Завдяки відомому французькому романісту Олександру Дюма вислів римського поета Ювенала «Сhегсhеz lа femme» (шукайте жінку) став відомою говіркою у написаному ним романі «Могікани Парижа». Та спостерігаючи за подіями останніх років на вітчизняному політичному Олімпі, спадає на думку, що завдячуючи деяким українським політикам цей вираз має всі шанси модернізуватись і стати історично відомим у словосполученні «Сhегсhеz l’opposіtіon» — шукайте опозицію в Україні.
Мова іде про те, що спостерігаються паралельні зв’язки, які під виглядом активних дій характеризують досить приховану від суспільства та громадськості гру. Опозиція за словником — це партія чи група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем. Тобто суть діяльності опозиції полягає в тому, щоб протиставляти погляди і політику розвитку, надавати суспільству альтернативу шляхів цього розвитку.
Коли в залі Верховної Ради України в передвиборно-популістському екстазі представники меншості розмахували прапором із зображенням жінки-політика, складалося враження, що якби до залу увійшла ця жінка, процес «боротьби за народ» не припинився б, а посилився, бо чим би ще зайнятися у Верховній Раді. Це залізничник має вести потяг, а будівельник класти цеглу, не відволікаючись ні на хвилину, а ми, «патриції» за народні кошти, тут пограємо в опозицію. Свого часу Ленін про декабристів написав: «Вузьке коло цих революціонерів. Страшенно далекі вони від народу», але їх справи не пропали. Це надзвичайно актуально і сьогодні. Відносно української опозиції у парламенті справи точно даремно не пропали. Маючи розкішні маєтки, роз’їжджаючи в «мерседесах» та одягаючись в ексклюзивний одяг ціною в бюджет сирітського будинку, їх заклики не сприймаються людьми. Український народ — народ мудрий. Тому навряд чи кого вони розбудять, як народники, які хоч Герцена стривожили.
Виявилося, що в умовах політичного програшу та відсторонення від влади колишні можновладці крім методів, як вирубати щитову, роздавати інтерв’ю перед прокуратурою, їздити із скаргами до Європи, неспроможні нічого представити суспільству. Які програмні документи стратегічного порядку розробили ці політичні сили? Як діє альтернативний уряд, які реальні розрахунки економічної стратегії, яку національну ідею висунув він як духовний фундамент, яка б зцементувала етнічно-ментально-соціокультурне різнобарв’я українського народу. Чому не спрацювали на випередження влади, впродовж двох років не запропонували фахове розв’язання проблем розвитку суспільства? Адже саме ця гуманітарна ніша сьогодні достатньо не розроблена владою. Зрозуміло, що опозиції вигідно опонувати, але нічого не пропонувати.
А тому, що інтереси народу, держави і так званої опозиції існують паралельно і ніколи не перетинаються в житті насправді. Навіть маючи владу, вони розгубили найцінніший здобуток — дух Майдану. На ту іскру духовного піднесення було вилито потік чвар за гетьманство та відверто продемонстровано грабіж держави. І влада, і опозиція просто нехтують інтересами людей, не враховуючи життєдіяльність та душевний стан нації. Тому не варто шукати реальну опозиційність у так званій опозиції, тобто там, де її і не може бути. Лише в період виборів починається знову і знову весільне загравання з виборцем.
Важко уявити, чим займалися б ці політики, якби владою не було організовано Юлії Володимирівні такі кримінальні процеси. Мабуть, традиційно продовжували б блокувати трибуну, критикувати владу на трибуні, а в кулуарах поблажливо домовлялися б про бізнесові проекти та зиски з них. Народу «талановито» обіцяли те, що можливо було зробити за період, коли були при владі. Влада просто врятувала білосердечних від політичного забуття, адже симптоми політичного занепаду проявилися тоді, коли ніхто ще не «рефлексував» за гратами. Суспільство вочевидь переконалося, що переможені у виборах не знають що і як робити у нових умовах. Тому походи до Генпрокуратури із медійним супроводом стали піар-спасінням їх діяльності.
Та все можна було б сприймати як політичний театр, якби від нього не залежали долі поколінь. І тому не смішно і не весело. На тлі глобалізованого світу, який динамічно розвивається, такі політики лише консервують стагнаційні процеси в суспільному розвитку, призводять до масштабних глибоких розчарувань та моральної втоми народу, який не бачить своєї перспективи. У листопаді—грудні 2011 року за результатами опитування міжнародної соціологічної асоціації WІN-Gallup Іnternatіonal «Глобальний барометр надії і відчаю» (Global Barometer on Hope and Despaіr) Україна потрапила в категорію найменш щасливих і найбільш безнадійних країн.
Так, індекс щастя (різниця між відсотковими частками щасливих і нещасливих) в Україні становить менше 30 при середньосвітовому значенні 40. По-друге, якщо глобальний індекс економічної надії загалом у світі (респондентам ставилося запитання про те, яким, на їхню думку, буде 2012 рік порівняно з 2011-м: роком економічного процвітання, економічних труднощів або ж роком без помітних змін) виявився лише трохи нижче нуля -2, то в Україні він опустився до -48.
А все тому, що кінь стоїть позаду воза. Політичне життя України, незважаючи на шалені багатства, що там обертаються, видається вкрай збіднілим на ідеологію та мораль. Вибудовуючи економічні плани та даючи обіцянки добробуту без прив’язування їх до національної ідеї, політики лише відтерміновують свою приреченість. А може, просто знають, що краще не виголошувати вголос відверто ліберальні ідеї та шлях, яким ведуть Україну ліберали-поводирі. До речі, абсолютно врозріз із Конституційними засадами. Вочевидь, тому майже всі 20 партій і блоків, які змагалися за мандати народних депутатів на парламентських виборах 2007 року (у 2006-му — 45) вміло використовували соціалістичну риторику про справедливість та соціальний захист, пріоритети інтересів людей та національного інтересу. Як показало післявиборче похмілля, робилося все це задля привабливого політичного іміджу.
