкевичуса, вина за такий розвал повністю лежить на колишніх директорах підприємств. Мовляв, вони лише шукали виправдання в тому, що з розпадом Радянського Союзу розірвалися виробничі і торговельні зв’язки. Вони, вважає градоначальник, повинні були вчасно поступитися місцем людям із ринковим мисленням.

Однак шукати крайніх — справа невдячна. Турбує інше: ми не почули, що має зробити влада, в тому числі місцева, щоб вдихнути хоч якусь краплю життя у скніючі підприємства. Тим паче що, скажімо, той-таки Віктор Андрюсович працював інженером-конструктором на Івано-Франківському лісокомбінаті, який також сьогодні почив у Бозі.

Таке ставлення і в чиновників обласної державної адміністрації. Один із них на наше запитання про ситуацію на підприємстві, на якому він трудився, розповів, що працює лише один цех, хоча колись воно постачало свою продукцію на весь колишній Радянський Союз.

Так, звісно, легше із задоволенням порівнювати цифри виробництва з тими цифрами, коли у світі панувала економічна криза, і на їхньому тлі почуватися доволі комфортно. А якщо озирнутися в минуле, хоч би яке воно було? Адже із занепадом виробництва занепадає і рівень життя громадян.

Хоча для Івано-Франківщини, ймовірно, це і не характерно. Попри низьку середню заробітну плату і кризове падіння виробництва, як сказав голова обласної державної адміністрації на одній із сесій обласної ради, заробітчани переводять у рідний край суму, яка, як кажуть, мало не дорівнює бюджету області. Водночас голова облради Олександр Сич нам уточнив: це те, що проходить офіційно через банки, а насправді, на його думку, в область приходять мільярди і необлікованих коштів. А скільки ж тоді наші люди створюють матеріальних благ по закордонах, замість зміцнювати свою державу?

От тільки, схоже, влада не знає, як скористатися цим прихованим фінансовим потенціалом, оскільки заробітчани вкладають зароблене у квартири і землю. Довелося почути і таке: в Івано-Франківську стоять порожніми понад чотири тисячі квартир. Не заперечує і не підтверджує  цієї цифри і міський голова Віктор Анушкевичус. От тільки чому ці кошти не можна залучити на відновлення виробництва? Напевно, обласній державній адміністрації варто  не лише виконувати команди, а й виявити ініціативу, як і обласній раді не тільки приймати гучні політичні заяви.

Саме така думка з’являється, коли знайомишся ближче із заводом калійних добрив, який входив раніше у структуру відкритого акціонерного товариства «Оріана». Розбиті вікна, дірки у стінах, наче хтось стріляв по них не тільки із стрілецької зброї, а й із гармат. Трохи кращий вигляд має магнієвий завод, хоча він також не працює. Однак нібито має господаря, який, щоправда, відроджувати виробництво не поспішає.

До стін підприємства тягнеться через дорогу галерея, якою подавали калійну руду на подрібнення. Кислота роз’їдає металеві балки, на яких змуровано цегляний жолоб із транспортером всередині. Під галереєю зрідка проїжджають маршрутки, які зв’язують Калуш із приміськими селами. Хоча районна влада проклала й інший маршрут — він на двадцять два кілометри довший, а тому водії обирають коротший, хоч і небезпечний шлях. Небезпечний, бо галерея в будь-яку мить може обрушитися.

Щоб запобігти лиху, місцеві представники Міністерства з надзвичайних ситуацій зверталися до керівництва ВАТ із пропозицією демонтувати її. Однак, оскільки воно перебуває у процесі санації, рада кредиторів не погодилася із пропозицією калушан.  Але що буде, якщо галерея обвалиться в той момент, коли під нею чергова маршрутка везтиме пасажирів? Хто нестиме відповідальність за, не доведи, Господи, ймовірні жертви?

Ці два заводи нині і становлять основу ВАТ «Оріана», процес банкрутства якого розпочався ще у 2003 році. Процес санації триває, йдуть активні пошуки, як стверджують місцеві чиновники, інвестора для заводу калійних добрив.

Міський голова Калуша Ігор Насалик під час зустрічі підкреслив, що на підприємствах калуського концерну «Хлорвініл» — попередника ВАТ «Оріана» — вироблялося піввідсотка валового внутрішнього продукту колишнього Радянського Союзу.

Що ж сталося? Чому ВАТ «Оріана» перебуває у процесі санації? Тим паче, як бачимо, можна було б модернізувати виробництво і калійних добрив, і магнію за рахунок прибутків інших виробництв. Однак на ці запитання ні від обласних чиновників, ні від керівництва міста відповіді отримати не вдалося. Усі старанно обходили їх мовчанкою. Хоча один раз хтось із співрозмовників обмовився: якби не корпоратизація, всі виробництва жили б...

