Тендітна дівчина, котру відрекомендували в Донецькій СШ №89 на урочистій лінійці першого вересня як нову піонервожату, мала міцний характер і неабиякі організаторські здібності. Пропрацювавши два роки старшою вожатою і організатором позакласної та позашкільної роботи, наступні чотири роки вона вже керувала Кіровським районним комітетом комсомолу, була інструктором відділу пропаганди й агітації Кіровського райкому Компартії України. В 1981 році Тамару Василівну Єгоренко призначили заступником голови виконкому Калінінської райради народних депутатів, а потім довірили й посаду голови виконкому.
Незрозумілі 1990-ті
Розгубленість панувала повсюдно, керівники всіх рангів один за одним залишали свої посади: хто з доброї волі, хто з примусу... І ось під час усієї цієї плутанини Тамарі Василівні запропонували очолити райраду Ленінського району м. Донецька.
Міркуючи по-обивательськи, треба було відмовитися: ну, кому потрібен такий головний біль! Ні пошани, ні слави, ні грошей... Підприємства закриваються, люди сидять без роботи, зарплату або не виплачують, або затримують... А тут ще в країні свавільство розпочалося, банди розперезалися, майже кожного дня — то перестрілка, то нове вбивство на замовлення. Але комусь треба було стати на захист інтересів земляків: простих трудівників і підприємців, які тільки-тільки починали ставати на ноги, керівників промислових підприємств і працівників соцсфери. І Тамара Єгоренко зважилася. Узялася за діло, яке й багатьом чоловікам буває не під силу.
Перші роки — найтяжчі
Доводилося постійно бути напоготові, каже вона, вдень і вночі «розрулювати» проблеми, що постійно виникали, при цьому потихеньку, методично виводити свій район із системної кризи, в яку потрапила в ті роки вся країна. Сьогодні Тамара Василівна посміхається, згадуючи пережиті труднощі, а тоді було не до сміху! Її сила в ті часи, як і зараз, була в тому, що вона завжди намагалася допомогти людям. Не надто вникаючи в «місцеві розбірки», день у день просто вислухувала відвідувачів, просто допомагала вирішити їхні дрібні, але такі, як з’ясувалося, важливі проблеми: з житлом, ремонтом опалення в дитячому садку, організацією ушановування ветеранів, виділенням коштів на новий спортінвентар для підліткового клубу... Те, що ми часто презирливо називаємо «текучка», вона робила спокійно й без нарікань. Звичайно, не сама. З особливою теплотою Тамара Єгоренко називає імена тих керівників установ і підприємств, які завжди готові були допомогти рідному місту, піклувалися про те, щоб у земляків було тепло в домівках і ситно на столах. За 20 років спільної праці всі вони стали друзями й донині активно співробітничають, підтримують добрі починання міста й свого депутата.
Сьогодні в народного депутата Тамари Єгоренко інші турботи — масштабніші за колишні. До неї по допомогу звертаються жителі різних міст, із усіх куточків України. І вона, як і раніше, намагається всім допомогти: багатодітній родині із Сімферополя одержати довгоочікувану квартиру, під час холодів подбала про те, щоб забезпечити дитячі садки та школи Амвросіївського, Новоазовського та Тельманівського районів Донецької області додатковим паливом. Серед найдорожчих своєму серцю проектів називає реконструкцію в Донецьку меморіалу загиблим від рук фашистських загарбників — нині тут не тільки зроблено ремонт стели та благоустрій території, а й створено Музей пам’яті. З особливою теплотою згадує свою допомогу віруючим Старобешівського району в будівництві храму.
Ми поговорили з Тамарою Василівною в кулуарах Верховної Ради під час короткої перерви між засіданнями.
Найважливіше в житті — допомогти людині
— Що для вас найголовніше в житті? Чи є нереалізовані плани?
— Найголовніше — сім’я, — відповіла ця тендітна, але дуже стійка й цілеспрямована жінка. — Якщо людина зуміла реалізувати цей найголовніший план свого життя — далі в неї усе вийде. Тоді всіх інших людей починаєш сприймати в контексті однієї великої спільноти, частиною якої є і ти, і ставишся до них відповідно: як до своїх, рідних і близьких.
— Чи змінилося ставлення до життя після того, як ви стали депутатом Верховної Ради?
— Ні, звичайно. Просто коло людей, яких я вважаю своїми близькими, істотно розширилося, — сміється наша співрозмовниця й одразу дбайливо цікавиться: «А вам, випадково, допомога не потрібна? Ви, коли що, не соромтеся, звертайтеся! Адже ви теж «мої» тепер...»
— Із чого почався ваш шлях у захисники людей?
— Я завжди вірила, що найважливіше в житті — допомогти людині. Це наше покликання, наша місія на землі. Офіційним початком цього шляху вважаю обрання на посаду голови виконкому, хоча насправді початок був покладено набагато раніше: навіть і не згадаю, коли саме.
— Чому ви пішли в парламент? У вас були якісь певні плани, котрі можна було реалізувати тільки на цьому рівні?
— Та, взагалі-то, ні. Це вийшло несподівано для мене. Коли закінчилася чергова каденція, однопартійці вирішили висунути мене на цю посаду. Мені сказали: треба. Виборці дружно проголосували за мою кандидатуру. І я сприйняла це як чергове виявлення довіри людей, які колись доручили мені керувати виконкомом, як депутатський наказ від моїх виборців.