В Україні номенклатура, олігархи, «центристи», націоналісти навчилися спритно маніпулювати соціалістичними гаслами, знаючи, що принципи соціальної справедливості ментально сповідує не менше 2/3 населення України. Варто відверто визнати, що соціалісти не змогли продемонструвати потужну пропагандистську машину для своєї програми, та й «мистецтва маніпуляцій» не опанували.
Те, що в парламенті немає потужного лівого флангу, суспільство відчуває дедалі сильніше, а сам парламент все більше втрачає авторитет у свого джерела — народу.
Здавалося б, є опозиція, яка налічує близько 70 депутатів. Це цілий виробничий колектив, який здатний випускати продукцію, однак коефіцієнт корисної дії парламентської меншості не справляє жодного враження. А причина цьому — конфлікт інтересів, у який вступає депутат, отримуючи, з одного боку, мандат довіри і, головне, надії, а з другого — обіцянку «служити вождям», а не народу — порушуючи при цьому присягу народного депутата.
Це свідчить про те, що найзатребуванішими суспільством критеріями для політиків та влади є категорії моралі, честі, пріоритет національних інтересів перед особистими у діях, а не на словах. Суспільство неконсолідоване, розрізнене за духовними, релігійними, культурними ознаками, а найголовніше — вражаючими полюсами рівня життя, де доходи багатих співвідносяться до доходів бідних як 47:1.
Люди замикаються на соціальному мікрорівні, живуть лише інтересами родини, сусідів, їх мало цікавить і відповідно хвилює те, що відбувається в державі. Разом із тим, лише на цьому горизонтальному рівні існує найвищий рівень довіри, вона найменше девальвована.
Загалом українці демонструють досить таки апатичне ставлення до більшості ідеологічно-ціннисних моделей, які пропонують їм політики та науковці. Свідомість українців можна порівняти сьогодні із строкатою палітрою мозаїк — тут змішані різні ідеї та ідеали, міфи, ілюзії та стереотипи мислення, як реальні, так і помилкові.
Проголошені плани щодо модернізації країни у всіх сферах життя, реформування усіх гілок влади, сегментів економічного і соціального розвитку наштовхнулися на відчуження народу від дій влади. І маховик, який так розкручували владні інституції, практично зупинився.
І не обертатиметься, бо не враховано основний потенціал його руху — це інтереси народу і його духовний потенціал. Жодне із політичних угруповань, які приходили до влади, на жаль, не попрацювало над тим, щоб запрягти до воза коня, а не навпаки. Найбільшою суспільною втратою є те, що за 20 років, маючи нову державу, влада не змогла виробити та чітко сформулювати національну ідею, окреслити мету, риси того ладу і суспільних відносин, яких має досягати нація. Історія всіх існуючих цивілізацій, держав і політичних режимів доводить, що не було стабільних, що розвиваються, співтовариств без чітко виражених цільових настанов, визначення свого місця в загальносвітовій системі цінностей, моральних критеріїв як гарантів збереження своєї ментальності, національного характеру.
Відступаючи від цих постулатів, влада ніби не помічає існуючої кризи довіри, кризи ідентичності та розриву поколінь. І це проблеми надто складніші, ніж підготовка до Євро-2012. Духовні травми вкорінюються значно глибше, зачіпають декілька поколінь, змінюють характер людей на ментальному рівні, а відповідно вносять зміни і в соціальну поведінку людей.
Тому вивести суспільство із зневіри, підняти дух нації, мобілізувати на технологічний прорив може тільки соціально справедлива і моральна влада та політика.
Зволікання із вирішенням цих завдань загрожує втратою національних та державних ознак. І якщо влада цього не зрозуміє, то за це візьметься реальна соціальна опозиція до капіталістів, яка зріє у надрах народу, адже одне те, що саме громадські організації у 2010 році порушили питання неприйняття у другому читанні проекту Трудового кодексу, де передбачається 12-годинний робочий день та через громадський рух знизу не допустили його прийняття. Підкреслюю, саме завдяки громадськості, а не створених на кошти олігархів політичних партій і груп. Цей тренд себе вичерпав. Люди це добре відчувають на рівні підсвідомості! Не випадково, дослідження соціологів показали, що серед соціальних структур, які спроможні об’єднати суспільство, 67 відсотків опитаних вважають громадські організації та об’єднання, і лише 7 відсотків — політичні партії та блоки, ще менша довіра до профспілок. Відомо, що лише у 2010 році з профспілок вийшло 2 мільйони осіб.
Нині в Україні є близько 3,5 тисячі громадських організацій, і лише дуже незначна їх кількість знає що робити, як захищати права своїх членів. Та з часом саме звідси може вирости, за допомоги ідеологічних партій, реальна політична сила, яка відповідатиме не лише критеріям опозиційної сили, а й стане провідником інтересів більшості населення, гарантом справедливого виробництва та розподілу національного багатства, створеного народом. Це буде та опозиція, в якій не потрібно буде шукати під мікроскопом характерних ознак. Соціальній опозиції належить створити інноваційний проект прориву України в майбутнє.
Валентина СЕМЕНЮК-САМСОНЕНКО, перший заступник голови СПУ, голова Союзу жінок України «За майбутнє дітей», народний депутат України ІІ, ІІІ, ІV, V скликань.