Як з’ясувалося, внаслідок корпоратизації ВАТ «Оріана» разом з інвесторами утворило десять окремих підприємств із залученням вітчизняних та іноземних інвесторів. Такий крок дехто пояснює тим, що товариство взяло багатомільйонний кредит в іноземного банку під гарантії держави, а погасити не змогло. Відтак, щоб його оздоровити, й довелося шукати інвесторів. Однак, принаймні таке складається враження, на прицілі були ласі шматки виробництва, які в такий спосіб переходили з рук держави в інші — приватні. Цікаво, якщо ВАТ «Оріана» виступає засновником у десяти підприємствах, то куди йдуть її дивіденди? Спрямовуються на обслуговування боргів чи ще кудись? Бо від одного з калушан довелося почути, що не так уже й погано живеться тим, хто входить до складу керівництва товариства.

— Недаремно ж іде постійна боротьба за те, щоб очолити санацію відкритого акціонерного товариства, — зауважив він.

Одним з інвесторів стала потужна російська компанія «Лукойл», у підсумку виник «Лукор», який успішно працює і навіть створює нові виробництва. Тоді як його співзасновник ВАТ «Оріана» продовжує своє оздоровлення.

На наше запитання, чому саме обрали «Лукойл» як інвестора Ігор Насалик відповів, що не було мазуту для хімічного виробництва. А тому спершу працювали за давальницькою схемою, а у 2000 році «Лукойл» став повноправним співвласником прибуткових виробництв.

Остаточного удару по товариству завдали, коли калушани побудували завод калійних добрив в Ізраїлі на березі Мертвого моря. Калуські добрива програли конкуренцію добривам із Синайського півострова на світових ринках. Відтак почався занепад виробництва, яке, до речі, загрожує Калушу екологічною катастрофою. Але про це в наступній подачі, а поки що про ті збитки, яких зазнає Україна.

За цей само час у Білорусі було побудовано чотири заводи калійних добрив, які потрібні для підвищення врожайності та якості всіх сільськогосподарських культур. Кілька заводів звела Росія, а наша країна перетворилася з експортера на імпортера цього виду добрив.

Щороку, за словами Ігоря Насалика, українці витрачають на закупівлю «вітамінів родючості» 240 мільйонів доларів. І після цього хтось буде з нами рахуватися?

Так, тривають пошуки інвестора для заводу калійних добрив. У Калуші розповідали, що цим сумним велетнем, який стоїть символом докору можновладцям, які допустили його зупинку і руйнацію, зацікавилися італійці. Мовляв, хочуть виробляти калійні добрива, тим паче що вони безхлорні і не шкідливі для природи. Однак проблема полягає в тому, що Домбровський кар’єр, з якого відкритим способом добували калійну руду і потужними автомобілями возили на завод, у 2003 році чомусь вирішили затопити. Щоправда, за словами співрозмовників, італійці готові виробляти добрива з тих розсолів, які утворилися в кар’єрі після затоплення. Навіть узяли із собою проби цих розсолів. Водночас співрозмовники висловлюють сумнів, що італійці погодяться, оскільки певний час у Домбровський кар’єр звозили все, що завгодно, і там можуть бути різні хімічні домішки. Гадається, коментарів не потрібно.

Шахтною розробкою калійних руд (так добували цінну породу за часів Австрійської імперії і Польщі) нібито цікавляться сусіди-чехи. Однак ніхто з упевненістю не може сказати, коли це буде. Напевно, і міська влада, і обласна не раз звертали увагу на цю проблему. Але віз і нині там. Про відродження в Калуші виробництва калійних добрив уже роками розказують, а користі мало. Але в кожного свої проблеми. Відтак комусь дістаються вершки, комусь — корінці. 

Дехто з дослідників вважає, що Оріана — древня назва України. Вельми не хочеться, щоб наша країна повторила долю калуської «Оріани».

Не може не хвилювати і ситуація, що склалася на одному з найстаріших підприємств Івано-Франківщини — в Публічному акціонерному товариству «Нафтохімік Прикарпаття», що в місті Надвірна. Зрозуміло, падіння видобутку чорного золота в краї також позначилося на його становищі. Бо, скажімо, більш як за двадцять років видобуток нафти на Прикарпатті впав майже вдвічі — із 700 тисяч тонн у 1990 році до 400 тисяч торік з урахуванням газового конденсату. Ми не будемо зупинятися на цій проблемі, бо вона потребує окремого глибокого дослідження. Тому що це стосується і державної політики щодо фінансування геологорозвідувальних робіт, і залучення інвестицій у розробку нових родовищ, у тому числі за рахунок власників нафтопереробних заводів.

