Нині так званих датних книжок — хоч греблю гати. Бо кожна контора, не кажучи вже про великі підприємства, райони чи міста, прагне зафіксувати ту чи іншу річницю своєї біографії у друкованому слові. Як правило, такі видання, крім дат, конкретних прізвищ та деякого ілюстративного матеріалу з минулого, жодного інтересу не становлять. А читацького й поготів. Та й здебільшого нікого не цікавлять. Окрім хіба що осіб, про яких згадується на сторінках таких видань. Утім, трапляються і винятки.
До них і належить книжка Івана Тегзи «На переломах. Прокуратура Закарпаття: історія і сьогодення», яка щойно побачила світ з нагоди 20-річчя органів прокуратури незалежної України.
Як слушно наголошує у вступному слові до цього видання прокурор Закарпатської області Анатолій Петруня, переломний етап докорінних змін у житті закарпатців — перехід від чехословацького капіталізму до радянського соціалізму — розпочався у 1945 році, коли фронт відкотився за Тису, на захід. Певна річ, що мінявся не тільки вектор розвитку краю, а й сприйняття нових реалій місцевим населенням. Настав перелом у душах людей. Тобто різко змінювалося — почасти і насильно — їхнє ставлення до природних прав людини. Відбувався своєрідний перелом і в правосвідомості юристів, насамперед тих, кого призначали працювати в судові, прокурорські та інші правоохоронні органи.
Хоч як це парадоксально, для тих тоталітарних часів, коли у підборі кадрів домінували класові, ідеологічні підходи, на посаду головного прокурора Закарпатської України призначили досвідченого правника, доктора юридичних наук Івана Андрашка. З архівних документів, до яких звертається автор книжки, стає очевидним, що у прокурорських діях випускника Празького університету попервах усе-таки домінував юрист, а не політик та активний провідник радянської влади. Про це, зокрема, свідчать його окремі, хоч і несміливі виступи на засіданнях бюро обкому партії, на нарадах, зрештою, деякі його дії.
Об’єктивний підхід до висвітлення того складного і жорстокого часу надає книжці правдивості, достовірності, врешті-решт — читабельності. Бо позбавлена вона ідеологічних міфів, отих пропагандистських штампів радянських часів, від яких досі не можуть відійти деякі наші співвітчизники.
Ще один цікавий штрих, зокрема про стосунки прокуратури із засобами масової інформації. Як відомо, після війни діяв наказ Генерального прокурора Союзу від 26 серпня 1946 року «Про реагування прокурорів на сигнали преси» (щось фантастичне для нашого часу, коли ніхто буквально на кричущі факти не реагує). А той наказ вимагав (цитую мовою оригіналу): «Публикуемые в печати материалы о нарушениях социалистической законности должны быть предметом особого внимания прокуроров республик, краев и областей». Отож про те, як реагували органи прокуратури на публікації місцевих газет, прокурор області регулярно звітував на бюро обкому партії.
Автор на конкретних судових справах ілюструє і цілком логічно наголошує, що судові процеси, які проходили у другій половині 40-х — на початку 50-х років минулого століття на Закарпатті, були, швидше, залякуванням місцевого населення, ніж профілактичним заходом, спрямованим на безумовне виконання закону, скажімо, про хлібопоставки. Компартія орієнтувала, чи, точніше, вимагала, від прокуратури та судів класового підходу до всіх цивільних і кримінальних справ селянського сектору. І насамперед тих, за якими проходили так звані куркулі.
І ще одна деталь, яка стосується професіоналізму правників щойно визволеної Срібної Землі, як поетично називають цей мальовничий край. На думку автора, переважна більшість працівників, яких прокуратура УРСР відрядила сюди для постійної роботи, зарекомендували себе не лише добрими фахівцями в організації прокурорського нагляду, а й здібними вчителями для місцевих кадрів органів прокуратури.
Другий перелом, на якому зосередив увагу автор, стався двадцять років тому, коли соціалістична законність уже не годилася для розбудови суверенної і незалежної України. І ті корінні зміни також знайшли виразне відображення у книжці закарпатського юриста і журналіста.
Немає сумніву в тому, що приверне увагу читачів і завершальний розділ книжки, який безпретензійно названо «Ветеранські сузір’я». То своєрідний цикл журналістських зарисовок про тих, хто своїм нестандартним мисленням, високим професіоналізмом, чесною працею залишили помітний слід на правничому путівці краю. А то й підготували собі добру заміну в особі своїх дітей чи внуків. До таких належать брат і сестра Карбованці — Еміл та Ірина. Власне, започаткувала правничу династію Ірина Іванівна (по чоловікові — Маляр), яка кілька десятків років віддала кримінальному судочинству. Як зауважує автор, досвід Карбованців передавався серед колег, своїм дітям, а відтак — і далі в покоління. Нині начальником відділу представництва інтересів громадян і держави в судах працює дочка Еміла Івановича — Оксана Шляхта, помічником Ужгородського міжрайонного прокурора — її син Віталій. Зять Ірини Іванівни — В. Мелеш — також тривалий час працював прокурором, начальником відділу загального нагляду. Тепер успішно керує відомим фермерським господарством. Так само цікаво, з непідробною любов’ю написано про правничі династії Лендьєлів, Грабів, Багарів та інші.
Деякі сторінки цього видання читаються як захоплюючий детектив. Зокрема, коли йдеться про розслідування на початку 80-х років великомасштабної афери, пов’язаної із крадіжкою імпортованих угорської худоби і свиней, м’ясом яких годували учасників Московської олімпіади.
Звісно, є у книжці Івана Тегзи і так звані альбомні сторінки, без яких зазвичай не обходяться такі видання. Та не вони визначають обличчя історико-публіцистичного твору «На переломах», а той бережливо зібраний фактаж, пропущений через серце автора, що надав виданню правдивості, відвертості, читабельності.