— Пам’ятається, після президентських виборів журналісти намагалися було мусувати тему про те, що ви, мовляв, зайняли у Верховній Раді місце Президента України. Як вважаєте, це символічно?
— Ні, звісно (сміється). Журналістам просто дуже хотілося сенсації — ось вони й знайшли її там, де немає. Яка різниця, хто на якій лавці сидить? Не місце красить людину...
Високе почуття відповідальності
— Як ви вважаєте, яка основна якість є головною характеристикою людей, що живуть на Донбасі?
— Високе почуття відповідальності. Край у нас такий: тут усе серйозно. Вугілля, промисловість, нелегка праця виковують міцний, надійний характер. Ми дуже дорожимо одне одним. От знаєте, як у людей іноді: можуть пообіцяти й не зробити. У шахтарів не так: пообіцяв — отже, зобов’язаний виконати! Це ставлення багато чого коштувало в моєму житті, іноді доводилося платити занадто високу ціну за те, щоб виконати обіцяне. Не скажу, що все вдавалося — не все залежить від мене особисто. Але я, як і мої колеги-земляки, завжди намагалася стримати дане слово, у тому числі, й слово, дане виборцям.
— Що б ви хотіли ще зробити в житті?
— В роботі — виконати все, що намічено: а це, повірте, немало! Якщо в особистому... Дуже хотіла б, щоб мої діти й онуки були такими ж, як я.
— А яка ви?
— Не знаю... Занадто правильна, напевно... Я так себе розумію. Іноді доводиться бути жорсткою, приймати непрості рішення — але я завжди намагалася зробити щось не тому, щоб мене помітили або похвалили, а просто, щоб було правильно. Відновити порушену гармонію й порядок, якщо можна так сказати.
— Жінка — це завжди емоції. Хоч як старайся, вони все одно впливатимуть на її діяльність. Вам емоції допомагають або заважають? Чи боретеся ви з ними?
— Звичайно, емоції впливають. Іноді заважають у роботі. Й тоді треба сідати і розмовляти з людиною — спокійно, доброзичливо. Зайві емоції виникають там, де в людини не вистачає «нормальних» аргументів, і така розмова допомагає зняти надмірну напругу, вирішити проблему до того, як вона розростеться до розмірів трагедії. Але й допомагають теж: буває, посмішка здатна розрядити ситуацію, що загострилася до краю. І все закінчується благополучно.
— Важко було працювати із чоловіками?
— Психологічно — так. Особливо коли вони починають «мірятися силами» з тобою, «пробувати на зуб». Мені було легше, бо в нас у Ленінському районі керівники — золоті! До них можна було прийти з будь-якою проблемою і знати, що її буде розв’язано. Ленінський район завжди був найскладнішим: тут і промисловість, і безліч інших великих підприємств. Тому я дуже ціную їхню підтримку, хороші поради й своєчасну допомогу.
Довіри простих українців ніщо не замінить
— У вас дуже добре серце. Напевно, люди часто намагаються скористатися вашою добротою, набридають проханнями?
— Якось не помічала. Звичайно, постійно хтось звертається по допомогу, але щоб набридати... До мене часто на прийом одна бабуся приходила. Увійде й сидить у куточку. Я якось запитала її: «Бабусю, вам неважко ось так сидіти? Давайте я вас без черги прийму, вислухаю...» А вона каже: «Та ні, нічого мені не потрібно. Я самотня, нікого в мене близьких немає, а до вас приходжу, неначе в дім рідний: так у вас спокійно, так привітно!» І ось це, знаєте, для мене найцінніше: щоб людині поруч зі мною було спокійно й надійно. Ні дисертації, ні нагороди, ні чини — ніщо не замінить ось цієї довіри простих людей.
Адже в нас яка країна? За гроші ти в нас нічого не купиш, ніякого авторитету або довіри не заробиш. Тільки добрими стосунками з людьми, тільки тим, що ти робиш для них, можна здійснювати якісь зміни — й у країні, й у душах.
— Що б ви хотіли побажати всім українцям?
— Щоб у кожному серці панували мир, любов і злагода. Щастя вам, мої найдобріші й найкращі у світі!
Розмовляла Олена Мокренчук.
Довідка
Єгоренко Тамара Василівна — народний депутат Верховної Ради України 5-го та 6-го скликань, кандидат економічних наук.
Народилася 11 грудня 1949 р. у місті Макіївка Донецької області. Закінчила Таганрозький педагогічний інститут за фахом «російська мова й література» (1971 р.), Донецьку державну академію управління, факультет післядипломної освіти — спеціальність «фінанси» (2003 р.), у 2004 р. захистила кандидатську дисертацію. Із жовтня 1986-го по жовтень 2006 р. була головою Ленінської районної в м. Донецької ради. Голова Донецької міської спілки жіночих організацій «Берегиня».
Звання, чини, нагороди
Член Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики й праці.
Член міжпарламентської комісії зі співробітництва Верховної Ради України та Федеральних Зборів Російської Федерації.
З листопада 2006 р. — голова підкомітету з міжнародно-правових питань Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
2004 р. — кандидат економічних наук.
Голова Донецької міської спілки жіночих організацій «Берегиня».
12.1999 р.,12.2004 р. — нагороджена орденами «За заслуги» ІІІ ст., ІІ ст., «Різдво Христове-2000» ІІ ст. (УПЦ).
1999 р. — нагороджена Подякою Президента України.
Нагороджена ювілейною медаллю «10 років незалежності».
2002 р. — нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України.