Однак у всьому світі переробка нафти —  прибуткова справа, навіть якщо її завозять з інших континентів. Чому ж колишня гордість краю з жовтня 2011 року зупинила діяльність на невизначений термін? Добре поінформовані джерела зазначають: саме через відсутність сировини.

Останніми роками ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття» працювало на давальницькій сировині. Однак, як стверджують місцеві засоби масової інформації, нинішні власники акціонерного товариства подумують нині начебто про консервацію підприємства. Мовляв, вони віддають перевагу переробці нафти на більш технологічно привабливих підприємствах, які їм належать.

Зрозуміло, господарів не може не турбувати економічний стан «Нафтохіміка Прикарпаття». Основні показники фінансово-господарської діяльності ПАТ відповідно до закону було оприлюднено в місцевій пресі.

І хоча сумарна дебіторська заборгованість зменшилась, підприємство залишається винним іще понад 1 мільярд 640 мільйонів гривень. Водночас, щоправда, зменшилась більш як на 1,2 мільярда гривень і вартість активів. Але натомість дещо зросла кількість працівників на «Надвірнянському нафтохіміку» — до 1653 осіб.

Однак щодо зростання кількості робочих місць ілюзій ні в кого немає, тим паче в тих, хто проживає в місті та районі. На лютневій сесії Надвірнянської районної ради депутати, зокрема, висловили занепокоєння «масовим скороченням працівників» у публічному акціонерному товаристві. А що буде, коли його законсервують на невизначений термін?

Саме на це запитання ми й хотіли отримати відповідь безпосередньо від людей, які працюють на підприємстві і добре знають ситуацію.

На наше прохання голова райдержадміністрації зв’язався з головним інженером ПАТ і той погодився на зустріч. Однак перед виїздом керівник місцевої виконавчої влади попросив дозволу поінформувати про наш візит на нафтохімічне підприємство і голову обласної державної адміністрації Михайла Вишиванюка. На жаль, під час розмови керівників району та області бути присутніми не вдалося. Проте стало зрозуміло, що голова ОДА, вочевидь, не рекомендував везти журналістів до публічного акціонерного товариства. А невдовзі зателефонував і головний інженер ПАТ і повідомив, що голова правління, який перебував за межами Надвірної, заборонив без нього спілкуватися з «акулами пера».

Чому збентежила і очільника краю, і керівництво публічного акціонерного товариства поява представників столичної преси?

Про це ми можемо лише здогадуватися, однак, за словами районного керманича, нібито через те, що недавно на підприємстві побували офіційні особи з однієї середньоазіатської країни і, мовляв, попередньо домовилися про їхню участь у переробці нафти в Надвірній, а журналісти можуть щось не так зрозуміти й відтак завадити перспективному контракту. Нам, щоправда, незрозуміло, як ми могли б вплинути на його долю. Можливо, справжні причини того «Ніз-з-зя!» криються в іншому? Тим паче, наголосимо ще раз: інформація про діяльність публічного акціонерного товариства має відповідно до законів нашої держави оприлюднюватися в ЗМІ. Отож імовірні інвестори завжди можуть за бажання знайти інформацію у відкритих джерелах.

Проте у нас запитання залишаються. Зокрема, що отримує громада Надвірної від роботи нафтохімічного підприємства? Прибутковий податок з громадян? Але яка буде зарплата, а відтак і відрахування з цього податку, коли роботу ПАТ законсервують?

І в Надвірній, і в Калуші, як раніше в Запоріжжі, ми мали змогу наочно побачити, як бездумно, безсистемно відбувалася приватизація в Україні. Не можна було допускати концентрації підприємств однієї галузі в одних руках. Що цікаво: за деякими даними, господарям ПАТ «Надвірнянський нафтохімік» належить значна частка і в підприємствах нафтодобувної галузі. Але чомусь нафта Надвірну оминає. Можемо лише поставити риторичне запитання: чому?

Зрозуміло, місцева влада на приватизаційні процеси не впливала. Однак не можна не звернути увагу на те, що в Надвірній земля під підприємством не була продана акціонерному товариству, не передана в оренду, а дана в користування. На наше запитання, яку плату за землю отримує Надвірна, батьки міста порекомендували надіслати офіційний запит, на який вони дадуть відповідь у визначений законом термін. Хоча, здавалося б, передусім вони повинні були б бути зацікавлені у прозорій системі власності, в тому, щоб підприємства працювали, приносили зиск не тільки власникам, а й громаді. А якщо такого немає, то постає запитання: хто ловить рибку в каламутній воді?